Рішення № 48272751, 07.08.2015, Болехівський міський суд Івано-Франківської області

Справа №339/537/14-ц

38

2/339/8/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 серпня 2015 року м. Болехів

Болехівський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого - судді Головенко О. С.

секретаря судового засідання Латик В.Є.

з участю позивачів ОСОБА_1 ОСОБА_2М

представника відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Міжрічанська сільська рада, нотаріус Долинської районної державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним,-

в с т а н о в и в :

Позивачі звернулись до суду з позовом, в якому просять визнати заповіт, складений їхньою матір'ю ОСОБА_6 22 жовтня 1998 року , згідно з яким вона заповіла все своє майно сину ОСОБА_7 недійсним, з тих підстав, що підпис, вчинений від імені спадкодавця на заповіті, їй не належить, а отже, вона такий правочин не вчиняла.

Позовні вимоги обґрунтовують тим, що після смерті матері ОСОБА_6, яка померла в 1998році, відкрилася спадщина у вигляді будинковолодіння та земельної ділянки в с.Міжріччя по вул. Набережній,6, яку успадкували в рівних долях її діти : вони, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 і між ними був встановлений порядок використання спадкового майна, за умовами якого в будинку проживав ОСОБА_7, а вони, позивачі, прийняли спадщину і здійснювали внески на підтримання будинку та оброблення земельної ділянки.

24 квітня 2014року помер їх брат ОСОБА_7 і вони, як спадкоємці за законом, звернулися до нотаріуса для оформлення спадщини, де дізналися, що окрім них, із відповідною заявою ще звернулися відповідачі: дружина померлого ОСОБА_3, яка фактично з ним не проживала більше 20 років та його дочка ОСОБА_4 , а також про існування оспорюваного заповіту.

До того часу про наявність заповіту на ОСОБА_7 позивачі не знали, так само як і не знав про нього і сам спадкоємець та жодних дій щодо реалізації заповіту впродовж 15 років ні позивачі, ні ОСОБА_7 не вчиняли, що свідчить про те, що такий правочин їхня мати не вчиняла. Вона за життя завжди вказувала, що розділить будинок між всіма дітьми.

В судовому засіданні позивачі підтримали позовні вимоги з наведених підстав.

Зокрема, ОСОБА_1 додатково пояснив, що з 1978 року не проживає в с.Міжріччя. На час смерті матері в будинку, що її належав, був зареєстрований та проживав тільки його брат ОСОБА_7 , він тримав корову, господарство, але зловживав алкоголем. Після смерті матері ні він, ні його сестра ОСОБА_2 нічого не робили, залишивши хату на брата, не зверталися до нотаріуса для прийняття спадщини, оскільки не знали про заповіт та не хотіли травмувати брата ОСОБА_7 і вважали, що будинок має належати йому. У 2008році він забрав брата , який протягом 4 років проживав в нього. В 2008році він відвіз його в лікарню, де брат зізнався, що має заповіт. Але вони з позивачкою не оспорювали його, оскільки не хотіли травмувати брата і щоб він не подумав, що вони хочуть забрати майно. Брат також розказав, що в 2007році його примусили в нотаріуса написати заяву про прийняття спадщини. Але коли проводилася приватизація землі, родина стала на його захист і не допустили здійснити обміри землі. Позивач вважає, що заповіт був написаний після смерті матері і замість матері його підписав брат ОСОБА_7. На даний час в будинку знаходяться речі його дочки ОСОБА_9. Йому стало відомо, що дочка хоче продати будинок, тому звернувся до суду.

Позивачка ОСОБА_2 підтвердила пояснення її брата ї ОСОБА_1 та пояснила, що все, що сказав він є правдою. Про заповіт дізналася в 2007-2008роках , не оспорювала його тому, що не думала, що брат так швидко помре.

Відповідач ОСОБА_4 позовних вимог не визнала, подавши письмові заперечення, в яких вказала , що її батько ОСОБА_7 проживав в одному будинку в с.Міжріччі зі своєю матірю ОСОБА_6 і після її смерті продовжував проживати в ньому. А вона разом із матірю ОСОБА_3 проживали в с.Буковець, шлюб між батьками не був припинений, хоч вони разом і не проживали. Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті свої матері не зверталися до нотаріуса про прийняття спадщини, хоч знали про існування заповіту та ніколи не заперечували про право її батька на спадкування будинку . Так, зокрема на похороні батька ОСОБА_1 у присутності свідків говорив про те, що йому відомо про заповіт і що його покійна мама заповідала, що все майно повинно залишатися її молодшому синові , тобто її батькові . Таке рішення ОСОБА_1М вважав справедливим, бо як вказував, він жив далеко від мами, рідко приїжджав до неї, в той час як її батько ОСОБА_7 проживав з мамою та доглядав її. Після смерті матері батько звернувся до нотаріуса про прийняття спадщини. У 2008році для проведення приватизації землі біля будинку вона запросила землевпорядника, але батько вийшов з будинку з своєю хресною мамою, яка заперечувала щодо будь-яких обмірів ї вигнала їх. З 2008року по 2011рік батько проживав у брата ОСОБА_1 і потім втік від нього і сам проживав в с. Міжріччя. Вважає, що жодних підстав для визнання заповіту недійсним немає.

