Постанова № 47994404, 05.08.2015, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1595/15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2015 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Завальнюка І.В.,

за участю секретаря - Маковейчук Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом Київської районної адміністрації Одеської міської ради до державного реєстратора Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Антоненко Оксани Сергіївни, Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, треті особи - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, за участю прокуратури Київського району м. Одеси, про скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2, на підставі якого було видане свідоцтво про право власності від 27.07.2014 р. № 26047550.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за результатами перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, наказом ДАБІ України від 20.10.2014 р. № 284 Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації з будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, яка зареєстрована за № ІУ 143141970560 від 16.07.2014 р. скасовано. Однак на підставі вищевказаної декларації, а також ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 06.02.2012 р. по справі № 2/1519/3518/11 державним реєстратором Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Заяць К.В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2, на підставі якого було видане свідоцтво про право власності від 27.07.2014 р. № 26047550. При цьому вищевказане судове рішення не може бути підставою для реєстрації права власності, оскільки на момент подання вказаної ухвали до реєстраційної служби ОСОБА_2 вже було проведено роботи з реконструкції житлового будинку, а саме добудовано два поверхи та збільшено його площу. Позивач зважає, що документ, на підставі якого ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності суперечить Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у зв'язку із чим державна реєстрація права власності підлягає скасуванню.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позов.

Представник прокуратури на задоволенні позову наполягав.

Представники відповідачів до суду не з'явилися, про час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.

Від представника Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із неможливістю бути присутнім через зайнятість в судовому процесі апеляційної інстанції. Зважаючи на те, що зазначені представником відповідача причини неявки не позбавляють можливості взяти участь у справі будь-якого іншого уповноваженого представника відповідача, суд визнав причини неявки представника відповідача неповажними. Згідно наданих до суду заперечень, відповідач проти задоволення позову заперечує, в задоволенні позову просить відмовити, зазначивши, що на момент прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора Реєстраційної служби ОМЮ Одеської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень декларація про готовність об'єкту до експлуатації та ухвала Малиновського районного суду м. Одеси від 06.02.2012 р. по справі № 2/1519/3518/11 були чинними.

Присутні в судовому засіданні треті особи проти задоволення позову заперечували, зважаючи на те, що оскаржуване рішення відповідачем прийнято у відповідності до вимог законодавства та без порушень прав позивача.

Інші треті особи до суду не з'явилися, про час та місце судового розгляду справи, в силу ч.11 ст.35 КАС України, повідомлені належним чином.

Вислухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 06.02.2012 р. по справі № 2/1519/3518/2011 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_19 про стягнення суми боргу затверджено мирову угоду, в рахунок погашення боргу за розпискою від 01.09.2007 р. ОСОБА_19 передала ОСОБА_2 у власність житловий будинок № 28 по вул. Дача Ковалевського в м. Одесі. Однак право власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_2 в органах реєстрації прав на нерухоме майно зареєстровано не було.

Крім того, ОСОБА_2 до Держархбудінспекції України подано декларацію про готовність об'єкту до експлуатації з будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, яку зареєстровано 16.07.2014 р. за № ІУ143141970560.

За результатами проведеної позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності наказом Держархбудінспекції України від 20.10.2014 р. № 234 вищезазначену реєстрацію від 16.07.2014 р. за № ІУ143141970560 Декларації про готовність об'єкта до експлуатації з будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 скасовано.

Поряд із тим, на підставі вищевказаної декларації про готовність об'єкта до експлуатації та ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 06.02.2012 р. по справі № 2/1519/3518/11 Державним реєстратором реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції ОСОБА_1 було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, та видано свідоцтво про право власності на житловий будинок № 26047550 від 27.08.2014 р. При цьому у подальшому ОСОБА_2 реалізував частину квартир у вказаному будинку на користь третіх осіб.

З огляду на наявну в матеріалах справи інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на момент подання та розгляду даного позову об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, належить на правах приватної власності третім особам у даній справі, а саме: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (надалі Закон).

Систему органів державної реєстрації прав становлять, зокрема, органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Відповідно до приписів вказаного Закону України, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення і на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною 2 статті 5 Закону встановлено, - якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Отже для проведення державної реєстрації права власності з видачею свідоцтва на реконструйований об'єкт нерухомого майна заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.

Згідно з п.5 ч.1 ст.19 Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

Судом встановлено, що заявником було надано усі необхідні документи для державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що також не заперечується стороною позивача, тому у державного реєстратора підстав для відмови у державній реєстрації прав не було. Отже державним реєстратором в установленому законом порядку було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27.07.2014 р.

Відповідно до п.1, п.2 ч.2 ст.9 Закон державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Згідно з ч.1 ст.15 Закону державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Згідно зі статтею 26 Закону, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Безпосередньо процедуру здійснення дій щодо внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно регламентовано Порядком прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року за № 3502/5 (із змінами та доповненнями).

Згідно з пунктом 2.1, 2.6 цього Порядку, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком, зокрема, рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 4 статті 9 Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора, пов'язану з проведенням державної реєстрації прав, забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Таким чином, враховуючи, що на момент прийняття оскаржуваного рішення декларація про готовність об'єкта до експлуатації та ухвала Малиновського районного суду були чинними, прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, було здійснено у відповідності до законодавства та за наявності об'єктивних фактичних обставин для цього.

Слід зазначити, що позивач не звертався на адресу служби щодо розгляду питання стосовно скасування запису про право власності за ОСОБА_2 та не надавав відповідної заяви, що в розумінні ст. 2 КАС України є безумовною правовою підставою для відмови у задоволенні позову. Так, суд враховує, що в даному випадку, для внесення запису про скасування державної реєстрації права власності обов'язковою передумовою є звернення до державного реєстратора з відповідною заявою з наданням рішення ДАБІ України, яким скасовано Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації з будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, яка зареєстрована за № ІУ 143141970560 від 16.07.2014 р., що стала підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 Докази такого звернення в матеріалах справи не містяться.

Під час розгляду справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Враховуючи, що з боку відповідачів відсутні порушення прав позивача, суд не вбачає підстав для задоволення адміністративного позову. Зокрема, укладання договорів купівлі-продажу між ОСОБА_2 та третіми особами, які внаслідок цього набули права власності на квартири в спірному об'єкті нерухомого майна, жодним чином не вплинуло на обсяг прав та обов'язків Київської районної адміністрації м. Одеси. При цьому подальше скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації також не може впливати на цивільно-правові правовідносини, що склалися в результаті укладання договорів про придбання нерухомості.

Крім того, суд враховує, що на теперішній час оскаржуване рішення вичерпало свою дію, оскільки ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності № 26047550 від 27.08.2014 р., на підставі якого в подальшому реалізував частинами спірний об'єкт нерухомого майна на користь третіх осіб.

При цьому придбання у встановленому законом порядку третіми особами квартир у спірному об'єкті нерухомого майна породжувало у громадян впевненість («законне сподівання») у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення (принцип «гарантії стабільності суспільних відносин», про який зазначав Конституційний Суд України в мотивувальній частині рішення від 13 травня 1997 року N 1-зп).

Суд, який відіграє провідну роль у здійсненні юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що даний позов має бути розглянутий в аспекті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. N 475/97-ВР, в якій зазначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

У постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 13 від 19.12.2014 р. «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» наголошено, що Європейський суд з прав людини визначив таким, що має автономне значення, не залежне від того, яке надається в правових системах держав - учасниць Конвенції, серед іншого, «майно» (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Як норми прямої дії підлягають застосуванню судом, зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини та основоположні свободи.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. N 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу (Лист Верховного Суду України від 01.07.2013 р. «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ).

Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Європейський Суд також наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного у право на мирне володіння майном повинно бути законним (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Крім того, Європейський Суд неодноразово нагадував, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В даному ж випадку, доводи позивача та прокуратури про правозастосування та його методологічну основу, які покладені в основу адміністративного позову, базуються виключно на засадах юридичного позитивізму, що суперечить засаді розумності правового регулювання та безумовно призводить до незабезпечення справедливого балансу.

Суд також враховує встановлений ст.3 Конституції України, ст.7 КАС України принцип верховенства права, який в адміністративному судочинстві зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Таким чином, на підставі ст.10 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.11 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними доказів, з'ясувавши обставини у справі; перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв'язку із чим позов до задоволення не підлягає.

Керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову Київської районної адміністрації Одеської міської ради відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови складено 05 серпня 2015 року.

Суддя І.В. Завальнюк