Рішення № 48183029, 30.07.2015, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/1654/15Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : Мельничук Ю. В. Доповідач в апеляційній інстанції Василенко Л. І.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2015 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоВасиленко Л. І.суддівПодороги В. М. , Бородійчука В. Г. при секретаріВолвенко А. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційні скарги представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_8, третя особа: Уманська міська рада, державний нотаріус Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І. про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири недійсним, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності на квартиру та визнання права власності на квартиру, -

в с т а н о в и л а :

07 листопада 2013 року ОСОБА_9 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_8, третя особа - Уманська міська рада про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_2 є об'єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири недійсним, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності на квартиру та визнання права власності на квартиру.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що з 13 травня 1973 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6

Відповідно до рішення виконавчого комітету Уманської міської ради народних депутатів № 350 від 11 листопада 1988 року, відповідачу ОСОБА_6, як члену житлового кооперативу, було видано ордер на заселення її сім'ї в складі чотирьох осіб до квартири в житлово-будівельному кооперативі № 22 за адресою: АДРЕСА_3. Вартість вказаної квартири було повністю виплачено за рахунок сімейного бюджету до 10 січня 1992 року.

На протязі всього спільного подружнього життя ОСОБА_9 регулярно доводилось виїжджати за кордон на заробітки.

Позивач стверджує, що ОСОБА_6, скориставшись його відсутністю, не повідомивши його, 20 листопада 1996 року розірвала з ним шлюб. Згодом ОСОБА_6 також виїхала за кордон на заробітки та повідомила його, що здала квартиру в оренду квартирантам, отримані від оренди кошти зобов'язувалась віддавати дітям, що ним не заперечувалось.

В кінці 2012 року позивач звернувся до колишньої дружини з проханням виселити квартирантів, оскільки через погіршення стану здоров'я фактично залишив роботу та повернувся до міста Умань. Отримати свідому відповідь від ОСОБА_6 не виявлялось можливим, проте у квітні 2013 року вона сповістила йому про те, що спірну квартиру продала відповідачу ОСОБА_8

ОСОБА_9 просив суд встановити факт, що з 10 січня 1992 року ОСОБА_6 та ОСОБА_9 належить по ? частці в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_4; визнати договір купівлі-продажу спірної квартири від 26.10.2007 року укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, в частині продажу ОСОБА_6 належної йому ? частки у праві спільної власності на квартиру недійсним; перевести на нього права та обов'язки покупця, виплатити ОСОБА_8 ? частину вартості квартири в розмірі 29 084 грн., внесені ОСОБА_9 на депозитний рахунок суду; скасувати реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_8 та визнати за ОСОБА_9 право власності на неї. Стягнути з відповідачів судові витрати.

Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 лютого 2014 року залучено до участі в якості третьої особи без самостійних вимог державного нотаріуса Уманської міської нотаріальної контори Кравчук Т.І.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року позов ОСОБА_9 задоволено частково.

Встановлено факт що з 15 січня 1992 року ОСОБА_9 належить ? частка в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_5.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 від 26 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, посвідчений 26.10.2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І., в частині продажу продавцем ОСОБА_6 покупцю ОСОБА_8, належної ОСОБА_9 ? частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_6 недійсним.

Переведено на ОСОБА_9 права та обов'язки покупця по договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 від 26 жовтня 2007 року, укладеному між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, посвідченому 26.10.2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І. стосовно належної ОСОБА_6 ? частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_6.

Зобов'язано виплатити ОСОБА_8 ? частину вартості квартири АДРЕСА_7, згідно договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2007 року, укладеному між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, посвідченому 26.10.2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І., в розмірі 29 084 грн., внесених ОСОБА_9 на депозитний рахунок Уманського міськрайонного суду згідно квитанції № 2869.403.2 від 12 листопада 2013 року Черкаського ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк» м. Черкаси.

Визнано за ОСОБА_9 право власності на квартиру АДРЕСА_6.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_9 судовий збір в розмірі 581 грн. 64 коп.