ОСОБА_3 в судове засідання не зявилася, а її представник вважає, що в позові слід відмовити за пропуском строку позовної давності, так як позивачі в судовому засіданні вказували на те, що ще в 2008році їм було відомо про існування заповіту від самого ОСОБА_7, але вони не оскаржували заповіт, щоб брат не образився, що вони хочуть претендувати на це майно. Крім того, відсутні докази на підтвердження доводів позивачів про те, що заповіт підписаний не ОСОБА_6

З пояснень державного нотаріуса ОСОБА_10 вбачається, що у 2007році звернувся до нотаріальної контори ОСОБА_7 із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, надавши заповіт, який зареєстрований в Державному реєстрі. А після його смерті в 2014 році звернулася дочка ОСОБА_4 із заявою про прийняття спадщини та дружина ОСОБА_3 із заявою про відмову від спадщини в користь ОСОБА_4 23 жовтня 2014року звернувся позивач ОСОБА_1, щоб не видавати свідоцтво про право на спадщину, оскільки він буде оспорювати своє право на спадщину в суді.

Представник третьої особи Міжрічанської сільської ради подав заяву про розгляд справи без їх участі. (т.1 ас.31).

З пояснень свідка ОСОБА_11 вбачається, що на похороні ОСОБА_7 позивач ОСОБА_1 говорив його невістці ОСОБА_4 , щоб вона не зверталася до нотаріуса про прийняття спадщини, він все оформить на себе, а потім подарує їй та вказував, що знає про заповіт.

Свідок ОСОБА_12 пояснила, що на похоронах ОСОБА_7 були позивачі і ОСОБА_2 говорила, що їх мати заповіла все майно синові ОСОБА_7

Свідок ОСОБА_13 , яка проживає в с. Міжріччя вказала на те, що ОСОБА_6 була її хресною мамою і про заповіт їй нічого невідомо, вона знає що дочка ОСОБА_14 ОСОБА_4 хотіла зробити обміри землі.

Свідок ОСОБА_15, яка проживала по сусідстві із ОСОБА_7 пояснила, що ОСОБА_7 доглядав маму і коли вона померла, сам господарював, здійснював ремонт і так жив сам, поки не зломив ногу і тоді його забрав до себе брат ОСОБА_1 Коли здійснювалася приватизація землі, ОСОБА_7 забороняв, бо вважав, що дочка оформить приватизацію на себе.

З пояснень ОСОБА_16 вбачається, що ОСОБА_7 приїжджав до дочки ОСОБА_9 , щоб вона пішла з ним до нотаріуса для оформлення спадщини. Коли вони приїхали здійснювати обміри землі, то тітка вигнала їх, а ОСОБА_7 сказав, що він нічого не може зробити.

Заслухавши пояснення сторін, свідків, вивчивши матеріали справи та давши їм правову оцінку, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог з наступних мотивів.

Судом встановлено, що ОСОБА_6 проживала в ІНФОРМАЦІЯ_1 в будинку, який їй належав, що підтверджується довідкою, виданою Міжрічанською сільською радою ( т.1 а.с.66).

21 листопада 1998року вона померла у віці 72 років і після її смерті відкрилася спадщина на вказане майно (т. 1 ас.27).

Оскільки цивільні відносини, пов'язані з укладенням оспорюваного заповіту, виникли й закінчилися до 01 січня 2004 року до набрання чинності Цивільним Кодексом України, відповідно доп. 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу суд при вирішенні даного спору застосовує до них положення ЦК Української РСР 1963 року.

За змістом положень ст.ст. 41, 534 ЦК Української РСР 1963 року заповіт є угодою, а тому на нього поширюються загальні положення про угоди, якщо у розділі сьомому вказаного кодексу немає відповідного правила.

Згідно із ст.541 ЦК України Української РСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця й часу його укладання, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Позивачі, обґрунтовуючи свої вимоги, посилались на те, що заповіт слід визнати недійсним з тих підстав, що померла ОСОБА_6 його не підписувала.

Кожна сторона, згідно вимог ст. 60 ЦПК України, зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Перевірка достовірності документу (заповіту) в даному спорі можлива лише шляхом вирішення питань, які потребують спеціальних знань в області почеркознавства.

Тому суд за клопотанням позивачів, які ставили під сумнів виконання підпису у заповіті спадкодавцем, призначив посмертну судово-почеркознавчу експертизу, виконання якої доручив експертам Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз (т.1 а.с.125) і як вільні взірці підпису померлої ОСОБА_6 надав : трудову книжку колгоспника ОСОБА_6 за 1967рік та два листи без дати виконання і без зазначення імен з поштовим конвертом, який підписаний іншим почерком.

Отримавши ухвалу суду, судовий експерт ЛНДІСЕ двічі (16 грудня 2014року та 28 січня 2015року ) направляв клопотання, в яких , зокрема, вказував на те, що при вивченні окремих матеріалів справи, які надійшли на експертизу і містять зразки почерку і підписів ОСОБА_6

не визначено чи почерк на двох листах на аркушу паперу з учнівського зашита належить ОСОБА_6, оскільки в ньому не зазначено жодних імен та прізвищ, а на конверті від імені ОСОБА_6 від 23.11.1996року почерк не належить ОСОБА_6 та необхідністю надання достовірних зразків почерку і підписів ОСОБА_6, найбільш наближені за часом виконання до часу виконання підписів у заповіті, тобто за 1998рік 8-10 підписів.

У зв'язку з чим зазначав про необхідність попередити сторони про можливість сумнівів у висновках експертизи з мотивів використання експертом неналежного порівняльного матеріалу ( оскільки відповідачі не підтверджували достовірність наданих зразків підпису ОСОБА_6В). При цьому експерт зазначив, що без вирішення клопотання виконання експертизи є неможливим. ( т.1 а.с.130).

На виконання клопотань експерта суд , відновивши провадження, надав додатково тільки один взірець підпису ОСОБА_6, виконаний у заяві про перерахунок пенсії за 1992рік. (а не 8-10, як того вимагав експерт). При цьому, позивачі стверджували, що листи писала їх мати ОСОБА_6 , а конверт, в якому вони були відправлені, підписані дружиною позивача ОСОБА_1 В той час відповідач ОСОБА_4 заперечувала, що вказані листи написані її бабусею ОСОБА_6

Тому суд при призначенні судової почеркознавчої експертизи, дотримуючись принципу змагальності сторін, роз'яснював позивачам про можливі наслідки призначення експертизи без відповідної кількості вільних зразків підпису заповідача та на підставі вказаного порівняльного матеріалу. Але позивачі категорично настоювали на призначенні експертизи по зазначених ними зразках, виходячи з чого та зважаючи на їх позицію, суд вважав за можливепризначити експертизу по наявних матеріалах (а.с. 123, 184, 190, Т.1), попередивши їх про можливість сумнівів у висновках експертизи через відсутність достовірних підписів, виконаних саме ОСОБА_6

Відповідно до Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (із змінами) основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, цифрових записів і підпису.

З метою забезпечення єдиного підходу при проведенні судових експертиз і підвищення якості проведення судових експертиз наказом МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ від 08.10.98 № 53/5 ( з подальшими змінами) затверджено Інструкцію про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень (надалі Рекомендації).

Як зазначено в п.1.1.1.3, 1.5, 1.8 Рекомендацій якщо неможливо пред'явити вільні та експериментальні зразки почерку особи, яка підлягає ідентифікації в зв'язку зі смертю, то в такому випадку як зразки слід надавати документи, на яких рукописні підписи достовірно виконані цією особою, на яких є власноручний підпис. При цьому, ці вільні зразки по змозі повинні відповідати об'єкту, який досліджується за часом виконання, за видом матеріалів письма (папір, олівець, кулькова ручка), за формою документа (накладні, відомості) , за його змістом та цільовим призначенням і таких зразків повинно бути не менше, ніж на 15 документах.

Однак, незважаючи на те, що три вільні зразки почерку померлої ОСОБА_6 не відповідали обєкту, що досліджувався (заповіту) за часом виконання та за видом документу, без відповідної кількості взірців, що є порушення п. 1.3., 1.8 Рекомендацій, експерт провела судову почеркознавчу експертизу почерку і підписів, склавши висновок судової криміналістичної експертизи почерку і підписів, в якому зазначила, що підпис від імені ОСОБА_6 розташований на заповіті від 22.10.1998 р. виконаний не ОСОБА_6, а іншою особою . ( т.1 а.с.193).

Згідно ч.6 ст.147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч.7 ст.147 ЦПК). .

Відповідно до п.17 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 1997 року №8 «Про судовуекспертизу у кримінальних і цивільних справах» при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з'ясувати: чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об'єктівдослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Даючи оцінку висновку експертного дослідження, суд встановив про невідповідність виновку п. 1.8 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом МЮ України від 08.10.1998 р. № 53/5 (надалі Рекомендації), де зазначено, що чим коротший досліджуваний текст (запис), тим більша потреба у вільних зразках, а при проведенні почеркознавчої експертизи не було надано для дослідження відповідної кількості вільних зразків підпису ОСОБА_6, незважаючи на те, що експерт подала клопотання, в якому вимагала надати достовірні зразки почерку і підписів ОСОБА_6, найбільш наближені за часом виконання до часу виконання підписів у заповіті, який є спірним, тобто за 1998 р. (8-10 підписів), вказуючи, що без вирішення умов цього клопотання виконання експертизи є неможливим. При цьому, як вільні зразки підписів експерт використав підпис на трудовій книжці за 1967рік, заяву про перерахунок пенсії за 1992рік та лист, без дати виконання і зазначення імен, що є різні за формою документа, та виконані в різний час, що ставить під сумнів експертний висновок, оскільки подані взірці підписів є значно розірвані в часі.

Проводячи посмертну судово-почеркозавчу експертизу, експерт також не досліджував і стан здоровя ОСОБА_6 на час складання оспорюваного заповіту (1998рік).

За таких підстав експертний висновок не можна вважати всебічним, повним та об'єктивним і таким чином, його не можна визнати беззаперечним доказом, який підтвердив, що підпис на ньому виконаний саме ОСОБА_6

Тому щоб уникнути сумнівів щодо правильності проведення експертизи в частині відповідності вимогам Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень (затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року №53/5) та з метою повного та об'єктивного розгляду справи суд за клопотанням відповідача призначив повторну посмертну судово-почеркознавську експертизу, проведення якої доручив Хмельницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.

Як зазначено п .1.3 вказаних Рекомендацій для проведення досліджень орган, який призначив експертизу, повинен надати експерту вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку особи, яка підлягає ідентифікації. В разі неможливості пред'явити зазначені зразки (смерть виконавця, тощо) , як зразки слід надавати документи, на яких рукописні тексти ( підписи) достовірно виконані особою, щодо якої ставиться питання з ідентифікації її як виконавця досліджувального рукопису, на яких є власноручний підпис .

Для проведення повторної експертизи як вільні взірці підпису померлої ОСОБА_6 суд надав виконані підписи в трудовій книжці ОСОБА_6 за 1967рік та в заяві від 10.03.1992року до Долинського райсоцзабезу про перерахунок пенсії, що міститься в матеріалах пенсійної справи, про що зазначив в ухвалі про призначення повторної експертизи ( т.1 а.с.211-214). .

Що ж стосується листів, на двох арушах з учнівського зашита в клітинку, то суд погодився з доводами представника відповідачки, що вони не можуть братися до уваги , як взірець підпису померлої ОСОБА_6, оскільки в них не зазначено жодних ідентифікуючих ознак (імен та прізвищ), які б свідчили, що листи виконані саме ОСОБА_6 Окрім того, вони не підписані, в них не зазначено і дату їх написання, що унеможливлює встановити період виконання, а долучений позивачами поштовий конверт, в якому зазначена дата 23.11.1996року ( позивачі пов'язували цю дату із терміном складання листа) , виконаний іншим почерком і за твердженнями позивача ОСОБА_1 - його дружиною.

Однак судовий експерт вказаної установи надав повідомлення від 19.05.2015року про неможливість надання висновку з тих причин, що надані вільні зразки підпису ОСОБА_6 у відповідності до вимог «Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень» та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, Методики проведення судово-почеркознавчих експертиз «Дослідження почерку і підписів» недостатні для проведення повного обєктивного та обґрунтованого почеркознавчого дослідження.

Тобто у справі є два протилежних висновки почеркознавчої експертизи.

Згідно з ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальнихдійісприяєздійсненнюїхніхправ у випадках, встановлених цим Кодексом.

Після виконання судом вказаних вимог суд розяснив позивачам їх право на подання клопотання про призначення комісійної судово-почеркознавчої експертизи, однак вони відмовилися, про що зазначено в журналі судового засідання (т.2 а.с.17) та просили суд взяти до уваги висновок експерта Львівського НДІСЕ.

