Постанова № 47848361, 03.08.2015, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" серпня 2015 р. Справа № 903/531/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Коломис В.В.

суддів Огороднік К.М.

суддів Тимошенко О.М.

при секретарі судового засідання Величко К.Я.

розглянувши апеляційну скаргу відповідача - Волинського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на рішення господарського суду Волинської області від 03.06.15 р.

у справі № 903/531/15 (суддя Гарбар Ігор Олексійович )

позивач Волинський обласний санаторій матері і дитини "Турія"

відповідач Волинське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

про стягнення 97 777,45 грн.

за участю представників сторін:

позивача - Деркач Д.В. (довіреність №188 від 30.07.2015р.);

відповідача - Слюсар Е.В. (довіреність №07-4-1019 від 31.07.2015р.).

Судом роз'яснено представникам сторін права та обов'язки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 03.06.2015 року позов Волинського обласного санаторія матері і дитини "Турія" до Волинського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності про стягнення 97 777,45 грн. - задоволено.

Присуджено до стягнення з Волинського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на користь Волинського обласного санаторію матері і дитини "Турія" 97 777,45 грн., з них: 62 600,80 грн. основного боргу, 740,92 грн. 3% річних, 23 243,51 грн. інфляційних втрат, 11 192,22 грн. пені, а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 955,55 грн.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, відповідач звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Волинської області в частині стягнення 3% річних в розмірі 740,92 грн., інфляційних втрат в розмірі 23 243,51 грн., пені в розмірі 11 192,22 та витрат по сплаті судового збору в розмірі 1 955,55 грн. - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення господарським судом Волинської області норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду, обставинам справи.

Безпосередньо в судовому засіданні представники сторін зазначили, що з метою врегулювання спору у даній справі між ними 03.07.2015 року була укладена мирова угода, згідно п.2 якої, відповідач визнає свої зобов'язання по сплаті суми основного боргу перед позивачем в сумі 62 600,80 грн. та 50% судового збору в сумі 977,78 грн. Відповідно до п.3 мирової угоди, відповідач зобов'язується та гарантує сплатити позивачу суму, визначену в п.2 даної угоди шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок до 15 липня 2015 року. Також відповідачем надано копію платіжного доручення №2337 від 06.07.2015 року про сплату основоного боргу в сумі 62 600,80 грн. та платіжного доручення №391 від 31.07.2015 року про сплату судового збору в сумі 977,78 грн. З огляду на викладене, сторони просять провадження у справі припинити.

Колегія суддів, розглянувши клопотання сторін про затвердження вищевказаної мирової угоди та, відповідно, припинення провадження у справі, не вбачає підстав для його задоволення, оскільки такі дії можуть бути вчинені на стадії провадження у суді першої інстанції (до прийняття рішення по суті), так само і в процесі виконання судового рішення (на стадії виконавчого провадження). Відповідно, апеляційна інстанція позбавлена можливості затверджувати мирову угоду, укладену сторонами після винесення рішення у справі, оскільки переглядає рішення місцевого господарського суду на предмет відповідності його матеріалам, обставинам справи та діючому законодавству на момент його винесення.

Про вказане наголошено і в п.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 17.05.2011 року "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", відповідно до якого норми ГПК щодо вчинення господарським судом першої інстанції певних процесуальних дій не застосовуються судом апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою ГПК прямо передбачено, що процесуальна дія вчиняється лише до прийняття рішення судом першої інстанції, крім передбаченого статтею 24 ГПК права залучати до участі у справі іншого відповідача, здійснити за згодою позивача заміну первісного відповідача належним відповідачем та зазначеного у статті 27 ГПК права залучити до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Апеляційна інстанція не застосовує положення ГПК щодо затвердження господарським судом мирової угоди та відмови позивача від позову.

З огляду на викладене, апеляційна скарга підлягає розгляду по суті.

Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу слід задоволити, рішення місцевого господарського суду - скасувати частково.

При цьому колегія суддів виходила з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 19.11.2014 року між Волинським обласним відділенням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (замовник/відповідач) та Волинським обласним санаторієм матері і дитини "Турія" (виконавець/позивач) був укладений договір про закупівлю послуг закладів дитячого оздоровлення санаторного типу №14 (далі - договір, а.с.11-12), відповідно до п.1.1 якого у порядку та на умовах, визначених цим договором, виконавець зобов'язувався надати замовнику протягом листопада-грудня 2014 року якісні послуги щодо тимчасового розміщування під час відпусток та інші послуги щодо тимчасового розміщення (послуги закладів дитячого оздоровлення санаторного типу) згідно з Додатком №1 до цього договору, а замовник зобов'язувався оплатити їх вартість.

У відповідності до додатку №1 до договору №14 від 19.11.2014 р. визначено кількість путівок, а саме тридцять та ціну в розмірі 94 500,00 грн. (а.с.13).

Як встановлено судами обох інстанцій, позивач належним чином виконав взяті на себе зобов'язання, що в свою чергу підтверджується наявним в матеріалах справи актом звірки взаєморозрахунків від 19.12.2014 року, яким встановлено, що сальдо на 19.12.2014 р. становить 94 500,00 грн. на користь Волинського обласного санаторію матері і дитини "Турія" (а.с.14). Зазначене не заперечується і відповідачем.

Відповідно до п.4 договору, розрахунки за надані послуги здійснюються в безготівкому порядку шляхом перерахування замовником коштів на рахунки виконавця. Після отримання замовником путівок та накладної останній перераховує виконавцю вартість отриманих путівок в розмірі 90%. Залишок вартості послуг у розмірі 10% оплачується після проведення звірки розрахунків (перевірки повноти надання послуг) по закінчення оздоровчого періоду. оплата послуг здійснюється замовником з урахуванням суми залишку невикористаних коштівна оздоровлення дітей.

Натомість, відповідач, в порушення умов договору та взятих на себе зобов'язань, розрахунки за надані послуги здійснив частково, на загальну суму 31 899,20 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням №5104 від 29.01.2015 року (а.с.17).

Внаслідок таких неправильних дій відповідача, останнім створена заборгованість в розмірі 62 600,80 грн. (94 500,00-31 899,20).

На претензію від 16.03.2015 року за №64 з вимогою в добровільному порядку ліквідувати наявний борг, відповідач відповіді не дав, розрахунків не здійснив (а.с.16).

При цьому, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду доказів на підтвердження добровільного погашення вказаної заборгованості відповідачем не подано; відсутні такі докази і в матеріалах справи.

Оскільки, як встановлено судами обох інстанцій, існує заборгованість відповідача перед позивачем, то позовні вимоги в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 62 600,80 грн. обгрунтовані, законні та, відповідно, правомірно задоволені судом першої інстанції на підставі ст.ст. 509, 525, 526, 901, 903 ЦК України.

Крім того, місцевий господарський суд посилаючись на те, що позивачем доведено, а матеріалами справи підтверджено неналежне виконання відповідачем умов договору, прийшов до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 740,92 грн. відсотків річних, 23 243,51 грн. інфляційних втрат та 11192,22 грн. пені.

Натомість, з такими доводами та власне висновками місцевого господарського суду колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.ст. 626, 627 ЦК України).

Відповідно до стст. 628, 629 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 906 ЦК України передбачено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Пунктом 5.7 договору визначено, що у разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за надані послуги здійснюється протягом 3-х банківських днів з дати отримання замовником фінансування.

Відповідно до п.7.3 договору, замовник не несе відповідальності за несвоєчасну оплату послуг виконавця у випадку затримки бюджетного фінансування, відповідно до пункту 5.7 цього договору.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач - Волинське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності неодноразово звертався до Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності щодо проведення фінансування в сумі 62 600,80 грн. для перерахування цих коштів Волинському обласному санаторію матері і дитини "Турія" (а.с.26-29).