В частині задоволення інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_7 та відповідач ОСОБА_8 подали апеляційні скарги в яких посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просять рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_9 відмовити, в тому числі і внаслідок пропуску строків позовної давності.

При цьому представник відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_7 в поданій апеляційній скарзі вказав, що ОСОБА_9 вибув з спірної квартири на інше постійне місце проживання, а тому втратив право на квартиру.

На момент отримання свідоцтва про право власності ОСОБА_6 була незаміжньою. Позивачем рішення міськвиконкому про передачу у власність квартири та свідоцтво про право власності не оспорені. Вважає, що позивач обрав не належний спосіб захисту свого права.

Крім того, просив застосувати до спірних правовідносин строки позовної давності.

Апелянт ОСОБА_8 вказала, що позивач ніколи і не набував права власності на спірну квартиру, оскільки 20 листопада 1996 року втратив статус члена сім'ї пайовика ЖБК та добровільно висилився із спірної квартири, знявся в 2001 році з реєстрації і мав інше постійне місце проживання.

ОСОБА_9 не є стороною спірного договору купівлі-продажу та у своїх позовних вимогах не просив суд витребувати майно у неї як у добросовісного набувача.

Крім того, судом не враховано, що спірну квартиру нею фактично було куплено за 45 000 доларів США.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 04 грудня 2014 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 та апеляційну скаргу ОСОБА_8 задоволено.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року скасовано.

У задоволенні цивільного позову ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_8, третя особа: Уманська міська рада, державний нотаріус Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І. про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_2 є об'єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири недійсним, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності на квартиру та визнання права власності на квартиру - відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_9 - ОСОБА_11 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Черкаської області від 04 грудня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд апеляційної інстанції.

У відповідності до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовано рішення, зокрема для суду апеляційної інстанції є обов'язковими при новому розгляді справи.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційних скарг, вважає, що апеляційні скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив з того, що право спільної власності на спірну квартиру у ОСОБА_9 та ОСОБА_6, у відповідності до ч. 1 ст.15 ЗУ «Про власність», ст.ст. 22, 28, 29 КпШС України та ст.ст. 68, 69, 70 СК України виникло в рівних частках з моменту повного внесення пайового внеску за квартиру, тобто з 15.01.1992 року, та не припинилося внаслідок розірвання шлюбу між ними. Тому, з врахуванням встановленого законом моменту виникнення у подружжя права власності на квартиру в кооперативі та з'ясування в судовому засіданні дати повного внесення пайового внеску за квартиру, дійшов висновку, що вимога позивача про встановлення факту, що з 15.01.1992 року йому належить ? частка в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_7, підлягає до задоволення.

Задовольняючи вимоги позивача щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири у частині продажу продавцем ОСОБА_6 покупцю ОСОБА_8, належної ОСОБА_9 ? частки у праві спільної власності на квартиру, суд виходив з того, що оскільки, в порушення ст. 369 ЦК України, ч. 3 ст. 65 СК України та ч. 2 ст. 68 СК України, письмової згоди ОСОБА_9 на розпорядження спільною власністю подружжя в цілому та доручення на розпорядження належною позивачу ? часткою квартири, від ОСОБА_9 отримано не було, то договір, як такий, що суперечить закону, на підставі ст.ст. 203, 215 та ч. 4 ст. 369 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Враховуючи, що в порушення ч. 2 ст. 362 ЦК України письмового повідомлення про намір та умови продажу іншого співвласника - ОСОБА_9 повідомлено не було, договір купівлі-продажу був виконаний, а позивач надав докази про внесення на депозитний рахунок суду суми коштів, яку за договором покупець ОСОБА_8 сплатила продавцю ОСОБА_6 за ? частку у праві спільної власності на квартиру, що належала відповідачу ОСОБА_6, суд прийшов до висновку про наявність підстав для переведення прав і обов'язків покупця з ОСОБА_8, в частині придбання ? частини квартири, що належала ОСОБА_6, на ОСОБА_9 та, як наслідок, визнавши недійсним договір купівлі-продажу щодо ? частини квартири, факт належності якої ОСОБА_9 встановив суд, і перевівши на останнього права й обов'язки покупця на ? частину, яка належала до укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_6, суд також задовольнив й вимогу про визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_9.

Однак, погодитись з таким висновком районного суду не можна, оскільки висновки суду не відповідність обставинам справи, судом допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог статті 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалене у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідає.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

При цьому, ст. 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд, обирає способи захисту цивільного права.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частина 2 наведеної статті містить перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом, причому суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Разом з тим, як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 3 Постанови № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).

При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а в певних випадках за таких обставин може бути відмовлено в позові.

Відповідно до статті 130 ЦПК у разі проведення попереднього судового засідання, а якщо воно не проводиться, то під час підготовки справи до судового розгляду, суд має визначити факти, які необхідно встановити для вирішення спору, та з'ясувати, які докази подані чи подаються кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень, а також з яких правовідносин виник спір, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 214 ЦПК має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, що на них посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв'язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред'явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та зміст позовних вимог (стаття 119 ЦПК).

Позивачем, при звернені в суд з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_8, третя особа - Уманська міська рада, визначено наступний спосіб захисту порушеного майнового права, а саме встановлення факту, що кооперативна квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної власності, визнання договору купівлі-продажу даної квартири укладеного 26.10.2007 р. недійсним, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності на квартиру та визнання права власності на дану квартиру.

При цьому, позивач просить суд захистити своє право у спосіб визначений наступними нормами матеріального права: ст. ст. 22, 23, 27, 29 КпШС, ст. ст. 16, 17 ЗУ «Про власність», ч. 1 ст. 112 ЦК УРСР, ст. ст. 216, 364,369, 370, 372, п.3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

При вирішенні даного спору судом встановлено наступні факти та правовідносини з яких виник даний спір.

Так, 13.05.1973 року між сторонами у справі ОСОБА_9 та ОСОБА_6 був зареєстрований шлюб.

11 листопада 1988 року ОСОБА_6 вступила до Уманського житлово-будівельного кооперативу № 22 Черкаської області.

Рішенням Виконавчого комітету Уманської міської ради народних депутатів від 11 листопада 1988 року № 350, на ім'я ОСОБА_6 було видано ордер на заселення її та її сім'ї (у складі: ОСОБА_9 та двох дітей) до трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_8 (т.1 а.с.11).

ОСОБА_9 членом даного кооперативу не був, проте входив до складу сім'ї члена ЖБК № 22 - ОСОБА_6, був постійно прописаний і проживав з нею у квартирі АДРЕСА_9, що стверджується довідкою голови правління ЖБК - 22 за № 40 від 10 червня 2013 року. (т.1 а.с.196).

Відповідно до довідки, виданої головою Уманського міського житлово-будівельного кооперативу № 22, 10 січня 1992 року членом кооперативу було повністю виплачено вартість квартири АДРЕСА_7 - 11 602 крб. 94 коп. Цією ж довідкою посвідчено, що власником даної квартири є ОСОБА_6 (т.1 а.с. 12).

Рішенням Уманського міськсуду від 24 жовтня 1996 року, в цивільній справі № 2-773 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_9 про розірвання шлюбу, шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 був розірваний, при видачі свідоцтва про розірвання шлюбу стягнуто в дохід держави з ОСОБА_6 16 грн. (т.1 а.с. 248).

20.11.1996 року, на підставі даного судового рішення, відділом РАГС виконкому Уманської міської ради, ОСОБА_6 видано свідоцтво про розірвання шлюбу, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 (т.1 а.с.195 ).

При цьому, ОСОБА_9 категорично заперечує щодо участі у розгляді даної цивільної справи та обізнаності, як про існування даного судового рішення, так і про фактичне розірвання шлюбу з відповідачкою ОСОБА_6

Матеріали справи не містять належних доказів отримання ОСОБА_9 судового рішення про розірвання шлюбу. Свідоцтва про розлучення ОСОБА_9М не отримувалось (т. 1 а.с. 204).