Враховуючи те, що доводи позивачів щодо несправжності підпису спадкодавця на заповіті не підтвердились, встановити такі шляхом призначення експертизи на підставі наданих сторонами матеріалів не вбачається можливим через відсутність вільних зразків підпису почерку померлої на час складання заповіту, суд дійшов до висновку про недоведеність вимогів позивачів.

Крім того, враховуючи вищезазначені вимоги ст. 60 ЦПК України та виходячи з принципу змагальності незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов'язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої, і підставу позову повинен довести саме позивач.

Суд звертає увагу позивачам і на те, що згідно положень ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ним Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Способи захисту визначені ст. 16 ЦК України. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно п.11 постанови Пленуму Верховного суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення досудузазахистомнаділена особав разі порушення,невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів,а також у разі звернення до суду органівта осіб,яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частинипершатадруга статті3ЦПК), то суд повинен встановити,чи були порушені,невизнані або оспорені права,свободи чи інтересицих осіб.

В рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 року в справі №1-10/2004 Конституційний суд України визначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживаєтьсяв частиніпершій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права",треба розуміти як прагненнядокористування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного іпрямоне опосередкованийусуб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що єсамостійнимоб'єктомсудовогозахистутаіншихзасобів правовоїохорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України,суспільним тересам,справедливості,добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Наведене свідчить про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, отже суд повинен установити, чи дійсно порушені права позивачів оспорюваним заповітом.

Позивачі належать до спадкоємців першої черги за законом після смерті своєї матері ОСОБА_6

Частиною 1 ст.548ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Статтею 549 Цивільного кодексу Української РСР визначається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо вінфактичновступиввуправлінняабоволодіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальнійконторізамісцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статтідіїповиннібутивчиненіпротягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до ч.1 ст.550 Цивільного кодексу Української РСР строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовженийсудом,якщовін визнає причини пропуску строку поважними.

Відповідно до ч.2 ст. 553 Цивільного кодексу Української РСР спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчатьпроприйняттяспадщини.

Як вбачається з матеріалів спадкової справи із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 звернувся тільки ОСОБА_7 , який проживав на час смерті із спадкодавцем і прийняв спадщину , вступивши в управління спадковим майном ( а.с. 66, 69,70 80).

До нотаріальної контори тільки через 16 років після смерті матері ОСОБА_6, а саме 23.10. 2014року звернувся позивач ОСОБА_7 і то із заявою про те, щоб не видавати свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 ( а.с.78 т.1), оскільки він буде звертатися в суд.

Позивачі під час розгляду справи пояснювали, що вони спадщину не прийняли після смерті матері і будуть звертатися до суду з вимогами про продовження строку для її прийняття.

На думку суду, позивачами не доведено, що ухваленням рішення порушені будь - які їх права, так як вони , не вчинивши у визначений законом строк жодної з дій, що свідчатьпроприйняттяспадщини, вважаються таким, що відмовилися від спадщини, що є ще однією підставою для відмови у задоволенні їх позовних вимог.

Вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, на чому наполягав представник відповідача, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п.17 Постанови Пленуму Верхового суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7від 30.05.2008 правонапред'явленняпозовупро недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

Оскільки спірні правовідносини виникли 21.11.1998року, а загальний строк позовної давності 3 роки, передбачений ст 71 ЦК УРСР 1963 р., сплив 21.11.2001року, то до даний правовідносин підлягають застосуванню норми глави 5 «Позовна давність» ЦК УРСР 1963 р.

Згідно ст. 75 ЦК УРСР 1963 р. позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

В судовому засіданні позивачі стверджували, що про існування спірного заповіту, складеного в користь їхнього брата ОСОБА_7 вони дізналися від нього самого ще в 2008році. Однак не хотіли оспорювати, щоб не образити брата.

Позовна давність за своєю природою є матеріально-правовим строком. Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права, щодо якого заявлено вимогу, і факт його порушення або оспорювання. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

У абз. 3 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року № 11 «Про судове рішення» (чинної на час виникнення спірних правовідносин) судам роз'яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.

Так як суд встановив, що право позивачів не порушено в даному спорі та відмовив у задоволенні їх вимог за недоведеністю, то доводи сторони відповідача про застосування строку позовної давності не є слушними.

На підставі наведеного, ст.ст. 54, 56,57, 59, 543 ЦК (1963 року ), керуючись ст.ст. керуючись ст.ст. 10,59, 60, 213-215 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

В позові ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Міжрічанська сільська рада, нотаріус Долинської районної державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Івано-Франківської області через Болехівський міський суд.

Якщо особи, які брали участь в справі , не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, то вони можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

СУДДЯ ГОЛОВЕНКО О.С.