Постанова № 47960962, 03.08.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" серпня 2015 р. Справа№ 910/3527/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Федорчука Р.В.

Лобаня О.І.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання

від 03.08.2015

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу дочірного підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 (повне рішення складено 26.05.2015)

у справі №910/3527/15-г (головуючий суддя Босий В.П. судді: Карабань Я.А., Пукшин Л.Г.)

за позовом публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»

до дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»

про стягнення 6 134,36 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г позов задоволено частково. Стягнуто з ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь ПАТ «Укртрансгаз» заборгованість в розмірі 3 735,18 грн., 3% річних у розмірі 336,78 грн., інфляційні у розмірі 815,41 грн. та судовий збір у розмірі 1 455 грн. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укртрансгаз» та прийняти нове рішення про відмову у позові.

В своїх доводах скаржник посилається на те, що рішення суду першої інстанції прийнято із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою від 10.06.2015 Київським апеляційним господарським судом прийнято до провадження вказану вище апеляційну скаргу та призначено розгляд справи №910/3527/15-г у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін.

ПАТ «Укртрансгаз» на підставі ст. 96 Господарського процесуального кодексу України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому ПАТ «Укртрансгаз» просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», а рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г залишити без змін.

В судовому засіданні представник позивача надав свої пояснення й заперечення проти доводів апеляційної скарги та просив рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г залишити без змін, а апеляційну скаргу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» - без задоволення.

Представник відповідача брав участь у судовому засіданні, надав свої пояснення й підтримав доводи, які викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.11.2011 між ДК «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України», правонаступником якого є ПАТ «Укртрансгаз» як продавець та ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», як покупець було укладено договір купівлі-продажу. Відповідно до умов якого постачальник (продавець) зобов'язується продати, а покупець прийняти та оплатити стільці та сидіння (продукція) відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору.

Згідно п. 3.2. договору, загальна сума договору становить 3735,18 грн. в т.ч. ПДВ 622,53 грн.

Пунктом 3.4 договору передбачено, що продавець після поставки продукції, та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього договору.

Згідно з п. 3.5 договору покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору.

Договір набуває чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2011 (пункт 9.1. договору).

За правовою природою укладений сторонами договір є договором поставки, за яким, відповідно до частини 1 статті 265 Господарського кодексу України, одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічні приписи містить стаття 712 Цивільного кодексу України.

Частиною 2 вказаної статті визначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець, відповідно до статті 691 Цивільного кодексу України, зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Отже, укладення між ПАТ «Укртрансгаз» та ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» договору поставки було спрямоване на отримання останнім товару і одночасного обов'язку зі здійснення його оплати.

У відповідності до статей 626, 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди щодо усіх умов договору та є обов'язковим до виконання.

За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Як встановлено судом першої інстанції, на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на суму 3735,18 грн, а останній вказаний товар отримав, що підтверджується видатковою накладною № 22р/12-301-К від 09.12.2011.

Факт здійснення господарської операції сторонами у справі з поставки товару підтверджується первинним бухгалтерським документом, яким є видаткова накладна, на якій і ґрунтуються позовні вимоги. Остання оформлена відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положення «Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку», затвердженого наказом Міністерства Фінансів України від 24.05.1995 №88.

Підписання відповідачем накладної є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Відповідач свої зобов'язання з оплати товару за договором не виконав, у зв'язку з чим в останнього наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 3 735,18 грн.

В апеляційній скарзі, як і під час розгляду справи судом першої інстанції апелянт зазначає, що видаткова накладна не є розрахунковим документом, а є первинним документом, що фіксує та підтверджує господарську операцію (відпуск продукції). Рахунково-платіжним документом виступає рахунок-фактура, який передбачає виставлення певних сум до оплати.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією місцевого господарського суду щодо відхилення даних тверджень, оскільки рахунок-фактура є документом, який містить лише платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти, ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку оплатити поставлені товари.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 29.09.2009 у справі № 37/405.

Під час розгляду справи місцевим господарським судом, відповідачем було подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, згідно якої, на думку відповідача, строк позовної давності для звернення з даним позовом сплинув 15.12.2014, а позивач звернувся до суду лише в лютому 2015 року.

Місцевий господарський суд, розглянувши дану заяву відмовив відповідачу в її задоволенні, вказавши при цьому, що позивачем не було пропущено строку позовної давності у зв'язку з наявністю обставин, що свідчать про переривання його перебігу.

Судова колегія погоджується з таким висновком суду, вважає його таким, що відповідає обставинам справи та положенням чинного законодавства, виходячи з наступного.

Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пунктом 4.4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Матеріали справи свідчать, що сторонами 14.10.2013, тобто в межах строку позовної давності підписано акт звірки взаєморозрахунків. Згідно якого станом на 30.09.2013 на балансі ПАТ «Укртрансгаз» обліковується дебіторська заборгованість до ДП «Укравтогаз» РВУ «Київавтогаз» у загальній суму 1 091 584,19 грн. Саме таку загальну суму боргу в розмірі 1 091 584,19 грн. станом на 30.09.2013 ДП «Укравтогаз» визнав перед ПАТ «Укртрансгаз», що відображено в акті звірки розрахунків за підписами обох сторін.

Вказана заборгованість ДП «Укравтогаз» у розмірі 1 091 584,19 грн. включає також заборгованість ДП «Укравтогаз» перед ПАТ «Укртрансгаз» за договором №369/11-К/301-К від 30.11.2011 на суму 3 735,18 грн. Вказана обставина підтверджується довідкою позивача, яка міститься в матеріалах справи (а.с.89).

Акт звірки взаємних розрахунків станом на 30.09.2013 складений між РВУ «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» та ПАТ «Укртрансгаз», підписані сторонами (головний бухгалтер РВУ «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» та заступник головного бухгалтера ПАТ «Укртрансгаз»), скріплені печатками товариства (а.с.89).

Відповідач в апеляційній скарзі стверджує, що головний бухгалтер підприємства не наділений повноваженнями підписання документів, якими б визнавалась заборгованість перед контрагентами, вказаний акт звірки не є первинним бухгалтерським документом, а тому не може вважатись доказом, що підтверджував би визнання відповідачем заборгованості за договором №369/11-К/301-К від 30.11.2011.

Однак, такі твердження апелянта колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.

Згідно ст.8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку організовує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.

Відповідно до наказу Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України від 10.11.1998 №148/234/383 затверджено форму акту звіряння розрахунків, згідно якої не вимагається підписання такого акту керівниками підприємств (дебітора та кредитора).

Тому,колегія суддів дійшла до висновку, що акт звірки взаємних розрахунків, на які посилається позивач у справі, складені та підписані повноважними посадовим особами, підписи яких скріплені печатками товариств, а тому є належним доказом у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України.

У постанові Верховного Суду України від 24.04.2007 у справі № 26/271 сформульована правова позиція, відповідно до якої акт звірки взаєморозрахунків, підписаний з боку відповідача уповноваженою на це особою, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути обставиною, що свідчить про визнання боргу, а отже підставою для переривання строку позовної давності відповідно до ст. 264 ЦК України

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що строк позовної давності для пред'явлення вимоги про стягнення заборгованості за спірною поставкою станом на день звернення до суду позивачем не пропущено.

Оскільки розмір заборгованості підтверджується наявними матеріалами справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовна вимога про стягнення з відповідача суми основного боргу є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню в розмірі 3735,18 грн.

Крім того, у зв'язку з простроченням відповідачем зобов'язання з оплати товару позивач заявив до стягнення з відповідача пені в розмірі 672,34 грн. та штрафу в сумі 261,47 грн. на підставі частини 2 статті 231 Господарського кодексу України.

Суд першої інстанції в задоволенні вказаних позовних вимог відмовив з посиланням на те, що відповідачем допущено прострочення виконання саме грошового зобов'язання, а тому стаття 231 Господарського кодексу України не може застосовуватися у даному випадку.

Колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне погодитися з таким висновком місцевого господарського суду, з огляду на наступне.

За змістом положень частини 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до частини 2 статті 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Аналіз наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, вказаних санкцій можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Пунктом 1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 №14 передбачено, що грошовим зобов'язанням - є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Між сторонами у справі, що розглядається, виник спір щодо неоплати отриманого товару за договором купівлі-продажу, що є грошовим зобов'язанням у розумінні положень чинного законодавства, а тому стаття 231 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню у даному випадку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.02.14 у справі № З-11гс11.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача 672,34 грн. пені та 261,47 грн. штрафу задоволенню не підлягає.

Крім того, позивач заявив до стягнення з відповідача три проценти річних у розмірі 363,49 грн. та інфляційні втрати у розмірі 1101,88 грн. за період з 15.12.2011 по 10.02.2015.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Колегія апеляційного господарського суду погоджується з розрахунком суду першої інстанції, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню інфляційна складова боргу у сумі 815,41 грн. та 3 % річних у сумі 336,78 грн. за період з 15.12.2011 по 10.02.2015.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані ним збитки.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.

Зважаючи на те, що доводи скаржника законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г слід залишити без змін, а апеляційну скаргу дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» - без задоволення.

Керуючись статтями 4-3, 32 - 34, 43, 44, 49, 96, 99, 101 - 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2015 у справі №910/3527/15-г залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/3527/15-г повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді Р.В. Федорчук

О.І. Лобань