Ухвала суду № 47955498, 03.08.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 459/5457/14 Головуючий у 1 інстанції: Новосад М.Д.

Провадження № 22-ц/783/4601/15 Доповідач в 2-й інстанції: Гірник Т. А.

Категорія:27

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого -судді Гірник Т.А.

суддів Бакуса В.Я., Левика Я.А.

секретар Іванова О.О. ,

за участю позивача ОСОБА_2

представника відповідача- ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3, ОСОБА_2 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 29 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2012 року ОСОБА_2 звернувся в суд з указаним позовом до відповідача. Заявою про зміну позовних вимог (збільшення) від 26.03.2015 року в кінцевому просив стягнути з ОСОБА_4 13 000 дол. США, та 158 227 грн. 69 коп., що включає: відсотки за користування чужими грошовими коштами- 87 345 грн. 22 коп., інфляційні - 49 330 грн. 32 коп., а також 3% річних від простроченої суми, а саме 21 552 грн. 15 коп. Стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 766 грн. 52 коп. та 1 842 грн. 15 коп. - різницю, які утворилась внаслідок зміни позовних вимог.

Оскаржуваним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 29 квітня 2015 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 19.02.2013р. та від 26.07.2013 року в сумі 13 000 дол. США з конвертацією цієї суми в національну валюту на день здійснення платежу, а також 63 546 грн. 25 коп. - процентів за користування чужими коштами та 14 088 грн. 35 коп. - 3% річних від простроченої суми.

В решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Рішення суду оскаржили сторони.

Позивач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду в частині відмови в задоволенні його позовних вимог є незаконним та необ'єктивним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповно з'ясованих обставинах справи. Просить у цій частині рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову. Посилається на те, що судом не взято до уваги матеріали кримінального провадження №12014140150001419, в якій відповідач дає свідчення, що брав гроші, але чомусь називає дату позики - вересень 2012 року, хоча первинна розписка була датована 10.05.2012 року, яку він викрав і по такій гроші ОСОБА_3 повинен був повернути до 30.12.2012 року. З вищевказаного випливає, що розрахунок боргу та штрафних санкцій повинен розраховуватись з 01.01.2013 року, про що ним було подано уточнену позовну заяву.

Суд безпідставно відмовив у задоволенні вимоги щодо стягнення інфляційних, незалежно від того, що позика надавалась у доларах США та не врахував правового висновку, викладеного у постанові ВСУ у справі №6-113 цс 14, який є обов'язковим для застосування.

Відповідач ОСОБА_3 не погоджується з судовим рішенням, вважає його незаконним та таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах. Зазначає, що згідно розписки від 19.02.2013 року він позичив у ОСОБА_2 10 000 дол. США терміном на 3 місяці. 26.07.2013 року вказаний договір позики був продовжений на безстроковий період та ще додатково було позичено 3 000 дол. США без зазначення дати повернення боргу. Таким чином визнає вимоги позивача на суму 13 000 доларів США, котра повинна бути повернута на першу вимогу позикодавця. Оскільки позивач попередньо з письмовою вимогою про повернення коштів не звертався, то відсутні підстави для нарахування та стягнення відсотків за користування коштами та зазначених у позові сум штрафних санкцій. Якщо навіть припустити, що факт пред'явлення вимоги про повернення коштів позивач використав, подавши позов до суду, то нарахування будь-яких штрафних санкцій необхідно вираховувати після спливу 30 днів з моменту подачі позову (ч.2 ст.1049ЦК). Проте суд здійснив нарахування процентів на суму 10 000 дол. США з врахуванням змісту розписки від 19.02.2013 року. Щодо нарахування процентів згідно другої розписки від 26.07.2013 року на суму 3 000 дол. США та 3% річних, то суд вірно застосував норму права та на підставі ст. 1049, 526 ЦК України нарахував проценти та 3% річних, проте не вірно визначив початок перебігу строку для їх нарахування з 07.08.2014 року, тобто з дати реєстрації заяви в Червоноградському МВ ГУМВСУ у Львівській області щодо порушення кримінального правопорушення відносно нього, тоді як така заява не містить ознак претензійного характеру та не вказує на сам факт пред'явлення вимоги позикодавця до позичальника про повернення коштів.

Вважає, що суд невірно застосував матеріальний закон щодо конвертації валюти в національну валюту на день здійснення платежу, оскільки відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях на день платежу. Враховуючи те, що день фактичного платежу судом не встановлений, та не відомо коли такий настане що свідчить про явне протиріччя положенням цієї статті, то суд безпідставно зазначив про конвертацію валюти в національну валюту на день здійснення платежу.

За наведених обставин, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 13 дол. США, що в еквіваленті до національної валюти становить 205 010 грн., а в задоволенні вимоги щодо стягнення процентів за користування чужими коштами в розмірі 63 546 грн. 25 коп та 3% річних - в сумі 14 088 грн. 35 коп. відмовити.

При розгляді справи за апеляційними скаргами апелянти доводи своїх та довірителя апеляційних скарг підтримали, відповідно заперечили проти апеляційної скарги протилежної сторони.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст.ст.11, 59, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до вимог ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, який ґрунтується на матеріалах справи та встановив, що ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 10 000 дол. США терміном на три місяці, про що 19.02.2013 року ОСОБА_3 надав ОСОБА_2 розписку. Окрім того, зобов'язувався щомісячно сплачувати відсоток.

26.07.2013 року ОСОБА_3 позичив у гр. ОСОБА_2 3 000 дол. США.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона /Позикодавець/ передає у власність другій стороні /Позичальникові/ грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів /суму позики/ або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч.2 ст. 1046 ЦК України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми /ч.1 ст. 1047 ЦК України/.

Як вбачається зі змісту ч.2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов /наприклад -договору укладеного в усній формі/ може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За таких обставин - форма договору позики відповідає вимогам закону та не заперечується сторонами.

За змістом ч.1 ст. 509 ЦК України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

За умовами договору позики від 19.02.2013 року відповідач зобов'язувався повернути позивачу 10 000 дол. США по закінченню трьох місяців, тобто не пізніше 19.05.2013 року, однак як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідач зазначеної суми позивачу у визначений сторонами строк не повернув, а також не сплатив відсотків за користування коштами.

Щодо умов договору позики від 26.07.2013 року, то такі як встановлено судом також залишились не виконаними, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку зібраним у справі доказам та наданим поясненням сторін, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткову підставність позову. Вірно врахував, що у даному випадку сума боргу виражена не у національній валюті, а тому інфляційне нарахування не може бути застосоване згідно ст. 625 ЦПК України. Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у гривні, а не в іноземній валюті.

Тому мотиви апеляційної скарги позивача про безпідставну відмову у задоволенні вимоги стягнення інфляційних є спростованим, а щодо неврахування правового висновку, викладеного у постанові ВСУ у справі №6-113 цс 14, який є обов'язковим для застосування, то колегія суддів вважає, що такий не має правового значення по даній справі, оскільки стосується іншого предмета спору (стягнення матеріальної та моральної шкоди, вираженої у гривні, а також застосування вимог ст. 625 ЦК України).

Вирішуючи про стягнення 13 000 дол. США України, суд першої інстанції застосував положення ч.1, 2 ст. 533 ЦК України, якою передбачено, що грошове зобовязання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов»язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України.

Достатньо врахувавши вищенаведені положення закону, суд першої інстанції врахував, що кошти передавалися у доларах США та позивач пред'явив позов про стягнення грошових сум у цій же іноземній валюті .

Щодо вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, то суд першої інстанції вірно керувався нормами ст. 1048 ЦК України, яка регулює питання виплати процентів за користування чужими коштами. Правильно вказав, що законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами у договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Проводячи розрахунок відсотків за користування чужими коштами, суд першої інстанції вірно обрахував період, за який необхідно нараховувати відсотки, встановивши такий по першій розписці від 19.02.2013 року /дати її складання/ по 26.03.2015 року /дати подання уточненої позовної заяви/ та по другій розписці починаючи з 26.07.2013 року /дати написання другої розписки/ по 26.03.2015 року /дати подання уточненої позовної заяви/ і такий розмір, виходячи із правильно зазначеної судом формули становить 2 729,65 дол. США, що згідно курсу НБУ станом 24.03.2015 року становить 63 546 грн. 25 коп.

Тому доводи відповідача про те, що нарахування будь-яких штрафних санкцій, якими у тому числі вважає проценти по обох договорах позики у формі розписок необхідно вираховувати по спливу 30 днів з моменту подачі до суду позову, є такими, що правильності висновків суду не спростовують, оскільки відсотки - це плата за користування коштами, а інші заявлені позивачем платежі, є видом штрафних санкцій за несвоєчасне повернення коштів, що правильно враховано судом першої інстанції .

Суд також врахував, що кожен із наведених вище договорів позики, укладений у формі боргової розписки носить індивідуальний характер та породжує правові наслідки кожен самостійно. Відтак мотиви апелянта - відповідача про те, що надаючи додатково 3 000 дол. США позивач підтвердив факт відсутності претензій, і попередній договір позики вважається продовженим на невизначений строк є безпідставними.

Вирішуючи питання стягнення 3% річних, суд першої інстанції вірно виходив з положень ч.2 ст. 1049 ЦК України, якою передбачено, що якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Згідно копії боргової розписки від 19.02.2013 р., термін виконання зобов»язання по договору обумовлений через 3 місяці. З огляду на це початок перебігу строку для нарахування 3% річних починається з 19.05.2013 р. до 26.03.2015 р. і станом на день уточнення позивачем вимог становить 676 днів.

Щодо нарахування 3% річних із боргової розписки від 26.07. 2013 року, то суд першої інстанції виходив, що початок перебігу строку для їх нарахування за відсутності в матеріалах справи вимоги про повернення боргу слід обраховувати з 07.08.2014 року, тобто з моменту реєстрації у Червоноградському МВ ГУМВСУ у Львівській області заяви ОСОБА_2 щодо порушення кримінального провадження відносно ОСОБА_3 по факту шахрайства .

З таким висновком погоджується колегія суддів. Оскільки із змісту постанови про закриття кримінального провадження від 16.11.2014 року, убачається, що підставою звернення ОСОБА_2 до Червоноградського МВ ГУ МВСУ у Львівській області стало неповернення ОСОБА_5 коштів згідно договорів позики, а отже ігнорування вимоги позикодавця про повернення боргу, що не спростовано відповідачем .

Тому, суд вірно виходив з того, що строк пред»явлення вимоги про повернення позики згідно боргової розписки від 26.07.2013р. слід рахувати саме з 07.08.2014 р., а датою початку прострочення виконання зобовязання слід вважати 06.09.2014 р., з урахувам вимог ч.2 ст. 1049 ЦК України, і такий період прострочення за період прострочення виконання зобовязання з 06.09.2014 р. по 26.03.2015 р. становить 201 день.

Провівши відповідні розрахунки, які наведені у судовому рішенні, суд дійшов висновку, що до стягнення підлягає 605,17 дол. США, що згідно курсу НБУ станом на 24.03.2015 року становить 14 088 грн. 35 коп.

Тому мотиви апелянта ОСОБА_3 про те, що заява ОСОБА_2 в Червоноградський МВ ГУМВСУ у Львівській області щодо порушення кримінального правопорушення відносно нього, не містить ознак претензійного характеру та не вказує на сам факт пред'явлення вимоги колегія вважає безпідставними та такими, що спростовується змістом зазначеної вище постанови.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що розрахунок боргу та штрафних санкцій повинен розраховуватись з 01.01.2013 року, колегія суддів вважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи, а лише є припущенням позивача, виходячи із наданих пояснень відповідача в ході розгляду заяви позивача про вчинення шахрайських дій останнім. Пояснення ОСОБА_3 , на які посилається позивач, як на доказ укладення попередньо сторонами договору позики на суму 17 000 доларів США строк повернення яких спливав 31.12.2012 року спростовується наданими позивачем розписками, про які вказано вище, оригінали яких оглянуто судом апеляційної інстанції.

Таким чином судом вірно встановлені фактичні обставини справи, правильно застосований матеріальний закон, рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права, а відтак підстав для задоволення апеляційних скарг сторін немає.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та які б мали правове значення, у апеляційних скаргах не наведено.

Керуючись ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст.307, 308, 313, п.1 ч.1 ст. 314, ст.315, 317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відхилити .

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 29 квітня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуючий суддя

Судді