Рішення № 47558851, 24.07.2015, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/26881/14-ц Провадження № 22-ц/772/1926/2015Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1Категорія 27 Доповідач Якименко М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2015 року м. Вінниця

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Вінницької області у складі:

Головуючого судді Якименко М.М.

Суддів: Вавшка В.С., Колоса С.С.

При секретарі Пантелейомовій А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Апеляційного суду Вінницької області у м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2015 року,-

ВСТАНОВИЛА:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся з позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Обгрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що 29.01.2003 року між ним та відповідачем було укладено договір позики. ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 отримав у борг кошти в розмірі 11400,00 доларів США строком до травня 2003 року, що підтверджується розпискою.

Відповідно до умов договору ОСОБА_3 зобов'язався сплачувати 18 % річних щомісячно та пеню в розмірі 0,1% за кожен день прострочення та індекс інфляції.

В зазначений договорі термін гроші відповідач не повернув.

18.09.2005 року сторони продовжили строк дії договору, відповідач гарантував при цьому виконання своїх зобов'язань до 18.09.2010 року, а в подальшому - до 31.12.2013 року зі сплатою відсотків за роки користування позикою і сплатою пені в розмірі 0,1 % від суми неповернутого боргу за кожен день прострочення, що підтверджується розписками від 29.01.2003 року і борговими документами від 18.09.2005 року та 29.11.2008 року.

На час звернення до суду з позовом відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав.

Крім того позивач вказує на те, що у ОСОБА_3 з 2002 року існують інші боргові зобов'язання перед позивачем, що підтверджується актом звірки від 07.11.2002 року, документами по спільній з відповідачем роботі, і рядом інших письмових доказів. Отримані ОСОБА_3 від ОСОБА_2 кошти в розмірі 18000,00 доларів США в 2002 році були витрачені ним на придбання автомобіля.

22.09.2005 року ОСОБА_3 визнав борг в розмірі 18000,00 доларів США, який випливав із акта звірки від 07.11.2002 року по їх спільній роботі і зобов'язався повернути його без визначення кінцевого строку.

В гарантійному листі від 18.09.2008 року ОСОБА_3 погодив строк повернення вказаного боргу до 31.12.2013 року.

Однак до теперішнього часу свої зобов»язання відповідач також не виконав.

Вказані обставини вимусили ОСОБА_2 звернутися до суду з даним позовом.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2015 року позов було задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг за зобов'язаннями по Акту звірки від 07.11.2002 року в сумі 304614,22 гривень , яка складається з основного боргу 18000,00 доларів США та 1620,00 доларів США у вигляді 3 % річних, що за офіційним курсом долара США, встановленим Національним банком України складає суму еквівалентну 304614,22 гривень.

Також стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 за договором позики від 29.01.2003 року борг в розмірі 584064,41 гривень , який складається з суми основного боргу 11400,00 доларів США, 22401,00 доларів США у вигляді 18 % річних за період 10 років та 11 місяців та пеню за період з 29.12.2013 року по 03.12.2014 року в розмірі 3818,20 доларів США, що за офіційним курсом долара США, встановленим Національним банком України, складає суму еквівалентну 584064,41 гривень.

А всього з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 було стягнуто борг на загальну суму 888678,64 гривень.

Судом також було вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погодившись з таким рішенням відповідач ОСОБА_3 оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням всіх обставин справи, невідповідність висновкам суду обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

В свою чергу позивач надав письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких зазначив, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними. В зв'язку з чим, просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, дослідивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, прийшла до висновку про задоволення часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Ч.3 ст.303 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов»язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно дост.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що 29.01.2003 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики. За цим договором відповідач отримав від позивача 11400,00 доларів США , що підтверджується відповідною розпискою від 29.01.2003 року. Сторони визначили строк повернення боргу до травня 2003 року.

Висновок суду, що правовідносини, які виникли між сторонами регулюються нормами ст. 1046 ЦК України , є правильним.

На час звернення до суду з позовом відповідач борг не повернув.

За умовами договору від 29.01.2003 року ОСОБА_3 після закінчення строку дії договору зобов'язаний повернути основну суму боргу з виплатою відсотків та сплатою пені в розмірі 0,1 % за кожен день прострочення.

Судом також встановлено, що 18.09.2005 року ОСОБА_3 надав ОСОБА_2 гарантійний лист, в якому гарантував виконання взятого на себе зобов'язання протягом п'яти років до 18.09.2010 року, а в подальшому - листом від 29.11.2008 року повернення попереднього договору було пролонговано до 31.12.2013 року зі сплатою відсотків і пені в розмірі 0,1 % від суми неповернутого боргу за кожен день прострочення платежу.

Оскільки оригінали вказаних документів відсутні в матеріалах справи, а наявні лише їх ксерокопії, на які суд посилався в своєму рішенні, апеляційний суд витребував від позивача їх оригінали та залучив їх до матеріалів справи.

Приймаючи до уваги ту обставину, що за договором позики від 29.01.2003 року строк виконання зобов'язаня був продовжений за погодженням сторін до 31.12.2013 року, а з позовом ОСОБА_2 звернувся в грудні 2014 року, то висновок суду, що строк позовної давності при зверненні до суду з позовом позивачем не був пропущений, є правильним.

Задовольняючи позов з частині стягнення боргу за договором позики від 29.01.2003 року з пролонгацією його дії до 31.12.2013 року на загальну суму, яка еквівалентна 584064,41 гривень, судом першої інстанції, у відповідності до вимог ст.ст. 1046-1048 ЦК України, правомірно було стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму основного боргу в розмірі 11400.00 доларів США та 18 % річних в розмірі 22401,00 доларів США за період з 29.01.2003 року по 29.01.2013 року (10 років) та за період з 29.01.2013 по 29.12.2013 року(за 11 місяців), розмір яких було визначено сторонами. А також в силу диспозиції ст.ст. 549,551 ЦК України пеню на суму 3818,20 доларів США за період з 29.12.2013 року по 03.12.2014 року в розмірі 0,1%, розмір якої також був погоджений сторонами по справі.

Колегія суддів вважає, що вирішуючи спір у цій частині суд першої інстанції вірно встановив дійсні обставини справи та відповідні їм правовідносини та правильно застосував норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому до уваги не приймаються.

Ст. 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

Заперечуючи позов, ОСОБА_3 вказував на те, що про існування боргових зобов'язань він дізнався лише в суді, розписки ним не підписувались і гроші не отримувались. При цьому він просив суд застосувати строк позовної давності і з цих підстав відмовити задоволенні позову.

Однак, всупереч ст.60 ЦПК України відповідач не довів суду обставини, на які він посилався , заперечуючи позов.

В силу ст.10 ЦПК України колегією суддів роз'яснено відповідачу його право клопотати перед судом про призначення судової почеркознавчої експертизи.

В зв'язку з чим колегією суддів було оголошено перерву з метою надання можливості заявити таке клопотання та надання достатнього часу для його письмового оформлення та подання завчасно до судового засідання.

Відповідач, всупереч покладених на нього обов'язків ч.3 ст.27 ЦПК України, таким правом не скористався і до судового засідання не з'явився з невідомих суду причин.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду про обгрунтованість позовних вимог в частині стягнення боргу в розмірі 304614,22 гривень, виходячи з наступного.

Ст. 1046 ЦК України визначено поняття договору позики.

Ст.1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ , який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Виходячи зі змісту Акту звірки від 07.11.2002 року, колегія суддів прийшла до втсновку, що зазначений документ за своєю правовою природою не є борговою розпискою або іншим документом , який би посвідчував факт передання відповідачу грошей в сумі 18000,00 доларів США, як то передбачено ст.ст.1046,1047 ЦК України, тобто не є договором позики.

На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув, хоча це має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Позивач , наполягаючи на позові в цій частині вказував на те, що борг в сумі 18000,00 доларів виник в результаті їх спільної з відповідачем трудової діяльності.

А тому висновок суду про наявність існування боргового зобов'язання у відповідача в розумінні ст.1046 ЦК України є помилковим.

Судова колегія прийшла до висновку що рішення суду в частині задоволення позову в розмірі 304614,22 гривень є незаконним, в силу ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову в цій частині.

В решті рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 549, 551, 1046-1048 ЦК України, ст.ст.10, 60, 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України,-

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2015 року в частині задоволення позову про стягнення боргу в сумі 304614,22 гривень скасувати.

Ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу в розмірі 304614,22 гривень відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набуває законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

ГОЛОВУЮЧИЙ

СУДДІ: