Ухвала суду № 47546161, 20.07.2015, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2015 р.Справа № 820/3421/15Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

за участю секретаря судового засідання Тітової А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Камілова ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2015р. по справі № 820/3421/15

за позовом Камілова ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.03.2015р. № 195-15;

- зобовязати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від Камілова ОСОБА_1.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2015р. зазначений позов залишено без задоволення.

Позивач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне зясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: Конвенції про статус біженців, ст. ст. 6, 19 129 Конституції України, ст. ст. 1, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 28 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», п. п. 5.1, 6.1, 6.2 Наказу Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011р. «Про затвердження Правил розгляду та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», ст. ст. 10, 71, 159 Кодексу адміністративного судочинства України, що призвело до неправильного вирішення справи.

Також в апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що у позивача є обґрунтовані побоювання за своє здоровя та життя у разі повернення до ОСОБА_2.

Виходячи з приписів ч. 1 ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Колегія суддів заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_1, є громадянином ОСОБА_2, узбек, 02.10.2014 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22.10.2014 року та 19.12.2014 року працівниками Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з позивачем була проведена співбесіда, що також підтверджується протоколами співбесіди та 03.02.2015 року складено висновок за згаданою заявою.

15.03.2015 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №195-15, яким Камілову ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у звязку із тим, що відсутні умови передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 23.03.2015 року №17 позивача повідомлено про прийняте рішення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із законності та обґрунтованості рішення Державної міграційної служби України від 05.03.2015р. №195-15.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав.

За приписами ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень субєктів владних повноважень, суд зобовязаний перевіряти оскаржувані рішення на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Колегія суддів, перевіривши спірне рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України приходить до висновку, що воно прийняте з дотриманням вимог діючого законодавства, виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон).

Згідно ч. ч. 1, 7, 12 ст. 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

За приписами ч. ч. 1, 5, 7 ст. 10 зазначеного Закону рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву

З копії особової справи позивача вбачається, що Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту та обласним органом міграційної служби повністю виконано вимоги Закону щодо порядку прийняття рішення та повідомлення про його прийняття.

Таким чином, на підставі викладеного, колегія судів дійшла висновку, що відповідач, при винесенні рішення № 195-15 від 05.03.2015 року діяв на підставі, у спосіб та в межах законодавчо наданих повноважень.

Також, колегія суддів вважає, що рішення № 195-15 від 05.03.2015 року відповідачем винесено обґрунтовано, оскільки матеріали особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, виходячи з такого.

За приписами ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань

Між тим, матеріалами справи не підтверджено наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, про себе ОСОБА_1 в ході співбесіди повідомив, що вперше приїхав до України у 2006 році, періодично виїжджав з країни, працює в ТЦ «Барабашово». В 2014 році повернувся до ОСОБА_2, щоб зробити новий паспорт у звязку із втратою старого. Після отримання в ОСОБА_2 паспорта безперешкодно виїхав до України. Також під час співбесіди позивач працівникам міграційної служби повідомив, що участі у бойових діях чи в їх організаціях позивач та члени його родини не брали, причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які б були пов'язані із національною, релігійною приналежністю та політичними переконаннями не був.

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Разом з тим, позивачем не було надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту.

Отже, доводи апеляційної скарги, що надана позивачем інформація про країну походження та документи надані до міграційної служби підтверджують можливість переслідування його в ОСОБА_2 є необґрунтованими.

При зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про притягнення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до відповідача та до суду жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування його на батьківщині.

В ході співбесіди позивач обмежувався переважно загальновідомою інформацією та не довів наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своєї сім'ї на батьківщині.

Також з матеріалів справи встановлено, що позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової або релігійної організації.

Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_1 не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності.

Згідно п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх і міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці по визначенню Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.

Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою набуття статусу біженця, а потребує надання заявнику додаткового (гуманітарного) захисту, який у чинному законодавстві України відсутній.

Позивач не навів фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 має національний паспорт Киргизької Республіки, який є дійсним, що свідчить про те, що позивач добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності.

Викладене є підтвердженням того, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує йому права, а позивач користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а тому він не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію). Факт добровільно прийняття заявником захисту з боку своєї країни, свідчить про те, що він не потребує міжнародного захисту.

В Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається відповідно до цього закону. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням, отже позивач є мігрантом, а не біженцем.

Відповідного п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань. З аналізу матеріалів справи вбачається і позивач не виявив ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.

З аналізу наявних у матеріалах справи доказів, колегією суддів встановлено, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках легалізації перебування на території України з метою покращення соціально-економічних умов.

Також, колегія суду зазначає, що ОСОБА_1 вже звертався до Харківського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просив скасувати рішення про відмову в наданні статусу біженця. Однак, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 10.08.2011 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 31.10.2011 року у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку із відсутністю підстав для надання особі статусу біженця.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача, викладені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та в позовній заяві, є необґрунтованими.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області в порушення вимог п. п. 5.1, 6.1, 6.2 Правил розгляду та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не здійснено заходів для дослідження і вивчення всіх документів і матеріалів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на те, що зазначеними приписами Правил передбачено лише право Державної міграційної служби збирати додаткову інформацію, уточнювати відомості, наведені в заяві особи у разі такої необхідності, якщо встановлені раніше факти та отримані документи не дають змоги прийняти обґрунтоване рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України відповідає вимогам, наведеним в ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги Камілова ОСОБА_1 є необґрунтованими та підстави для їх задоволення відсутні.

Отже, переглянувши постанову суду першої інстанції, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми права.

Керуючись ст.ст. 41, 160, 167, 195, 196, 198, 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Камілова ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.05.2015р. по справі № 820/3421/15 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_4 ОСОБА_5 Повний текст ухвали виготовлений 27.07.2015 р.