Відсутність у паспорті громадянина України ОСОБА_9 штампу про укладання шлюбу, позивач пояснив тим, що даний паспорт, за його проханням, у 1999 році оформлявся дружиною ОСОБА_6, що підтверджується відсутністю в ньому підпису самого ОСОБА_9 при його отриманні та заявою про видачу паспорта, написаною від імені ОСОБА_9 іншою особою (т. 3 а. с. 124-126, 171).

На підставі рішення Виконавчого комітету Уманської міської ради № 578 від 13.11.2003 року відділом житлового господарства Виконавчого комітету Уманської міської ради ОСОБА_6 було видано свідоцтво серії САА № НОМЕР_1 від 23 лютого 2004 року про право власності на квартиру АДРЕСА_10 (т.1 а.с.49-50).

У відповідності до ст. 15 Закону ВР УРСР від 07.02.1991 року № 697-XII «Про власність», чинної на час виникнення спірних правовідносин, яка регламентує одержання громадянином у власність квартири та іншого майна, зокрема член житлового, житлово-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває права власності на це майно.

Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Згідно ж до ч. 1 ст. 17 приведеного Закону, яка визначає право спільної власності громадян, та на яку при зверненні до суду, зокрема посилався позивач обґрунтовуючи заявлені ним вимоги, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У п. 6 Постанови № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що суди повинні мати на увазі, що законом може бути встановлений інший момент (підстава) набуття права власності. Зокрема, у разі повного внесення пайових внесків за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані члену житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, в осіб, які мають право на частку в пайових внесках, виникає право спільної часткової власності на квартиру, дачу, гараж чи інші будівлі пропорційно розміру частки паю (стаття 18 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Закон України від 10 липня 2003 року N 1087-IV «Про кооперацію», стаття 384 ЦК).

Відповідно до ст. 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Таким чином, після внесення паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім'ї члена кооперативу, паєнагромадження - квартира є спільною сумісною власністю членів сім'ї, якщо інше не було установлено письмовою угодою між ними.

Як вбачається з трудової книжки ОСОБА_9 в період часу з березня 1991 року по жовтень 1999 року він працював за межами України, а з липня 2001 року по серпень 2013 року у м. Києві.

26.10.2007 року державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори Кравчук Т.І. за реєстровим номером 2-4481 було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_11, укладеного між продавцем ОСОБА_6, від імені якої за дорученням діяла ОСОБА_12 (дочка сторін по справі), та покупцем ОСОБА_8

Заявою до Уманської міської державної нотаріальної контори від 26.10.2007 року ОСОБА_12 стверджувала, що ОСОБА_6 на момент придбання і відчуження квартири АДРЕСА_11, в шлюбі не перебувала і не перебуває по даний час та, що вказане майно не є об'єктом спільної власності та перебуває в її особистій приватній власності, будь-яких прав щодо них в інших осіб, в тому числі за договором найму немає (т. 1 а. с. 60).

Позивач ОСОБА_9 стороною даного договору не був.

На дату укладення даного договору, відповідно до довідки про склад сім'ї та зареєстрованих осіб, виданої ЖБК № 22 м. Умань, ОСОБА_9 зареєстрованим у вказаній квартирі не значився. (т.1 а.с.56).

Разом з тим, згідно довідки наданої інспектором з кадрів ТОВ «Автобудкомплект-К» від 01.08.2013 року, ОСОБА_9 з 16 квітня 2007 року працює водієм автотранспортних засобів І класу, 17.04.2007 року поселений у гуртожиток за адресою: АДРЕСА_14, де проживає на час видачі довідки, займає одне ліжко-місто (т. 1 а. с. 205).

Згідно довідки Уманського МС УМВС України у Черкаській області від 26 лютого 2014 року за № 223 заява та талони на зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_9 в Уманському РВ УМВС України у Черкаській області відсутні у зв'язку зі спливом строку зберігання, що в свою чергу позбавляє суд можливості у належний спосіб перевірити доводи ОСОБА_9 про те, що його зняття з реєстраційного обліку у спірній квартирі відбулось за його відсутності (т. 1 а. с. 244).

У відповідності до паспорта громадянина України ОСОБА_9, з 13.01.1989 року по 18.10.2000 року він був прописаний у спірній квартирі АДРЕСА_12. З 18.10.2000 року по 06.06.2001 року дані про реєстрацію відсутні. З 06.06.2001 року ОСОБА_9 зареєстрований у гуртожитку по АДРЕСА_15, де згідно до відповіді ТОВ «Уманьпромжитлобуд- 2» від 08.05.2014 року до цього часу з реєстрації не знятий, заяви ж від імені ОСОБА_9 про надання йому житлової площі та про реєстрацію у власника гуртожитку відсутні (т.2 а.с.36, 37). З 11.11.2005 року ОСОБА_9 зареєстрований в багатоквартирному будинку АДРЕСА_16 без зазначення номеру квартири (т. 2 а.с. 26).

Разом з тим, за жодною з адрес в м. Умані, зазначених у паспорті громадянина України ОСОБА_9, в якості місця реєстрації, він не проживав, що спростовує його вибуття із спірної квартири на інше постійне місце проживання .

Допитана в суді апеляційної інстанції в якості свідка ОСОБА_13 - дочка позивача показала, що на сімейній нараді було вирішено продати спірну квартиру та купити для неї квартиру в м. Києві. При цьому батько - ОСОБА_9 був про це обізнаний, однак при цьому присутній не був. Разом з тим, даний свідок не змогла пояснити суду де ж повинен був проживати батько, після продажу спірної квартири, за відсутності у нього іншого постійного житла. Як і необхідності обговорення з ним у 2007 році продажу даної квартири, в разі його обізнаності про розірвання шлюбу, зняття з реєстрації в спірній квартирі та відсутності будь-яких прав щодо спірного майна.

При вирішенні спору колегія суддів враховує і те, що ОСОБА_9 звернувся з позовом, зокрема і про визнання договору купівлі-продажу недійсним на підставі його невідповідності вимогам закону.

Стаття 215 ЦК установлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК.

Однак ст. 216 ЦК визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Відповідно до ст. 330 ЦК, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі ст. 388 ЦК добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Позивач вимогу про повернення майна з чужого незаконного володіння в прохальній частині позовної заяви не ставив. Однак обґрунтовуючи підстави звернення послався, зокрема і на вимоги ст. 388 ЦК України.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 22 Постанови № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК.

У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

Враховуючи викладене, приведені вимоги закону, покази свідків, те що розглядаючи справу цієї категорії, суд повинен ураховувати інтереси сторін і вирішувати спір залежно від установленого та на підставі закону, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції, як постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягає до скасування та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача.

Так як ОСОБА_6 та ОСОБА_9, перебуваючи у шлюбі, повністю сплатили пай, що стверджується наведеними доказами, отже набули право спільної сумісної власності на спірну квартиру, позивач, враховуючи його роботу за межами держави, а в подальшому міста в якому знаходиться дана квартира, про порушення свого права, саме шляхом відчуження ОСОБА_6 належної йому в квартирі частини, дізнався в квітні 2013 року, що не спростовано відповідачами, вибуття його на інше постійне місце проживання не підтверджено належними доказами, тому його позов підлягає до часткового задоволення у спосіб визнання за ним права власності на ? частину спірної квартири та витребування даної частини у ОСОБА_8, як добросовісного набувача, оскільки, зокрема і на норми матеріального права, на підставі яких судовою колегією ухвалюється рішення, позивач посилався у своєму позові при зверненні до суду, навівши відповідні обґрунтування. В задоволенні інших позовних вимог необхідно відмовити.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів ,-

в и р і ш и л а :

Апеляційні скарги представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 серпня 2014 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_9 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_9 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_13.

Витребувати у ОСОБА_8 ? частину квартири АДРЕСА_13.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді :