Ухвала суду № 48196650, 03.08.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 348/802/15-ц

Провадження № 22-ц/779/1681/2015

Категорія 57

Головуючий у 1 інстанції Грещук Р.П.

Суддя-доповідач Бойчук І.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Бойчука І.В.,

суддів Проскурніцького П.І., Вакарук В.М.,

секретаря Петріва Д.Б.,

з участю представника ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АвтоФінанс» про захист прав споживача, визнання пункту договору недійсним, розірвання договору фінансового лізингу та стягнення коштів за апеляційною скаргою представника ТзОВ «Лізингова компанія» «Автофінанс» на рішення Надвірнянського районного суду від 12 червня 2015 року

в с т а н о в и л а :

Рішенням Надвірнянського районного суду від 12 червня 2015 року позов задоволено.

Визнано п.12.1 договору фінансового лізингу №001388 від 24.03.2015 року з додатками, який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю (далі-ТзОВ) «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_2 - недійсним.

Договір фінансового лізингу №001388 від 24.03.2015 року з додатками, укладений між ТзОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_2 - розірвано.

Стягнуто з ТзОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» на користь ОСОБА_2 сплачені кошти в розмірі 25000 грн.

Стягнуто з ТзОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» на користь держави 243 грн. 60 коп. сплаченого судового збору.

Апелянт на рішення суду подав апеляційну скаргу в якій зазначає, що 24.03.2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу № 001388 з відповідними. Відповідно до умов договору відповідач придбаває у свою власність предмет лізингу (транспортний засіб) і надасть його Позивачу за плату у тимчасове володіння та користування за умови виконання позивачем по справі своїх зобов'язань за договором. Найменування предмета лізингу і його технічні характеристики вказані в договорі, додатках та специфікації.

Підтвердженням отримання позивачем повної, необхідної, доступної та достовірної інформації про положення Договору є особисте підписання позивачем кожної сторінки самого договору та додатків до нього, а отже було досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Позивач по справі не надав суду першої інстанції жодних належних та допустимих доказів, щодо введення його в оману, крім власних тверджень. Хоча наявність в матеріалах справи спірного договору фінансового лізингу, який підписаний позивачем, повністю спростовує будь-які його твердження про введення його в оману. Оскільки в договорі чітко прописано на яких умовах і коли передається предмет лізингу в користування, розміри і порядок внесення платежів.

Суд першої інстанції в повній мірі проігнорував наявні письмові докази і взяв до уваги лише твердження позивача, що йому повідомили не точну та/або неправдиву інформацію під час укладання договору. Тим більше, твердження суду першої інстанції, що відповідач по справі не спростував факт введення позивача в оману є взагалі неправдою, оскільки саме позивач мав довести такий факт, а не відповідач його спростовувати.

Висновок суду першої інстанції, як і твердження позивача про те, що останнього було введено в оману, є безпідставними і необґрунтованими.

Суд помилково прийшов до висновку, що до правовідносин між сторонами слід застосувати рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011, оскільки на його думку, послуги з фінансового лізингу є подібними до фінансових послуг з надання грошових коштів в кредит.

В рішенні суд посилається на норми, які регламентують підстави недійсності правочину. Однак, в резолютивній частині суд не визнав договір недійсним, а розірвав його без зазначення відповідних правових норм, на основі яких договір підлягає розірванню.

Дані висновки свідчать про недостатнє дослідження судом першої інстанції умов спірного правочину та норм чинного законодавства України, що призвело до їх помилкового трактування.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення яким відмовити в позові.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 24.03.2015 року між ОСОБА_2 та ТзОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс», укладено договір фінансового лізингу № 001388 з додатками, відповідно до якого відповідач взяв на себе обов'язок придбати предмет лізингу - транспортний засіб «Dongfend DF 244», зазначений у п. 1.1. договору та специфікації, що є додатком № 1,2, вартістю 250 000 грн. у власність та передати предмет лізингу у користування позивача, на строк та на умовах передбачених договором.

Представник відповідача усно повідомила, що позивач повинен спочатку сплатити передплату за транспортний засіб в сумі 25 000 грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть в користування предмет лізингу.

В той же день ОСОБА_2 було сплачено 25 000 грн. з зазначенням призначення платежу, згідно лізингового договору № 001388.

При цьому встановлено, що ОСОБА_2 представником ТзОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс», не було роз'яснено призначення даного платежу який виявився адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору. Він же вважав, що це часткова оплата вартості транспортного засобу (зі слів представника компанії та квитанції №0.0.365461457.1 від 24.03.2015 року, вбачається, що призначення платежу, згідно лізингового договору №001388).

Також, як вбачається з пояснень представника позивача, у ОСОБА_2 не було можливості детально ознайомитися з умовами договору до його підписання, так як представник відповідача не надала йому достовірної інформації щодо всіх істотних умов договору, переконала та спонукала підписати договір швидше, мотивуючи тим, що на неї чекають інші клієнти, які бажають укласти договір лізингу.

Протягом терміну, вказаного у договорі, предмет лізингу не був переданий позивачу. Відповідач відмовився передавати предмет лізингу з посиланням на те, що договором передбачено передачу транспортного засобу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати адміністративного платежу, 50% від вартості предмету лізингу, комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 25 000 грн є адміністративним платежем тільки за оформлення договору.

У зв'язку з цим, суд першої інстанції правильно з'ясував, що під час попередніх переговорів представником компанії позивача введено в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань. Після підписання і вивчення змісту договору ОСОБА_2 стало зрозуміло, що сплачені кошти не повернуть, а можливості розірвати договір немає, оскільки договір зовсім не передбачає можливості розірвання з ініціативи лізингоодержувача, що є порушенням прав позивача як споживача. Даних доводів позивача відповідач не спростував.

Згідно Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 12.04.96 року при вирішенні справ суди мають виходити насамперед із положень Закону України «Про захист прав споживачів»,який регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає і механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до ч.5 п.1 ст.4 З-ну України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Суд прийшов до висновку, що умова договору фінансового лізингу №001388 з додатками від 24.03.2015 року про те, що лізингоодержувач зобов'язується сплатити адміністративний платіж - першочерговий одноразовий платіж за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору (комісію за надання лізингового кредиту в відсотковому розмірі від ціни предмета лізингу) є незаконною.

Як вбачається із змісту договору лізингу, укладеного між сторонами, адміністративний платіж розуміє під собою одноразову плату лізингоодержувача лізингодавцю при укладенні договору. Розмір такої плати за організацію становить 25000 грн., цей платіж не є витратами лізингодавця, що безпосередньо повязаний з виконанням договору лізингу.

Вказаний пункт договору порушує принципи добросовісності і справедливості, оскільки відповідач не обґрунтував співмірність розміру платежу за організацію даного договору виконаній послузі, яка згідно закону не є лізинговим платежем, а фактично полягає у виготовленні стандартної форми договору.

Виходячи з умов договору, складова першого лізингового платежу у формі «адміністративний платіж» виходить за межі переліку платежів, передбачених законом.

Лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів тривалого користування виробничого призначення. За даним договором лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача: кредитором є лізингодавець, позичальником лізингоодержувач.

Застосовуючи до даних правовідносин рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша ст..634 ЦК України). Таким чином, для споживача існує ризик помилково чи навіть внаслідок введення його в оману придбати непотрібні йому кредитні послуги .

Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (п. 3.2. Рішення).

З огляду на вищенаведене рішення, суд першої інстанції при вирішенні даного спору зазначив, що ОСОБА_2, як споживачу, на час укладення договору не вистачало знань, необхідних для здійснення правильного вибору фінансової послуги із запропонованих на ринку, а також для оцінки договору з відповідачем щодо придбання у нього послуги фінансового лізингу, який мав стандартну форму (ч.1 ст. 634 ЦК України), тому він при укладенні договору помилково придбав непотрібні йому на умовах відповідача послуги з фінансового лізингу.

Згідно з ч.1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Тому суд прийшов до висновку, що для визнання умов договору несправедливими, необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. З, ч. З ст. 509 ЦК України); умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві. Саме такими несправедливими визнано у рішенні суду умови п. 12.1. спірного договору.

Відповідач не дав можливості лізингоодержувачу відмовитись від договору.

Крім того, у разі розірвання договору лізингодавцем, ніяких штрафів і компенсацій не передбачено, що потягнуло за собою дисбаланс у договірних відносинах сторін та порушення чинного законодавства, тому суд правомірно дану умову договору визнав такою, що призводить до її недійсності.

Згідно статей 4,10,15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право: на необхідну, достовірну, та своєчасну інформацію про продукцію, а також про його виробника; на розірвання договору та повернення коштів, якщо стане очевидним що послуга буде не виконана; на отримання необхідної інформації достатньої для придбання цієї продукції, виробника та гарантії ії придбання, тощо.

В порушення зазначених вимог в договорі не вказано, який саме транспортний засіб «Dongfend DF 244», буде переданий у власність лізингоодержувачу - якого кольору, року виробництва, з яким об'ємом двигуна, якої внутрішньої комплектації, з якою коробкою передач (автоматична, механічна), тобто у договорі не вказано предмету лізингу (найменування продукції), що порушує право позивача на отримання достовірної інформації про продукцію.

Згідно ч.12 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 року у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу,послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Судом встановлено, що при укладенні договору лізингу відповідачем було порушено ст.ст. 10, 21 п. 5, Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 638 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», що є підставою для розірвання договору про надання послуг.

Пунктом 9 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, вони відшкодовуються винною особою у повному обсязі.

За таких обставин суд прийшов до правильного висновку, що сплачені відповідачу кошти в сумі 25000 грн. підлягають стягненню на користь позивача.

Доводи апеляційної скарги про законність укладеного між сторонами договору та компетентність сторін при його укладенні, не заслуговують на увагу і спростовуються зібраними у справі доказами, яким суд при постановленні рішення дав належну правову оцінку.

Колегія суддів вважає, що рішення судом першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ТзОВ «Лізингова компанія» «Автофінанс» відхилити.

Рішення Надвірнянського районного суду від 12 червня 2015 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Судді: І.В. Бойчук

П.І. Проскурніцький

В.М. Вакарук