Рішення № 47641192, 23.07.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.07.2015Справа №21/96

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Мельник Ю.О., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі

Кабінету Міністрів України,

Міністерства енергетики та вугільної промисловості України

до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України",

Відкритого акціонерного товариства "Газпром"

про визнання недійсними договорів купівлі-продажу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009р.

за участю представників:

прокурори у справі:Тертишник О.І. - посвідчення Генеральної прокуратури України № 031101 від 29.12.2014 р. Орленко А.О. - посвідчення Генеральної прокуратури України № 031322 від 13.01.2015 р. від позивача-1: Станецька О.В. - представник за довіреністю № 9-22/82 від 26.01.2015 р. від позивача-2:не з'явився від відповідача-1: не з'явився від відповідача-2:не з'явивсяВСТАНОВИВ:

До господарського суду м. Києва звернулась Генеральна прокуратура України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства палива та енергетики України з позовом до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - НАК "Нафтогаз України"), Відкритого акціонерного товариства "Газпром" (далі - ВАТ "Газпром") про визнання недійсними договорів купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказані контракти укладені між відповідачами без наміру створення правових наслідків, а отже, відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України мають бути визнані судом недійсними.

У позові Генеральна прокуратура України просить суд визнати контракти купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р. недійсними.

Провадження у справі за вказаними вимогами порушено ухвалою господарського суду міста Києва від 22.09.2010 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.10.2010 року провадження у справі зупинено до закінчення розгляду адміністративної справи № 2а-13156/10/2670 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України до Кабінету Міністрів України про визнання противоправним та скасування доручення від 21.01.2009 р. № 14.

Ухвалою від 01.09.2014 р. господарський суд міста Києва поновив провадження по справі та звернувся до Арбітражного суду м. Москви з судовими дорученнями про вручення Відкритому акціонерному товариству "Газпром" ухвал про відкладення розгляду справи, у зв'язку з чим провадження по справі зупинялось до 20.11.2014 р. та до 21.05.2015 р. відповідно.

21.05.2015 р. провадження у справі поновлено ухвалою господарського суду міста Києва та замінено позивача-2 - Міністерство палива та енергетики України на належного - Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

У судовому засіданні представники Генеральної прокуратури України та позивача-1 - Кабінету Міністрів України позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити у повному обсязі з підстав, визначених у позові.

Представник позивача-2 - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України у судове засідання не прибув, надіслав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю забезпечити явку.

Представники відповідачів - Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та Відкритого акціонерного товариства "Газпром" в судове засідання повторно не з'явилися, належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомили, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи або розгляд справи у їх відсутність суду не надали. Позиція відповідачів з приводу заявленого позову суду невідома.

За таких обставин суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача-2 та відповідачів за наявними у справі доказами згідно зі ст. 75 Господарсько-процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на час подання позову) передбачено, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Отже, підставою представництва в даній справі прокурором інтересів позивача є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави, у зв'язку чим прокурор звернувся до господарського суду.

Розглянувши справу по суті, заслухавши пояснення учасників процесу та дослідивши надані докази, господарський суд прийшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Судом встановлено, що станом на 20.01.2009 р. в підземних сховищах газу (далі - ПСГ), що належать НАК "Нафтогаз України" та перебувають на території України, знаходився природний газ в обсязі 11 млрд. куб.м, Зазначений природний газ був поставлений компанії «ROSUKRENERGO AG» (далі - RUE) протягом 2005-2007 років від ВАТ «Газпром» на підставі контрактів купівлі-продажу природного газу у загальному обсязі 11 млрд. кубометрів та належав компанії «ROSUKRENERGO AG».

Згідно з контрактом № 14/935-3/04 від 29.07.2004 р. «Про обсяги та умови закачування природного газу в підземні сховища газу, його зберігання, відбору та транспортування у 2005-2030 роках», укладеним між НАК «Нафтогаз України» та компанією «RUE», природний газ в обсязі 11 млрд. кубометрів був оформлений митним органом України у митному режимі «транзит», закачаний до ПСГ Дочірньої компанії «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України» та передано на зберігання НАК «Нафтогаз України». При цьому, за умовами контракту № 14/935-3/04 від 29.07.2004 р. НАК «Нафтогаз України» мала лише право господарського віддання майном компанії «RUE» у вигляді природного газу, з обмеженням права на розпорядження ним - без права його відчуження без згоди власника.

Отже, при отриманні природного газу на зберігання НАК «Нафтогаз України» не набувала право власності на нього, не мала право без письмової згоди компанії «RUE» здійснювати відбір та будь-яким чином розпоряджатися природним газом, переданим останньою на зберігання.

Крім того, у судовому засіданні встановлено, що 20.01.2009 між ВАТ «Газпром», ТОВ «Газпром експорт» та НАК «Нафтогаз України» укладено договір відступлення права вимоги, предметом якого є передача від ВАТ «Газпром» і ТОВ «Газпром експорт» (з одного боку), та отримання НАК «Нафтогаз України» (з іншого) - права вимоги відносно заборгованості компанії «ROSUKRENERGO AG» по зобов'язаннях перед ВАТ «Газпром», ТОВ «Газпром експорт» на суму 1,7 млрд. доларів США або природного газу у відповідності до умов укладених контрактів та застосованого законодавства, а також права щодо стягнення цієї заборгованості, включаючи право звернення до суду.

Відповідно до вказаного договору відступлення права вимоги ВАТ «Газпром» та ТОВ «Газпром експорт» виявили бажання відступити права вимоги до боржника - RUE, сума якої дорівнює сумі заборгованості RUE в розмірі 1,7 млрд. доларів США, а НАК «Нафтогаз України» виявила бажання придбати ці права вимоги з метою отримання права на газ, що належить RUE і знаходиться в підземних сховищах ДК «Укртрансгаз» в обсязі до 11 млрд. куб.м., виплативши ВАТ «Газпром» і ТОВ «Газпром експорт» суму, яка дорівнює сумі заборгованості RUE.

Далі, 20.01.2009 р. між Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та Відкритим акціонерним товариством "Газпром" був укладений договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 (далі - контракт № КП-ПХГ-1), за яким НАК "Нафтогаз України" продала, а ВАТ "Газпром" - купило природний газ в обсязі 11 млрд. куб.м, який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, вартістю 1,7 млрд. доларів США.

Також 20.01.2009 р. між ВАТ "Газпром" та НАК "Нафтогаз України" укладено договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-2 (далі - контракт № КП-ПХГ-2), за яким ВАТ "Газпром" продало, а НАК "Нафтогаз України" купила природний газ в обсязі 11 млрд. куб.м., який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, за 1,7 млрд. доларів США.

21.01.2009 р. Прем'єр-міністром України видано доручення Міністру палива та енергетики України та голові правління НАК «Нафтогаз України» № 14 про забезпечення виконання положень контрактів, підписаних між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» 19-20 січня 2009 року у м. Москві, зокрема, доручено було прийняти на баланс НАК «Нафтогаз України» природний газ в обсязі 11 млрд. куб. метрів, який перебуває у підземних сховищах ДК «Укртрансгаз», та своєчасно здійснити відповідні розрахунки за нього.

Керуючись вищезазначеним договором відступлення права вимоги, а також на виконання доручення Прем'єр-міністра України № 14 від 21.01.2009 р. правління НАК «Нафтогаз України» 28.01.2009 р. прийняло рішення про оформлення за відповідачем-1 права власності на 11 млрд. куб.м.

У позові Генеральна прокуратура України та позивачі зазначають, що контракти № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 є фіктивними, оскільки вони не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цими контрактами.

Вирішуючи спір по суті та перевіряючи обґрунтованість позовних вимог, господарський суд м. Києва керувався наступним.

Приписами ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам законодавства України, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Так, положеннями ст. 655 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Дослідивши зміст спірних контрактів, суд приходить до висновку, що вони містять всі необхідні суттєві умови, передбачені законом: предмет, ціну, якість, порядок розрахунків, строки та порядок передачі майна, права, обов'язки та відповідальність сторін, інші умови, що узгоджується з вимогами ст.ст. 638, 647, 655, 656 Цивільного кодексу України. У подальшому зазначені угоди були скріплені підписами представників сторін і печатками підприємств.

Отже, на час укладення спірних правочинів сторони досягли взаємної згоди щодо усіх їх істотних умов та ці договори були укладені у відповідності із вимогами законодавства.

У судовому засіданні представники прокуратури та позивача-1, посилаючись на ст. 234 Цивільного кодексу України, вказували на те, що предметом оспорюваних угод була купівля-продаж одного й того ж майна (природного газу), яке знаходилось в одному й тому ж місці - ПСГ України, в одному й тому ж обсязі, за однією й тією ж ціною. Отже, переміщення вказаних в контрактах обсягів природного газу через митний кордон України умовами цих контрактів не передбачалося, а отже вказані обставини свідчать про відсутність ознак реального виконання укладених правочинів та їх фіктивність.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

При цьому необхідно зазначити, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин без наміру виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків, лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети.

Отже, фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде мати наслідків.

Як встановлено судом, за умовами договору купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 від 20.01.2009р. відповідач-1 - НАК «Нафтогаз України» виступила у якості власника цього майна при його продажі ВАТ «Газпром», а за договором купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р. ВАТ «Газпром», у свою чергу, як власник майна відчужив це майно на користь НАК «Нафтогаз України» та остання знову набула права власності на це майно.

Отже, за умовами спірних контрактів відбувалась купівля-продаж майна (природного газу) та перехід права власності на нього, з чого можна зробити висновок, що спірні контракти мали своїми правовими наслідками передачу права власності на природний газ на 11 млрд. кубометрів природного газу, що зберігався в ПСГ ДК «Укртрансгаз» від однієї сторони договору до іншої, про що свідчать наявні у справі акти прийому-передачі запасу газу, підписані відповідачами згідно з п. 4.1.4 спірних угод.

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс/14 оформлення права власності на майно свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.

Відповідно до п. 3.11 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

При цьому позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Як вже встановлено судом, а також зазначалось прокурором у позові, спірні договори купівлі-продажу укладались з метою відчуження права власності на майно у вигляді природного газу, а тому доводи про відсутність цілі та реальних наслідків від виконання спірних угод не відповідають фактичним обставинам справи.

Наявність у сторін інших цілей при укладенні договорів купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р., ніж передача права власності на майно (його відчуження), судом не встановлена, а прокурором та позивачами - не доведена.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

При цьому ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін та виникнути до моменту укладення правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

У судовому засіданні прокурор та позивачі не надали суду доказів у розумінні ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про наявність умислу у сторін договорів купівлі-продажу на укладення правочину без мети.

Натомість на обґрунтування своїх позовних вимог Генеральна прокуратура України подала до суду вирок у кримінальній справі № 1-742/11, що набрав законної сили, за обвинуваченням особи, яка підписала спірні угоди.

Як вбачається з вироку Печерського районного суду м. Києва у кримінальній справі за обвинуваченням ОСОБА_4 у скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу України, судом було встановлено, зокрема, що 20.01.2009 р. вказана особа, зловживаючи своїм службовим становищем, обіймаючи посаду першого заступника голови правління НАК «Нафтогаз України», наділена повноваженнями з підписання від імені НАК «Нафтогаз України» договорів (контрактів), прагнучи передати у власність НАК «Нафтогаз України» майно компанії «РосУкрЕнергоАГ» у вигляді 11 млрд. кубометрів, яке знаходилося на зберіганні в ПСГ ДК «Укртрансгаз», без погодження із власником майна та без здійснення заходів, спрямованих на погашення заборгованості останнім, а також не повідомляючи ВАТ «Газпром» про дійсне походження цього майна та його власника, усвідомлюючи значення своїх дій та прагнучи настання саме цих наслідків, у приміщенні ВАТ «Газпром», використовуючи службове становище всупереч інтересам служби, діючи в інтересах третьої особи НАК «Нафтогаз України», уклала від її імені, шляхом власноручного підписання досягнутих домовленостей, з ВАТ «Газпром», в особі його заступника голови правління, зовнішньоекономічні договори купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2, які були належним чином підготовлені та складені невстановленою слідством особою.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце злочинне діяння та чи вчинене воно цією особою.

Отже, з урахуванням приписів ст. 35 ГПК України, господарський суд зазначає, що для вирішення даної справи мають значення лише встановлений факт вчинення злочину та чи є вина цієї особи у його скоєнні.

Так, вищевказаним вироком суду встановлена вина особи, як представника Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", у зловживанні службовим становищем при підписанні спірних угод та встановлені умисні дії винної особи, що, зокрема, були виражені у неповідомленні власника майна про відчуження природного газу за вказаними контрактами та неповідомленні ВАТ «Газпром» про дійсне походження майна та його власника.

Таким чином, наданий прокурором вирок підтверджує відсутність умислу у сторін на підписання спірних договорів як фіктивних.

Судом також не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків і що ці наміри спрямовані на укладення угод, що не мають правових наслідків.

З приводу посилань на постанову Київського окружного адміністративного суду від 20.10.2010 р., що набрала законної сили, у справі № 2а-13156/10/2670 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України до Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання протиправним та скасування доручення Прем'єр-Міністра України № 14 від 21.01.2009 р., якою (постановою) позов прокурора задоволено, господарський суд м. Києва зазначає, що вказане судове рішення не має значення для правильного вирішення даної справи, оскільки висновки про неправомірність доручення Прем'єр-Міністра України в ньому були зроблені станом на 20.10.2010 р., тобто у часі пізніше, аніж укладено договори купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р. А згідно з п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину, з огляду на що суд відхиляє наданий доказ.

Інших доказів умислу відповідачів в момент чи до укладення фіктивних правочинів, якими прокурор та позивачі вважають договори купівлі-продажу газу від 20.01.2009 р., в матеріалах справи немає.

Отже, з урахуванням викладеного суд зазначає, що для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов:

- вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору;

- такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору;

- метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.

Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно.

Як встановлено судом, жодна з ознак фіктивності оспорюваних контрактів не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи, отже, й відсутні підстави, передбачені ст. 234 Цивільного кодексу України, в силу яких спірні угоди мають бути визнані недійсними.

При цьому суд приймає до уваги, що оспорювані контракти не містять положень, що суперечили б вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що узгоджується із загальними вимогами, встановленими статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що заявлені у позові вимоги є необґрунтованими та не підтвердженими належними доказами, а, відтак, суд відмовляє у задоволенні позову Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання договорів недійсними.

Також суд вважає за необхідне зазначити про підсудність даної справи Господарському суду м. Києва.

Відповідно до ст.ст. 12, 15 ГПК України господарським судам України підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні, виконанні господарських договорів, зокрема, у спорах про визнання договорів недійсними.

Як вбачається з оспорюваних угод, в пунктах 12.1 договорів купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р. сторони передбачили, що будь-який спір, розбіжності чи претензії, що виникнуть у зв'язку з даними договорами, їх існуванням, тлумаченням, порушенням, розірванням чи недійсністю, та не врегульовані шляхом переговорів протягом 45 днів, будуть остаточно вирішені шляхом арбітражу у відповідності до Регламенту Арбітражного Інституту Торгової Палати м. Стокгольма. Арбітражне провадження ведеться російською мовою. Місце проведення засідання - м. Стокгольм, Швеція.

Господарський суд вважає, що зазначені положення розділів 12 спірних угод про арбітражне застереження не суперечить вимогам чинного законодавства України щодо визначення підсудності та підвідомчості спору, а також положенням міжнародних договорів, членом яких є Україна, а тому ці положення є дійсними за законодавством України.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

За наведених обставин, у господарському суді може бути розглянуто спір і при наявності арбітражної угоди, проте з урахуванням приписів ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Отже, оскільки предмет даного спору (визнання контрактів недійсними) відноситься до категорії спорів, які мають розглядатися у господарських судах, та до початку розгляду справи по суті жодна із сторін не подала заяви про припинення провадження у справі для направлення її до арбітражу, дана справа підвідомча господарському суду міста Києва.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд приймає до уваги положення ст. 49 ГПК України, відповідно до якої у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.

Згідно зі ст.ст. 3, 4 Декрету КМУ № 7-93 від 21.01.1993 р. «Про державне мито» (що діяв на час подачі позову) Генеральна прокуратура України та її органи звільняються від сплати державного мита за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави.

Відповідно до п. 4.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повної відмови в позові судовий збір стягує з визначеного прокурором позивача, за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України у розмірі, визначеному законом.

Згідно зі ст. 3 вказаного Декрету за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру справляється 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, з позивачів, які не звільнені від сплати державного мита, підлягає стягненню 85, 00 грн. (17, 00 грн.*5) державного мита та 236, 00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, передбачених Постановою КМУ № 411 від 29.03.2002 р. «Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу»

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32-35, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд м. Києва

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", Відкритого акціонерного товариства "Газпром" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 р.

Стягнути з Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2), Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 30, ідентифікаційний код 37471933) витрати по сплаті державного мита в сумі 85 (вісімдесят п'ять) грн. 00 коп. та 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні 23 липня 2015 року.

Повний текст рішення підписаний 28 липня 2015 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня підписання повного тексту рішення.

Суддя К.І. Головіна