Однак, дані кошти на рахунок відповідача не надходили, що підтверджується фінансовим звітом про виконання бюджету соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, поданим до Виконавчої дирекції ФСС з ТВП за звітний період з 01.01.2015 по 31.03.2015 роки, де в рядку 69 передбачена заборгованість на кінець звітного періоду по фінансуванню дитячих оздоровчих закладів в сумі 62 600,80 грн. (а.с.55-59).

Враховуючи, що відповідачем встановлений п.5.7 договору 3-х денний банківський термін для перерахування коштів не прострочений, оскільки фінансування для погашення заборгованості в сумі 62 600,80 грн. на Волинське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності не надходило, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача 740,92 грн. відсотків річних та 23 243,51 грн. інфляційних втрат.

Крім того, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача 11192,22 грн. пені з огляду на наступне.

Відповідно до ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до ч.4 ст.231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

В п.2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013 року зазначено, що якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Тобто, пеня стягується тільки у тому разі, коли її розмір визначено в договорі.

В п.7.1. договору сторони передбачили, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим договором, тобто умови договору не містять погодження сторін щодо застосування штрафних санкцій у вигляді сплати пені з встановленням її конкретного розміру за прострочення виконання відповідачем взятого на себе зобов'язання.

Пунктом 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" передбачено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовується за допущене прострочення виконання лише не грошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій, а тому до правовідносин сторін названі норми матеріального права застосовані бути не можуть, так як відповідач має перед позивачем виключно грошове зобов'язання.

Крім того, обрахування пені у відсотках, визначених обліковою ставкою НБУ, на підставі ч.6 ст.231 ГК України також є незаконним, оскільки дана норма не визначає розмір штрафних санкцій, а лише встановлює порядок їх обчислення, а ст.ст. 1,3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін та її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Враховуючи викладене та зважаючи на те, що умови договору не містять погодження сторін щодо застосування штрафних санкцій у вигляді сплати пені з встановленням її конкретного розміру за прострочення виконання відповідачем взятого на себе грошового зобов'язання та враховуючи, що цей розмір не визначений і законом, зокрема, ч.ч. 2,6 ст.231 ГК України та ст.ст. 1,3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", колегія суддів вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання не підлягають задоволенню.

Також місцевий господарський суд не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розподілу судового збору, оскільки відповідно до вимог п.18 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" органи Фонду соціального страхування України звільнені від сплати судового збору. Згідно п.6 Розділу VII Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" до завершення заходів, пов'язаних з утворенням Фонду соціального страхування України та його робочих органів, виконання функцій та завдань, передбачених цим Законом, забезпечують у межах компетенції відповідні виконавчі дирекції та їх робочі органи Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія Рівненського апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що рішення господарського суду Волинської області в частині стягнення з відповідача 740,92 грн. відсотків річних, 23 243,51 грн. інфляційних втрат, 11192,22 грн. пені, а також 1 955,55 грн. витрат по сплаті судового збору прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а висновки, викладені в ньому, не відповідають обставинам справи.

З огляду на це, апеляційну скаргу відповідача слід задоволити, а рішення господарського суду Волинської області в цій частині - скасувати, прийнявши нове рішення, яким в позові відмовити.

Керуючись ст.ст. 99,101,103,105,106 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності - задоволити.

2. Рішення господарського суду Волинської області від 03.06.2015 року у справі №903/531/15 в частині стягнення з відповідача відсотків річних в розмірі 740,92 грн., 23 243,51 грн. інфляційних втрат, пені в розмірі 11 192,22 грн. та 1 955,55 грн. витрат по сплаті судового збору - скасувати.

Прийняти в цій частині нове рішення. В позові відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Коломис В.В.

Суддя Огороднік К.М.

Суддя Тимошенко О.М.