Ухвала суду № 47869950, 20.07.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" липня 2015 р. м. Київ К/800/52039/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого -Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Облагрохім-Черкаси»

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22.07.2013 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2013 року

у справі № 823/2240/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Облагрохім-Черкаси»

до Державної податкової інспекції у м. Черкасах Черкаської області Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Облагрохім-Черкаси» (далі - ТОВ «Облагрохім-Черкаси») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Черкасах Черкаської області Державної податкової служби (далі-відповідач), про скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 22.07.2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2013 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, прийняти рішення, яким направити справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку із неприбуттям в судове засідання належним чином повідомлених осіб, які беруть участь у справі, ця справа розглядалася у порядку письмового провадження згідно із статтею 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

За результатами позапланової невиїзної перевірки позивача з питань господарських взаєморозрахунків з ПП «Кайрос-2005» за лютий 2012 року та ФОП ОСОБА_4 за травень-червень 2012 року складено акт від 01.03.2013 року № 100/22-11/30956059, яким встановлено порушення позивачем вимог п. 138.2 ст. 138, п.п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України , в результаті чого занижено податок на прибуток за 1 півріччя 2012 року на загальну суму 44 070, 00 грн. (у т.ч. за 1 квартал 2012 року - 1193,00 грн.); пунктів 198.1, 198.3, 198.6 ст. 198, п. 201.7 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 41 371, 00 грн. (у т.ч. за лютий 2012 року - 1 898, 00 грн., травень 2012 року - 31 932 ,00 грн., вересень 2012 року - 8 141, 00 грн.), а також завищено суму від'ємного значення податку на додану вартість за травень 2012 року на суму 8 141, 00 грн.

На підставі зазначеного акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 15.03.2013 року: № 0001782301, яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 8 141, 00 грн.; №0001772301, яким у збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток на загальну суму 66 105, 00 грн.. (44 070, 00 грн. - за основним платежем та 22 035, 00 - за штрафними (фінансовими) санкціями); №0001762301, яким збільшено суму грошового зобов'язання з за платежем податок на додану вартість на загальну суму 62 957, 00 грн. (41 971, 00 грн. - за основним платежем та 20 986, 00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями).

За результатами адміністративного оскарження дані податкові повідомлення-рішення залишені без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до висновку про правомірність прийняття відповідачем оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами не підтвердилося під час судового розгляду.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи таке.

Підпунктом 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначено, що витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Відповідно до п. 138.1 ст. 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно з п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом п.п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України до витрат не відносяться витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дано визначення податкового кредиту. Це - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит, за змістом п. 198.2 ст.198 ПК України, вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту з податку на додану вартість та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

Надання платником податку всіх належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки і збори, з метою отримання податкової вигоди, є передумовою для її отримання, якщо податковим органом не доведено, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні і/або суперечливі.

Суд не повинен обмежуватися перевіркою формальної відповідності представлених платником податку вимогам Податкового кодексу України, а повинен оцінити всі докази по справі у сукупності та взаємозв'язку з метою виключення внутрішніх протиріч та розбіжностей.

Натомість судами першої та апеляційної інстанцій, не здійснено оцінки доказів, що містяться в матеріалах справи, у сукупності та взаємозв'язку і при вирішенні спору не виключено внутрішніх протиріч та розбіжностей, які в них містилися.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно з договором купівлі-продажу від 22.02.2012 року, укладеним між ТОВ «Облагрохім-Черкаси» (покупець) та ПП «Кайрос-2005» (продавець), останній зобов'язується передати товар у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти товар відповідно до умов, визначених у договорі. Конкретна кількість, якість, ціна згідно з п. 1.3 договору вказується в рахунках-фактурах.

Згідно з договором поставки від 07.02.2012 року № 0702, укладеним між позивачем (покупець) та ФОП ОСОБА_4 (постачальник), останній зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити товар на умовах, зазначених в договорі. Найменування товару, його кількість, ціна, термін оплати відповідно до п. 1.2 договору визначаються в рахунках-фактурах.

На підтвердження фактичного здійснення господарських операцій на виконання умов наведених договорів в матеріалах справи містяться накладні, видаткові накладні, рахунок, податкові накладні, картки рахунку 631, платіжні доручення, оборотно-сальдові відомості. Крім того, під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, позивачем надавались докази використання отриманих від контрагентів товарів у господарській діяльності.

Суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши надані позивачем докази, дійшли висновку про непідтвердженість позивачем факту реального придбання товарів.

При цьому, на думку судів попередніх інстанцій, про відсутність фактичного здійснення господарських операцій свідчать ті факти, що у позивача відсутні товарно-транспортні накладні на переміщення товару, доручення на отримання товарно-матеріальних цінностей від вказаних контрагентів, у видаткових накладних відсутні відомості, які надають можливість ідентифікувати осіб, що брали участь у здійсненні господарської операції.

Колегія суддів не погоджується з такими твердженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Так, за наявності документів, які підтверджують фактичне отримання позивачем товарів та використання їх у власній господарській діяльності, ненадання такого документу як товарно-транспортна накладна, не може бути єдиною підставою для висновків про відсутність підтвердження реальності здійснення господарських операцій з придбання товару, оскільки відповідною транспортною документацією обов'язково мають бути підтверджені витрати з послуг по перевезенню вантажів, а не послуги з придбання товару.

Безпідставним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що відсутність у підприємства доручення на отримання матеріальних цінностей свідчить про безтоварність господарської операції з придбання відповідних матеріальних цінностей, адже доручення на отримання матеріальних цінностей залишається у їх відчужувача, а не набувача, так як є підставою для їх передачі уповноваженій особі, що зазначена в дорученні.

Суди попередніх інстанцій, при наданні оцінки наявним у справі документам, прийшли до висновку, що видаткові накладні, надані позивачем, не можуть бути прийняті судом у якості первинних документів через незазначення розшифровок підписів осіб.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що відсутність окремих реквізитів у первинних документах є лише окремим недоліком та не може спростовувати наявності у підприємства відповідних господарських операцій.

Таким чином, податкове законодавство не пов'язує відсутність деяких реквізитів з правом платника податків на податкові відрахування з податку на додану вартість або формування витрат. Сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій вищеназвані обставини враховано не було, і це призвело до необґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, а також те, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду та вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 210, 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Облагрохім-Черкаси» задовольнити.

Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 22.07.2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19.09.2013 року у справі № 823/2240/13-а скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та не може бути оскаржена.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г. Пилипчук