Рішення № 48398380, 10.08.2015, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 0907/2-7826/2011

Провадження № 2/344/2367/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2015 р. м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Бородовського С.О.

за участі секретаря Гупан Х.М.

позивача ОСОБА_1, його представника ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про припинення спільної сумісної власності та стягнення грошової компенсації,-

ВСТАНОВИВ:

до Івано-Франківського міського суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_4 про припинення спільної сумісної власності та стягнення грошової компенсації. В позові вказано, що 02/07/2002 р. було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 під час перебування в шлюбі. Сторони не проживають спільно з 2010 року, позивач вказує, що поділ квартири є неможливим, а тому позивач просив суд припинити право власності позивача та відповідача на спірну квартиру, зобов`язати відповідачку сплатити на користь позивача 225282,75 гривень.

23/04/2014 р. позивач подав заяву про збільшення позову, в якій просив суд припинити право власності позивача та відповідача на спірну квартиру з моменту сплати відповідачкою на користь позивача 225282,75 гривень, зобов`язати відповідачку сплатити на користь позивача 225282,75 гривень.

18/11/2013 р. відповідачка подала позов до позивача про поділ спільного майна подружжя.

В судовому засіданні позивач та його представник підтримали позов з підстав, що в ньому зазначені.

В судовому засіданні представник відповідача заперечив позов з тих підстав, що в день укладення договору купівлі-продажу було укладено договір дарування грошових коштів, а тому відповідачка придбала квартиру не за спільні грошові кошти, а за ті, які належали на праві власності саме їй, тому відповідачка заперечила право спільної сумісної власності на спірну квартиру в рівних частках; вважає, що частка позивача становить приблизно 1/6; відповідачка вважає, що доказу неподільності квартири позивач суду не надав; ціну квартири в звіті про оцінку її вартості від 14/04/2014 р. відповідачка вважає завищеною; шестимісячний строк дії оцінки сплив.

Судом встановлено наступні обставини.

02/07/2002 р. було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, в якому покупцями зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_5. Ціна договору 45000 гривень.

В п. 11 договору купівлі-продажу квартири вказано, що позивач та відповідач однаково розуміють умови даного договору, підтверджують дійсність своїх намірів, вказують, що договір не носить характеру удаваного правочину, не є зловмисною угодою.

Відповідно до п. 12 договору купівлі-продажу квартири право власності на спірну квартиру виникає у покупців.

Відповідно до звіту про оцінку спірної квартири за 29/10/2012 року на основі порівняльного методу її вартість становить 240000 гривень.

02/07/2002 р. було укладено договір дарування грошей між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, відповідно до якого відповідачка отримала дарунок в сумі 37100 гривень на придбання квартири.

Відповідно до свідоцтва про одруження ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 05/07/2002 року.

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвали шлюб 14/09/2010 р.

Відповідно до звіту про оцінку спірної квартири від 04/09/2013 р. вірогідна вартість квартири становить 206786 гривень.

Відповідно до звіту про оцінку спірної квартири від 14/04/2014 р. вірогідна вартість квартири становить 450565,50 гривень.

Відповідно до висновку про вартість спірної квартири від 24/04/2014 р. її вартість становить 261142 гривень.

Так, висновки про вартість спірної квартири, надані позивачем та відповідачем засновані на порівняльному методі оцінки, що не є відображення дійсності вартості предмету спору, не характеризується юридичною вірогідністю.

Висновок про вартість спірної квартири, наданий позивачем здійснено без огляду спірної квартири, строк його дії сплив.

Відповідно до п. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Представник позивача просив відмовити відповідачці в позові з підстав пропуску нею позовної давності за її позовом.

Відповідно до довідки ТзОВ «Зіма» відповідачка отримувала заробітну плату в сумі 3850 гривень в місяць.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 25/06/2014 р. позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 задоволено частково, припинено право власності позивача на спірну квартиру, стягнуто з відповідачки на його користь компенсацію 1/6 частки в сумі 43523,66 гривень, визнано за відповідачкою право власності на спірну квартиру. Позов відповідачки до позивача задоволено частково стягнуто з позивача на користь відповідачки компенсацію вартості автомобіля Авео 2005 року випуску в сумі 27495 гривень, стягнуто 1/6 вартості комунальних послуг та послу утримання квартири в с умі 1229,65 гривень за період з 23/10/2010 р. до 10/10/2013 р. розподілено судові витрати, в іншій частині позову відмовлено.

25/09/2014 р. ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області прийнято відмову представника відповідача від позову в частині стягнення вартості комунальних послуг та послуг на утримання квартири. Провадження в справі в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 1/6 вартості комунальних послуг та послуг га утримання квартири АДРЕСА_1 в сумі 1229.65 гривень за період з 23/10/2010 р. до 10/10/2013 р. закрито.

Під час судового розгляду представник відповідача не підтримав позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 1/6 вартості комунальних послуг та послуг на утримання квартири АДРЕСА_1 в сумі 1229.65 гривень за період з 23/10/2010 р. до 10/10/2013 р. Також представник відповідача не надав пояснень про відкликання своєї заяви про відмову від позову у вказаній частині, не надав пояснень про її спростування.

В судовому засіданні представник відповідача не відмовився від позову в частині спору щодо автомобіля, не відмовився від підтримання позову в цій частині, не відкликав позову в цій частині, не просив залишити його без розгляду. Однак представник відповідача і не надав суду пояснень щодо підтримання позову в цій частині, що його належного обґрунтування.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В апеляційні скарзі від 18/07/2014 р. представник позивача заперечив позов в частині стягнення компенсації на користь відповідачки вартості частки позивача в праві на спірний автомобіль в сумі 27495 гривень з тих підстав, що оцінка вартості автомобіля не характеризується юридичною вірогідністю через порушення суб`єктом оціночної діяльності правил здійснення оцінки спірної речі.

Обставину придбання спірного автомобіля під час шлюбу сторін в судовому засіданні позивач, його представник, представник відповідачки не заперечували.

18/02/2015 р. ухвалою Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ рішення Івано-Франківського міського суду рішення Івано-Франківського міського суду від 25/06/2014 р. та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області 25/09/2014 р. в частині вирішення спору про припинення прав на частку у спільному майні із стягненням грошової компенсації та стягнення вартості частини комунальних послуг та в цій частині направлено на новий розгляд.

Відповідно до довідки №368від 08/11/2013 р. середня ринкова ціна автомобіля Авео 2005 року виробництва з бензиновим двигуном 1498 см3 складала 54990 гривень.

Позивач не надав суду жодного доказу на спростування позову в частині прохання відповідачки про стягнення з позивача частки в праві власності на спірний автомобіль.

На час розгляду спору позивач не заперечував обставини придбання спірного автомобіля під час перебування в шлюбі з відповідачкою, придбання спірного майна в інтересах їх сім`ї. Відповідно до довідки від 01/11/2013 р. № 933 спірний автомобіль придбано на ім`я позивача та зареєстровано 31/10/2007 р. відповідно до пояснення позивача в позові від 16/10/2011 р. він припинив спільне проживання з відповідачкою в серпні 2010 року. Спірний автомобіль знято з обліку 09/08/2013 р.

Відповідно до ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

В п. 2 ст. 369 ЦК України вказано, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином на момент відчуження автомобіля саме на позивача покладався обов`язок отримати згоду відповідачки на продаж автомобіля, надати їй інформацію про намір відчужити їх спільне майно, передати відповідачці грошові кошти, які становлять вартість її частки, надати докази вартості продажу автомобіля, отримати згоду відповідачки на продаж автомобіля за відповідною ціною. Натомість позивач продав автомобіль без згоди співвласника, не надав доказу вартості продажу, не сплатив відповідачці вартість її частки. За вказаних обставин пояснення позивача про не визнання середньої-ринкової оцінки вартості автомобіля не можуть бути сприйняті в якості об`єктивного заперечення позову відповідачки, оскільки саме позивачем створено підстави для позову в цій частині.

Так, позивач не надав суду жодного доказу на встановлення дійсної вартості спірного автомобіля і вартості його продажу. Однак відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України саме на сторони покладено обов`язок доводити перед судом взаємні підстави своїх вимог і заперечень.

В ст. 627 ЦК України вказано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В ст. 628 ЦК України зазначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

В ст. 655 ЦК України вказано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином договір є наслідком волевиявлення сторін. Правових підстав для примусового придбання відповідачкою частки позивача в спірній квартирі за бажаною позивачем ціною суперечить загальним засадам цивільного законодавства, принципу свободи договору.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Так, відповідно до п.1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до п. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповіднодо п. 3 ст. 119 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

В п. 1 ст. 328 ЦК України вказано, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

В свою чергу відповідно до п. 6 ст. 319 ЦК України передбачено, що держава не втручається у здійснення власником права власності.

Таким чином відповідачку не може бути зобов`язано придбати у позивача частку в праві власності на спірну квартиру за обраною позивачем ціною, та всупереч волі відповідачки щодо не визнання нею за позивачем права на 1/2 частки в спірній квартирі і визнання за ним лише права на 1/6 частки.

Крім цього одним із принципів правосуддя, що встановлений в ст. 129 Конституції України є обов`язковість судових рішень. Так, не може бути виконано рішення з альтернативною резолютивною частиною та під умовою вчинення дій особою про, що просив суд позивач. Так само не може бути ухвалено рішення про визнання права власності за особою під умовою вчинення нею іншої дії.

При цьому не може бути ухвалено судове рішення із альтернативною резолютивною частиною, яку буде поставлено в залежність від зміни фактичних обставин, оскільки мало б місце вирішення спору наперед, до моменту його виникнення, без встановлення фактичних обставин безпосередньо судом, всупереч ст. 159 ЦПК України.

Так само відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже право на подання позову про визнання прав власності за власником належить саме відповідному власнику. Отже позивачу не належить право на подання позову про визнання права власності за відповідачкою під умовою вчинення нею певної дії, в тому числі і сплати грошових коштів на користь позивача.

Відповідно до ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Отже саме відповідачці належить право сплати компенсації. При цьому виплата відповідної компенсації не є обов`язком відповідачки.

Таким чином позов позбавлений правових підстав, є необґрунтованим, а тому не підлягає задоволенню.

Необхідно зазначити, що відповідно до п. 1 ст. 61 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

В п. 2 ст. 13 ЦК України зазначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (п. 3 ст. 13 ЦК України).

В п. 6 ст. 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до п. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Так, відповідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, п. 57, Series A, № 93 право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням.

У справі "Preda and Dardari v. Italy" (1999) Суд вказав, що "метою цієї норми є запобігання використанню принципів, на яких ґрунтується Конвенція, щоб здійснювати будь-яку діяльність, спрямовану на скасування прав і свобод, визнаних цією Конвенцією".

Отже позивачу не гарантовано право на зобов`язання відповідача викупити у нього частку на право в їх спільній власності, за обраною позивачем ціною, а так само в розмірі частки, яку вважає, що має позивач, без врахування частки, право на яку за позивачем визнає відповідач.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Отже відповідачу належить право компенсації судового збору, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог .

Усі інші пояснення сторін, їх докази і арґументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Відповідно до п. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Відповідно до постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-4цс14 правовий режим спільної часткової власності повинен ураховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

Відповідно до ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

В рішенні касаційного суду також вказано, що рішення судів про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частки в автомобілі у зв`язку з його відчуженням ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_4 є законними та обґрунтованими.

Відповідно до зазначеного суд,-

УХВАЛИВ:

в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про припинення права спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 з моменту сплати ОСОБА_4 225282,75 гривень та зобов`язання ОСОБА_4 сплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частки в спільній сумісній власності в розмірі 225282,75 гривень, відмовити;

в компенсації судових витрат ОСОБА_1, відмовити;

позов ОСОБА_4 задовольнити частково;

стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 вартість частки в праві власності на 1/2 транспортного засобу Авео 2005 року виробництва в сумі 27495 гривень;

в іншій частині позову відмовити;

стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 229,40 гривень.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Івано-Франківської області протягом 10 днів з моменту його проголошення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Головуючий суддя С.О. Бородовський