Ухвала суду № 47786401, 29.07.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2015 року м. Київ К/800/66115/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Шипуліної Т.М. за участю секретаря Титенко М.П.за участю представників: позивача:Алдошиної Н.О., Шемеліна Д.А.відповідача: за участю Генеральної прокуратури України Варченко А.О. Семененка В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.12.2014 року

у справі № 826/8465/14

за позовом Приватного акціонерного товариства "Київстар"

до Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02.12.2014 року, позов Приватного акціонерного товариства "Київстар" задоволено; визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення-рішення Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центрального офісу з обслуговування великих платників від 06.06.2014 року № 0001124201 та № 0001134201.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2014 року і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.12.2014 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань правильності та своєчасності сплати до державного бюджету податку на додану вартість та податку на прибуток при проведенні взаєморозрахунків з ПП "Оптова Компанія "Ельбрус" за період з 01.01.2013 року по 31.03.2014 року.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог п. 138.1, п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст.139 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено суму податку на прибуток на 11102289,00 грн.; п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено суму податку на додану вартість на 14064580,00 грн.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки від 26.05.2014 року №22/28-10-42-10-21673832 відповідачем винесено податкові повідомлення-рішення від 06.06.2014 року: № 0001124201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на 11102289,00 грн. та застосовано 5551145,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій (штрафів); № 0001134201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 14064580,00 грн. та застосовано 7032290,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та ПП "Оптова Компанія "Ельбрус" укладено договір про надання послуг № 647 від 01.10.2012 року. На підтвердження виконання умов зазначеного договору позивачем надано: акти приймання-передачі послуг, інші первинні документи фінансової та бухгалтерської звітності, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій

В ході перевірки відповідач дійшов висновку, що вищезгаданий Договір є недійсним, оскільки порушує публічний порядок, суперечить інтересам держави та суспільства, вчинений з метою приховування сплати податків, а здійснені позивачем витрати не підтверджені відповідними первинними документами.

Відповідно до п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 №996-XIV встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21.01.2011 у справі № 21-37а10. Зокрема, Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України було зазначено, що податкова накладна, яка видається платником податку, що поставляє послуги, на вимогу їх отримувача, є підставою для нарахування податкового кредиту останнього лише за умови здійснення самої господарської операції.

В касаційній скарзі податковий орган посилається на протокол допиту свідка - засновника ПП «ОК «Ельбрус» ОСОБА_9 від 25.03.2014 року в рамках кримінального провадження № 32014100000000036. Вказана особа повідомила, що як засновник ПП «ОК «Ельбрус», до діяльності підприємства жодного відношення не мала, а зареєструвала підприємство за грошову винагороду.

Зазначені доводи відповідача колегією суддів до уваги не беруться, оскільки, як правильного встановлено судами попередніх інстанцій, вирок суду у вказаній кримінальній справі, яким встановлено відповідні обставини, відсутній.

Крім того, в касаційній скарзі відповідач зазначає, що позивачем 28.04.2014 року та 29.04.2014 року подано до податкового органу уточнюючі розрахунки податкових зобов'язань, якими, у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок, позивачем проведено коригування податкового кредиту шляхом переведення сум податку на додану вартість з розділу ІІ декларації (операції з придбання, які надають право на формування податкового кредиту) до розділу ІІІ (операції з придбання, які не надають право на формування податкового кредиту) на загальну суму податку на додану вартість 15571158,00 грн. Зазначене, на думку відповідача, підтверджує безпідставність формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість на відповідну суму та правомірність винесення податкового повідомлення-рішення № 0001134201 від 06.06.2014 року.

Проте, колегія суддів вважає безпідставними вказані доводи відповідача, оскільки, як зазначено самим податковим органом в касаційній скарзі, уточнюючі розрахунки, подані позивачем 28.04.2014 року та 29.04.2014 року, не визнано як податкову звітність. Крім того, подання уточнюючих розрахунків з відповідного податку не може свідчити про безтоварність укладених позивачем з контрагентом господарських операцій.

Водночас, фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, які належним чином досліджено судами першої та апеляційної інстанцій, укладений договір відповідає економічному змісту та діловій меті, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.

Зазначене повністю спростовує доводи відповідача, що укладений між позивачем і контрагентом правочин не мав реального характеру, а використовувався виключно для зменшення податкових зобов'язань позивача.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскаржених податкових повідомлень-рішень.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 221, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Міжрегіонального головного управління Міндоходів - Центральний офіс з обслуговування великих платників залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.12.2014 року у справі № 826/8465/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна