Окрема думка судді № 48075091, 25.05.2015, Харківський апеляційний адміністративний суд

Окрема думка

в порядку ч. 3 ст. 25 КАС України

"25" травня 2015 р. Справа № 548/2061/14-а

З ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.05.2015 року по справі № 548/2061/14-а незгодна з наступних підстав.

Окрема ухвала суду - це процесуальний засіб судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

Отже, окрема ухвала суду має бути обґрунтованою і мотивованою та містити вказівку на дійсні причини й умови, які сприяли порушенню матеріального або процесуального закону чи сприяли вчиненню таких порушень. Обставини, які належать до таких причин і умов, підлягають всебічному, повному та об'єктивному дослідженню в судовому засіданні.

За приписами ст. 75 Закону України "Про виконавче провадження" після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов'язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного виконання рішення (ч. 1 ст. 75).

У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до ст. 89 цього Закону і не пізніше п'яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення. Якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом (ч. 2 ст. 75).

Законом України від 05.06.2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" закріплено процедуру виконання рішень національних судів, ухвалених після набуття цим Законом чинності (з урахуванням внесених 19.09.2013 року змін до Закону - ухвалених до 01.01.2013 року) і виконання яких гарантується державою.

03.09.2014 року з метою реалізації пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" Кабінетом Міністрів України прийнята постанова № 440 "Про затвердження Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою".

Зазначений Порядок передбачає процедуру інвентаризації та погашення заборгованості боржниками, статус яких визначений ч. 1 ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за рішеннями судів, у тому числі за рішеннями, які носять зобов'язальний характер,

Таким чином, при виконанні боржником, якого судовим рішенням зобов'язано вчинити дії щодо виплати коштів, вимог абзацу 3 п. 14 постанови Кабінету Міністрів України № 440 від 03.09.2014 року, виконання судового рішення може бути проведено без участі боржника.

За матеріалами справи встановлено, що на вимогу державного виконавця щодо самостійного виконання у 7-денний строк судового рішення (надійшла до пенсійного органу 24.02.2015 року) 27.02.2015 року УПФУ в Хорольському районі Полтавської області на адресу органу державної виконавчої служби направлена копія розпорядження про проведення перерахунку пенсії ОСОБА_2 (а.с. 4, 5).

Дана обставина (а саме, порушення УПФУ п. 14 постанови Кабінету Міністрів України № 440) виключає можливість вирішення органом державної виконавчої служби питання щодо передачі виконавчого документу (рішення суду) до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Разом з тим, ця обставина не може вважатися обґрунтованою підставою для звернення державного виконавця в порядку, визначеному ст. 263 КАС України, до суду із поданням про заміну способу виконання судового рішення в наступний спосіб, - замінити визначене судом про обов'язок пенсійного органу виплатити кошти позивачу (тобто рішення зобов'язального характеру) на визначення про стягнення з боржника коштів на користь позивача.

В свою чергу, судом залишені поза увагою зазначені обставини та положення Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою.

Згідно із ч. 2 ст. 30 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Строк здійснення виконавчого провадження не включає час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження на період проведення експертизи чи оцінки майна, виготовлення технічної документації на майно, реалізації майна боржника, час перебування виконавчого документа на виконанні в адміністрації підприємства, установи чи організації, фізичної особи, фізичної особи - підприємця, які здійснюють відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії та інших доходів боржника. Строк здійснення зведеного виконавчого провадження обчислюється з моменту приєднання до такого провадження останнього виконавчого документа.

Із матеріалів справи вбачається, що постанова про відкриття виконавчого провадження прийнята 20.02.2015 року (а.с. 3), копія розпорядження УПФУ в Хорольському районі Полтавської області № 142541 від 29.01.2015 року надійшла до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області 04.03.2015 року (а.с. 4), а подання державного виконавця до суду - 18.03.2015 року (а.с. 1).

Таким чином, я не погоджуюсь із висновком суду про порушення державним виконавцем вимог ст. 30 Закону України "Про виконавче провадження" щодо строків проведення виконавчих дій.

Також, хочу зазначити, що виходячи з Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, Законом України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів (ст. 1).

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (ч. 1 ст. 6). Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом (ч. 3 ст. 6).

Оскільки предметом судового розгляду у даній справі є подання державного виконавця, а не адміністративний позов, що пред'явлений у порядку визначеному ст. 181 КАС України, я не погоджуюсь з висновком, наданим судом щодо черговості дій державного виконавця, спрямованих на виконання судового рішення.

Посилання суду на відповідні рішення Європейського суду з прав людини щодо неможливості посилання державним органом при виконанні судових рішень на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань безпідставні, оскільки правовідносини, що виникли між сторонами, не стосуються питання звільнення пенсійного органу від виконання судового рішення.

Також, зазначаю, що посилання суду першої інстанції на Інструкцію про проведення виконавчих дій, затверджену наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999 року № 74/5 є необґрунтованим, оскільки вказаний нормативний акт втратив чинність з набранням законної сили Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5.

З урахуванням вищезазначеного, я вважаю, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а окрема ухвала Хорольського районного суду Полтавської області від 02 квітня 2015 року - скасуванню.

Суддя

Харківського апеляційного

адміністративного суду Л.В. Мельнікова