Рішення № 48109237, 24.07.2015, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 2610/29921/2012

Провадження №2/761/28/2015

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

24 липня 2015 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Малинникова О.Ф.

при секретарі - Данилевській Є.П.

розглянувши у відритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и в :

У грудні 2012 року надійшла до суду позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.

Позивач зазначив, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, мати її та відповідачів, перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, який помер у 1986 року. Після смерті батька, мати залишилась одна проживати в квартирі АДРЕСА_1, діти проживали окремо. За документами мати була власником квартири, на неї був оформлений особистий рахунок, за якими сплачувала комунальні послуги вона, позивач. 04 вересня 2008 року мати склала заповіт, в якому розпорядилася все її майно ( як рухоме, так і нерухоме), вона заповідала своїм дітям: ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 в рівних частинах кожному.

В листопаді місяці 2012 році ОСОБА_4 померла.

При оформленні спадщини за заповітом їй позивачу повідомили у КМБТІ, що власником квартири є не ОСОБА_4, а ОСОБА_2, на якого задовго до смерті матері, яку представляла за генеральною довіреністю ОСОБА_3, укладено договір дарування від 21.12.2001 року державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори. Про дарування квартири мати за життя не повідомляла.

При складанні заповіту нотаріус перевірила чи не існували інші правочини, які зареєстровані. Після звернення до брата, той повідомив, що квартира подарована йому і що вона є його приватною власністю. Оформлення документів проводила старша сестра за генеральною довіреністю.

Брат довгий час не перебував в Україні, а після смерті матері поселився у квартирі, яка належала матері.

Як зазначила позивач, матір тяжко хворіла психічними захворюваннями після смерті чоловіка у 1986 році, вона дуже змінилась, втратила інтерес до життя, перестала спілкуватися із оточенням, відмовилась від їжі, сиділа на одному місці і просто дивилась поглядом без будь яких реакцій. Догляд позивачки та її родини не змогли вивести матір із депресивного стану. Рідні брати та сестри матері знали історію хвороб їхньої родини і вважали, що це захворювання, яким страждають і інші члени родини і матір треба покласти у психіатричну лікарню в м. Донецьку, де лікувалась старша сестра. ОСОБА_3 оформила довіреність матері для того, щоб помістити матір у лікарню. Згодом, як зазначила позивач, переконалась, що користі стаціонарне лікування не дає, мати перестала самостійно рухатися і її психічний стан погіршився, підтверджено висновками лікарів, які вона, позивач долучила до позовної заяви, як докази. Після перебування в психіатричній лікарні для догляду за матір'ю, яка мала діагноз - депресивний психоз, її, позивача подруга, за певну винагороду, допомагала доглядати матір.

Посилаючись на те, що на час складання договору дарування ОСОБА_4 була тяжко хвора, що підтверджується медичною карткою та медичними довідками, неодноразово зверталась до лікарів за медичною допомогою, постійно перебувала під дією сильних психотропних ліків, і тому не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Договір дарування вона не підписувала, бо не мала наміру цього робити. Важкий стан померлої, її моральні та фізичні страждання можуть підтвердити свідки.

Посилаючись на ч.І ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК України позивач просила визнати недійсним складений в грудні 2001 року договір дарування ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_2, предметом якого було належне матері рухоме та нерухоме майно, а саме квартира та майно, які знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Судові витрати просила покласти на відповідачів.

У заяві до суду (а.с. 59-63, т.-1) відповідач ОСОБА_2 заперечив проти позову, зазначивши, що він проживав у м. Ленінграді, проте постійно спілкувався з матір'ю та приїжджав її провідувати. Мати була фізично здоровою та психічно урівноваженою людиною, тому і прожила майже до 99 років. Лише після смерті у 1985 році батька у неї була легка невротична депресія, вона лікувалась від цього протягом неділі у стаціонарі. У 1990 році мати склала заповіт на нього, відповідача та заповідала квартиру, у якій проживала, оскільки решта дітей були забезпечені житлом. На початку 90-х років сім'я ОСОБА_1 виїхала у США, отримали там «вид на жительство», проживають там постійно, періодично приїжджають до Києва. У 2001 році матір вирішила окрім заповіту оформити на нього квартиру та майно за договором дарування, що було здійснено його сестрою за довіреністю.

Після виповнення матері 90 років у 2004 році вона внаслідок наростаючої дискоординації приймала за рекомендацією дільничного лікаря психотропні препарати. ОСОБА_1, як колишній працівник аптеки, приносила їй зазначені препарати. Восени 2007 року після передозування мати лікувалась у стаціонарі, у неврологічному відділенні. З 2007 року перебувала на обліку у ПНД. Однак у позовній заяві ОСОБА_1 змістила всі події і подала інформацію, яка не відповідає дійсності. Тому просив відмовити у позові.

У запереченнях (а.с. 79-81, т.-1) представник ОСОБА_2 зазначив, що при житті обох батьків сторін ними була подарована трикімнатна квартира у 70-х роках сім'ї ОСОБА_1, у 1990 році мати оформила заповіт на сина ОСОБА_2 на спірну квартиру. У подальшому 21.12.2001 року було укладено та відповідно посвідчено договір дарування цієї квартири на ОСОБА_2

Представник відповідача-1, викладаючи правові обґрунтування щодо недоведеності позову про визнання недійсним договору дарування, зазначив що на час укладання договору дарування діяла ст.55 ЦК УРСР (від 18.07.1963 року), згідно із якою угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, яка може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина. Тому відповідно до п.4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного Кодексу (2004 року) на правовідносини у даній справі має діяти ЦК УРСР 1963 року.

А також просив відмовити у позові з підстав ст.257 ЦК України щодо пропуску строку позовної давності без поважних причин.

У судовому засіданні позивач та її представник підтримали позовні вимоги, посилаючись на викладені у позовній заяві, інших письмових заявах та поясненнях доводи про обґрунтованість вимог позивача стосовно перебування ОСОБА_4, під час складання та посвідчення договору дарування у стані тяжко хворої, що підтверджується медичними документами, тобто перебуваючи під дією сильних психотропних ліків, вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Проведена посмертна судово-психіатрична експертиза всупереч запитам експертів додаткових медичних документів за відсутності такої медичної документації у повному обсязі, що призвело до неправильності та незаконності експертного дослідження. У клопотанні про призначення повторної судово-психіатричної експертизи було відмовлено судом.

Відповідачі та представник відповідача ОСОБА_2 просили відмовити у задоволенні позовних вимог позивачки за безпідставністю викладених нею та її представником доводів щодо неправильності та незаконності висновку експертів та інших доказів у справі, представлених відповідачами.

Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, показання свідків, дослідивши матеріали справи, висновок судово-психіатричної комісійної експертизи, проведеної експертною комісією Українського науково-дослідного інституту соціальної судової психіатрії та наркології від 06.01.2015 року, вважає позов таким що не підлягає задоволенню.

Як встановлено, відповідно до листа КП КМБТІ № 46805 від 14.12.2012 року ОСОБА_2 згідно із Договором дарування від 22.12.2001 року, який було посвідчено Третьою Київською нотаріальною конторою, на праві власності належить квартира АДРЕСА_2. Державним нотаріусом Третьої київської нотаріальної контори посвідчено договір дарування від 22 грудня 2001 року укладений між ОСОБА_4, дарителем, та ОСОБА_2, обдарованим, предметом якого була двокімнатна квартира АДРЕСА_1 у ЖБК «Юність». Інтереси ОСОБА_2 представляла за його довіреністю ОСОБА_3, сестра сторін.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним Договору дарування від 22.12.2001 року, укладеного між ОСОБА_4, дарувальником, та ОСОБА_2, обдарованим у зв'язку із психічною хворобою дарувальника, позивач посилалась на те, що у 1986 році після смерті батька сторін, чоловіка ОСОБА_4, матері сторін, остання була госпіталізована у Донецьку обласну психоневрологічну лікарню з діагнозом психоневрологічна депресія, виписана під нагляд психіатра. У 1994 році мати проходила стаціонарне лікування у зв'язку із органічними змінами мозку, були застосовані психотропні ліки. Підписання оспореного договору сталося у 2001 році, коли мати сторін приймала психотропні ліки, призначені лікарями, до яких вона постійно зверталась. Вважає що ОСОБА_4 не усвідомлювала своїх дій та не могла ними керувати. (а.с. 2 том-1, а.с. 103 том-2)

Згідно із ч.1 ст. 225 ЦК України (2004 року), на яку посилалась позивач, передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Крім того позивач зазначила про положення ч.2 ст.1257 ЦК України, якими встановлено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Як пояснив у запереченнях проти позову відповідач ОСОБА_2 мати сторін, які є рідними сестрами та братом, народилася ІНФОРМАЦІЯ_2, померла у віці 98 років (21.11.2012 року). У зв'язку із забезпеченістю житлом всіх дітей крім відповідача, який працював за кордоном мати склала заповіт 15.12.1990 року посвідчений державним нотаріусом Третьої київської нотаріальної контори, згідно із яким заповідала зазначену квартиру синові ОСОБА_2.

Однак, у грудні 2001 року, коли їй виповнилось 87 років, вирішила розпорядитись майном за договором дарування сину належної їй квартири, що не приховувала від інших дітей, у тому числі позивача та другої сестри ОСОБА_3 Мати особисто зверталась до КМБТІ за довідкою про належність їй на праві власності квартири.

Як вбачається із матеріалів справи, державним нотаріусом Третьої Київської нотаріальної контори посвідчено договір дарування від 21 грудня 2001 року укладений між ОСОБА_4, дарителем, та ОСОБА_2, обдарованим, предметом якого була двокімнатна квартира АДРЕСА_1 у ЖБК «Юність». Від імені ОСОБА_4 діяла за довіреністю ОСОБА_3 Квартира належить дарителю на підставі дублікату довідки № 49, виданого ЖБК «Юність» за № 72 від 22.11.2001 року та зареєстрованого у БТІ 26.11.2001 року, а також реєстраційного посвідчення у книзі БТІ за № 31-197 за реєстровим номером № 284/30429 Договір, зареєстрований у реєстрі за № 2-4184, та підписано ОСОБА_4 та ОСОБА_3, яка діяла за довіреністю ОСОБА_2, підписи яких завірено нотаріусом. Зміст договору прочитано дарителю, яка зазначила, що відповідає її волі, що нею підписано. (а.с. 224-236 т.1)

Згідно із роз'ясненнями у п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.

Клопотання позивача про призначення посмертної комплексної судово-психіатричної експертизи надійшло у квітні 2013 року із її запитами про витребування із різних медичних установ документів щодо захворювання ОСОБА_4 та її лікування у психіатричних та неврологічних лікарнях. (а.с. 148 том-1).

Ухвалою суду від 01 листопада 2013 року було призначено посмертну комплексну судово-психіатричну експертизу з питань чи могла ОСОБА_4 на момент укладення договору дарування квартири від 21.12.2001 року усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Проведення експертизи було доручено Українському науково-дослідному інституту соціальної та судової психіатрії та наркології МОЗ України. Оплата покладена на позивача. (а.с. 34 т.2)

Позивач, посилаючись на матеріальне становище щодо оплати експертизи просила відкликати доручення про її проведення та доручити проведення такої експертизи Київському міському Центру судово-психіатричних експертиз (а.с. 68 т.-2), проти клопотання позивача заперечили відповідачі.

Ухвалою суду від 11 березня 2014 року з врахуванням листа директора Українського науково-дослідного інституту соціальної та судової психіатрії та наркології МОЗ України було призначено з уточненням виду експертизи: посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу з питань чи могла ОСОБА_4 на момент укладення договору дарування квартири від 21.12.2001 року усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У задоволенні заяви позивача про заміну на іншу установу було відмовлено з посиланням на ст.143 ЦПК України.

У травні 2014 року позивач звернулась із заявою з посиланням на високу ціну вартості проведення експертизи у цьому інституті, змінити його з направленням справи для проведення експертизи Київському міському Центру судово-психіатричних експертиз. Відповідачі заперечили, при цьому відповідач ОСОБА_2 погодився оплатити вартість проведення експертизи саме в держаній установі, якою є названий інститут при МОЗ України.

Ухвалою суду від 10 липня 2014 року було призначено посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу з питань чи могла ОСОБА_4 на момент укладення договору дарування квартири від 21.12.2001 року усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Проведення експертизи було доручено Українському науково-дослідному інституту соціальної та судової психіатрії та наркології МОЗ України. Оплата покладена на відповідача ОСОБА_2 (а.с. 133-134, т.-2)

У жовтні 2014 року позивач подала заяву про відвід експерта Шума С.С., посилаючись на невідому їй зацікавленість у прийнятті участі у проведення судової експертизи. (а.с. 161 т.2) Ухвалою суду від 21 листопада відхилено заяву про відвід експерта за відсутності передбачених ст.21 ЦПК України підстав для задоволення відводу. (а.с. 199 т.2)

У січні 2015 року справа повернута до суду з Висновком судово-психіатричного експерта № 1. (а.с. 209-212, т.-2)

Як зазначено у п.23 Висновку (а.с. 212, т.-2) ОСОБА_4 на момент укладання договору дарування від 21.12.2001 року тяжким психічним розладом не страждала.

ОСОБА_4 на момент укладення договору дарування від 21.12.2001 року могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Висновок підписали:

Голова експертної комісії - доктор медичних наук, професор Ревенок О.А., завідувач відділу комплексної судово-психіатричної експертизи та члени комісії: Олійник О.П., кандидат медичних наук, старший науковий співробітник та експерт-доповідач Шум С.С., кандидат медичних наук, заступник директора з наукової і судової психіатрії та експертизи.

Дослідивши матеріали справи у судовому засіданні 24.07.2015 року, суд надав оцінку зібраним у справі доказам, у тому числі поясненням сторін та їх представників, показанням свідків, висновку посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи дійшов такого висновку.

Як достовірно встановлено судом доказів на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним з договору дарування від 21 грудня 2001 року укладеного між ОСОБА_4, дарителем, та ОСОБА_2, обдарованим, предметом якого була двокімнатна квартира АДРЕСА_1 у ЖБК «Юність» та посвідченого державним нотаріусом Третьої Київської нотаріальної контори Марущак С.В. 22.12.2001 року з посиланням на те, що у момент вчинення правочину ОСОБА_4 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними не встановлено.

Оцінюючи отримані медичні документи, на які посилалась позивачка, вказуючи на психічне захворювання ОСОБА_4, а саме епікриз Донецької обласної клінічної психіатричної лікарні (а.с. 14 т.-1), де встановлено діагноз «Невротична депресія» після смерті чоловіка, коли виникли порушення сну та пригнічений настрій, думки про небажання жити, у зв'язку із чим прийшла у лікарню самостійно для позбавлення від зазначеного стану. По закінченню лікування була виписана. При проведенні посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи, експерти надали оцінку зазначеним медичним висновкам, а також медичним документам з приводу стану здоров'я ОСОБА_4, що надійшли із історії хвороби перебування останньої у неврологічному відділенні госпіталю у 1993-1994 роках з діагнозом Атеросклероз судин головного мозку та супутні діагнози у тому числі депресивний синдром. А також медичних карток з приводу лікування у 2007 році у Київській міській клінічній лікарні № 1 з таким же діагнозом та додатково: зміна особистості по астенічному типу, інтелектуальне мністичне зниження, зниження пам'яті на поточні події, була виписана у задовільному стані без змін у психічному та соматичному статусі. А також у висновку експертів описані та досліджені інші медичні документи, зокрема за 2012 рік при перебуванні ОСОБА_4 у віці 98 років були надані Республіканським психоневрологічним консультативним центром у Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні № 1 щодо загальмованості, виснаження психічних процесів, інтелектуально мністичного зниження, що досягає ступеню недоумства.

Допитані у судових засіданнях свідки ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та інших, у тому числі тих, хто бачив її у останні роки. Допитані свідки ОСОБА_13, колега позивача, яка доглядала ОСОБА_4 у 1999-2002 роках також показала, що ОСОБА_4 могла приготувати їжу, більш менш орієнтувалась, однак у подальшому були випадки, що забула про розмову із сином.

Отже, на підставі досліджених судом доказів стосовно стану здоров'я ОСОБА_4 на момент укладення договору дарування квартири від 21.12.2001 року та висновку судово-психіатричного експерта № 1, наданого Українським науково-дослідним інститутом соціальної та судової психіатрії та наркології МОЗ України, яким проведено з врахуванням наданих судом матеріалів справи у 3-х томах (провадження № 2/761/28/2015, справа 2610/29921/2012 посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу, суд дійшов висновку про недоведеність позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири від 21.12.2001 року, оскільки на момент його укладання ОСОБА_4 могла усвідомлювати значення своїх дій та могла керувати ними.

За таких обставин, суд вважає, що в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним слід відмовити.

Що стосується вирішення справи на підставі ч.1 ст.225 ЦК України, то суд виходив із положень ч.2 п.4 та п.9 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного Кодексу України (2004 року).

З огляду на викладене, на підставі ст.ст. 203, 215, 225, 717, 718 ЦК України та ч.2 п.4 та п.9 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного Кодексу України, керуючись ст.ст. 3, 10, 57, 60, 145, 209, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційному суду міста Києва через Шевченківський районний суд м. Києва, який ухвалив оскаржуване рішення.

Суддя О.Ф. Малинников.