Ухвала суду № 47870027, 30.07.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2015 року м. Київ К/800/16713/15

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Головчук С.В., Черпак Ю.К.,

секретар Борілло Ю.В.,

за участю позивача ОСОБА_2, представника відповідача Лозовського А.В., представника третьої особи - Кісельової О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2015р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2015р. у справі за позовом ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання незаконним та скасування рішення про відмову у наданні статусу біженця та зобов'язання надати статус біженця,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, в якому просила визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2014р. №555-14 та зобов'язати Державну міграційну службу України визнати її та її неповнолітнього сина біженцями.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2015р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2015р., позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2014р. №555-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Судами встановлено, що ОСОБА_2, яка є громадянкою Білорусії, 10.06.2009р. позивач звернулась до Управління міграційної служби у м. Києві з заявою про надання статусу біженця.

За результатами розгляду особової справи громадянки Білорусії ОСОБА_2 Державною міграційною службою України складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.05.2012р., а рішенням від 22.05.2012р. № 221-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В результаті оскарження зазначеного рішення в судовому порядку, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2012р. визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 22.05.2012р. № 221-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 10.06.2009р. № 93.

На виконання вказаної постанови відповідачем 25.12.2013р. прийнято рішення № 55-13, яким Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_2 з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення Державної міграційної служби України від 22.05.2012р. № 221-12.

20.05.2014р. працівниками Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві складено акт про відмову позивача проходити повторну процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічний акт складено працівниками зазначеного органу 05.06.2014р.

13.06.2014р. позивач подала заяву до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві з проханням додати до матеріалів справи документи, які були надані нею у період з 2010 - 2012 років та до того часу були відсутні в матеріалах її справи.

Крім того, позивачем подано заяву, датовану 08.07.2014р., в якій зазначається, що позивач відносить себе до соціальної групи, яка в силу своїх внутрішніх переконань, що йдуть в розріз з політикою, що проводиться владою республіки Білорусь, має всі підстави боятися переслідувань та репресій зі сторони влади. Також позивач в заяві зазначила, що її активна громадянська позиція почала формуватися з 2007 року, коли вона, зіткнувшись з беззаконням і несправедливістю, була вимушена відстоювати свої права в боротьбі з тоталітарною, нелюдською білоруською владою.

14.07.2014р. за результатами розгляду особової справи позивача № 09.250092-01 працівник Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві склав висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначив про відсутність у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

24.07.2014р. Державною міграційною службою України за результатами розгляду особової справи ОСОБА_2, яка надійшла для прийняття рішення в порядку статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", повернуто для доопрацювання у зв'язку з тим, що рекомендаційна позиція Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві містить лише інформацію щодо підстав, які унеможливлюють повторний розгляд заяви, в той час, як фактично повторне дослідження та аналіз відомостей, повідомлених ОСОБА_2 під час провадження за її заявою у 2009 - 2012 роках, не проведено.

08.08.2014р. за результатами розгляду особової справи ОСОБА_2 головним спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві складено додаток до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому посадова особа дійшла висновку про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За результатами розгляду справи громадянки республіки Білорусь ОСОБА_2, Державна міграційна служба України погодилась з позицією Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві щодо відмови заявнику у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте, вважаючи за необхідне додатково зазначити певні елементи справи, які не були достатньо враховані і проаналізовані у направленому висновку, 29.10.2014р. склала свій висновок та 03.11.2014р. прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 555-14.

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 11.11.2014р. № 133 позивача повідомлено про відмову у визнанні її та неповнолітнього сина біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Вирішуючи спір в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2014р. №555-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачем не проведено повноцінного дослідження наявності або відсутності підстав для визнання ОСОБА_2 та її сина біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суддів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, оскаржуваним рішенням Державної міграційної служби України від 03.11.2014р. №555-14 позивачу було відмовлено у визнанні її та її неповнолітнього сина біженцями або особами, які потребує додаткового захисту в Україні, з тих підстав, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1З Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.

Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

За змістом п.13 вказаної статті особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Згідно з п. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При вирішенні спору суди попередніх інстанцій з врахуванням вказаних вимог Закону правильно вказали на те, що висновки Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Державної міграційної служби України за результатами вивчення заяви позивача складені без належної перевірки тверджень позивача щодо обставин, якою мотивована її заява про наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині, при цьому не проведено повноцінного дослідження наявності або відсутності підстав для визнання ОСОБА_2 та її сина біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту.

Крім того, суди обґрунтовано зазначили, що висновок Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 08.08.2014р. складений до спливу строку, визначеного у повідомленні від 05.08.2014р., яким зобов'язано позивача з'явитись до 10.08.2014р. до органу міграційної служби для здійснення дій, передбачених Законом № 3671-VI. Також в матеріалах особової справи позивача відсутні будь-які докази на підтвердження отримання Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві відповіді на запит від 15.05.2014р. №12/398, направлений на адресу відділу Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в м. Києві з метою проведення перевірки наявності обставин, за яких позивач не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За вказаних обставин суди дійшли правильного висновку про передчасність рішення Державної міграційної служби України від 03.11.2014р. №555-14 щодо відсутності у позивача умов, передбачених, зокрема, п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.

При цьому, колегія суддів зауважує на те, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.10.2012р. за позовом ОСОБА_2, яка набрала законної сили 14.02.2013р., судом визнано, що ситуація у країні походження ОСОБА_2 при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються ситуацією в країні.

Колегія суддів також погоджується з висновками судів про те, що вимога позивача про зобов'язання Державної міграційної служби України визнати її та її неповнолітнього сина біженцями не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За правилами ст. 10 Закону № 3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим.

Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади за даних обставин.

Враховуючи те, що суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в частині зобов'язання Державної міграційної служби України визнати ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина біженцями.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2015р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2015р. залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтями 237-244 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач В.М. Кочан

судді С.В. Головчук

Ю.К. Черпак