Рішення № 47541276, 20.07.2015, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"20" липня 2015 р.Справа № 916/2048/15

За позовом: Заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради;

до відповідача 1: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;

до відповідача 2: Одеської міської ради;

до відповідача 3: Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 і Ман";

про визнання незаконним рішення; договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

Суддя Щавинська Ю.М.

Представники:

від прокуратури: ОСОБА_2Д - довіреність № 05/1-1880 від 12.05.2015р.;

від позивача: не з'явився;

від відповідача 1: ОСОБА_1 - довіреність № 01-36/49 від 30.03.2015р.

від відповідача 2: ОСОБА_3 - довіреність № 62 від 19.02.2015р.

від відповідача 3: ОСОБА_4 - довіреність б/н від 06.07.2015р.;

ОСОБА_5 - керівник (спеціальний витяг з ЄДР).

СУТЬ СПОРУ: Заступник прокурора м. Одеси звернувся до господарського суду Одеської області з позовом, заявленим в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Одеської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_5 і Ман", в якому просить суд визнати незаконним рішення Одеської міської ради 2652-ХХІУ від 15.06.2004 «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, нежилого приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64, 5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73, 6 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4; визнати недійсним договір купівлі-продажу №238, р№3049 від 23.12.2004р. нежилого приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64, 5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73, 6 кв.м. за адресою: м.Одеса, вул. Катерининська, 4, укладеного між Представництвом по управлінню комунальної власності Одеської міської ради та ТОВ «ВАН ІМАН»; 5, а також витребувати з незаконного володіння ТОВ «ВАН І МАН» нежитлове приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64,5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73,6 кв.м. вартістю 625 100, 4 грн., розташованих по вул. Катерининська, 4, в м. Одесі на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області, управління яким здійснює Одеська обласна рада, та поновити строки позовної давності для зверненням до суду з відповідним позовом.

В обґрунтування заявлених вимог прокурор посилається на те, що вищевказане спірне приміщення ніколи не належало Одеській міській раді, оскільки при розмежуванні державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області, зазначене майно було прийнято у комунальну власність області.

При цьому прокурор наголошує на тому, що колишній прибутковий будинок Россі, споруджений у 1843р., дворовий флігель 1870, розташований по вул. Катерининській, 4 в м. Одесі, прийнято під охорону держави, як пам'ятку містобудування та архітектури місцевого значення на підставі розпорядження представника Президента України № 197 від 08.04.1993р.

В обґрунтування заявлених вимог прокурор посилається, зокрема, на рішення Одеської обласної Ради народних депутатів "Про заходи охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області" №449-ХХІ від 12.05.1993 року, згідно якого усі нерухомі пам'ятки архітектури та містобудування державної форми власності, у тому числі спірна будівля, прийняті у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області (комунальну власність Одеської обласної ради народних депутатів).

Крім того, обґрунтовуючи поданий позов, прокурор посилається на те, що постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р. у справі № 2-а-412/10/1522 визнано протиправними дії виконавчого комітету Одеської міської ради щодо оформлення за ОМР свідоцтв про право власності на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, області, до яких входить спірна будівля, а також скасовано відповідні свідоцтва про право власності.

Прокурор вказує на те, що спірне приміщення вибуло з володіння позивача не з його волі і в подальшому було відчужено Представництвом по управлінню комунальною власністю, яке не мала повноважень розпоряджатися спірним майном.

Відтак, на думку прокурора, прийняте Одеською міською радою рішення № 2652-ХХІV від 15.06.2004р. "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004р. нежитлових приміщень № 502 та № 503 за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4, повинно бути визнане судом недійсним.

З огляду на зазначене, прокурор вважає, що оскільки Одеська міська рада не була належним власником спірної будівлі, то договір купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу № 238 від 23.12.2004р. укладений її органом на виконання делегованих повноважень є також з цих підстав недійсним.

Крім того, відповідно до ст. 388 ЦК України, просить суд витребувати спірне майно з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області, управління яким здійснює Одеська обласна рада.

Одночасно, у прохальній частині позовної заяви міститься клопотання про забезпечення позову, згідно якої прокурор просить суд накласти арешт на нежитлове приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64,5 кв.м. та підвалу №503, загальною площею 73,6 кв.м., розташованих по вул. Катерининська, 4, в м. Одесі, на час провадження справи за цим позовом.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 21.05.2015р. року порушено провадження у справі №916/2048/15 із призначенням її до розгляду у засіданні суду 15.06.2015р.

15.06.2015р. у засіданні суду представником позивача було надано письмові пояснення (т.1 а.с.75-82), згідно яких Одеська обласна рада повністю підтримує заявлені прокурором вимоги, зокрема, вважає, що Одеська міська рада рішенням від 25.06.2014р. № 4818-VI «Про надання згоди на прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Одеси нерухомих об'єктів, що знаходяться на території м. Одеси» погодилася та підтвердила той факт, що спірна будівля , яка є пам'яткою культурної спадщини місцевого значення належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області Одеської обласної ради.

Позивач наполягає на тому, що спірне майно є власністю вищевказаних територіальних громад, вважає, що Одеська міська рада не наділена повноваженням управляти спірним майном, а відтак, з огляду на наявність оскаржуваного договору купівлі-продажу, вважає, що спірне майно вибуло з володіння Одеської обласної ради поза її волею.

При цьому, акцентує увагу на чинності вищевказаного рішення Одеської обласної Ради народних депутатів №449-ХХІ від 12.05.1993 року та на встановленні судами різних інстанцій при вирішенні інших справ, факту не передачі нерухомих пам'яток історії та культури, як окремих об'єктів права власності до комунальної власності м. Одеси.

У засіданні суду 06.07.2015р. представником позивача було надано клопотання про зупинення провадження у справі №916/2048/15 до вирішення пов'язаної з нею справи №К/800/12970/14 за позовом заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до виконавчого комітету Одеської міської ради, КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», ТОВ «Валькор» про визнання протиправними дій (т.2 а.с.4-5).

В обґрунтування поданого клопотання позивач вказує на те, що результат вирішення касаційною інстанцією адміністративної справи К/800/12970/14 буде мати преюдиціальне значення для оцінки доказів у справі №916/2048/15, оскільки саме оскаржуваною у вказаній справі постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р. було визнано протиправними дії виконавчого комітету ОМР щодо оформлення свідоцтв про право власності на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст області, серед яких значиться і спірна будівля, а також, зокрема, і скасовано свідоцтво на право власності на спірну будівлю.

13.07.2015р. до канцелярії суду від Одеської міської ради надійшов відзив на позовну заяву (т.2 а.с.12-28), згідно якого остання, заперечуючи проти поновлення строку позовної давності, вважає, що прийняття Одеським апеляційним адміністративним судом постанови у справі №2а-412/10/1522 від 17.05.2012р. не є обставиною, що унеможливлювала або істотно утруднювала своєчасне подання позову, оскільки свідоцтво на право власності на спірні приміщення та рішення виконавчого комітету ОМР, на підставі якого його оформлено, ніколи не були предметом судового розгляду, ніким не визнано незаконним та не скасовано.

При цьому, відповідач 2 акцентує увагу і на тому, що про прийняття спірного рішення Одеської міської ради, особа дізналася своєчасно з огляду на його публічне обговорення та затвердження на 24 сесії Одеської міської ради 15.06.2004р., на якій були присутні працівники прокуратури м. Одеси, та офіційне оприлюднення їх на сайті ОМР та в офіційному печатному джерелі - газеті «Одеський вісник», з огляду на що вважає, що прокурором не надано вагомих доказів, які могли б свідчити про наявність обставин, незалежних від нього, які унеможливлювали б своєчасне подання позову.

З урахуванням вказаного, вказує на те, що термін позовної давності для звернення до суду з даним позовом, з урахуванням укладення спірного договору 23.12.2004р. сплив 23.12.2007р.

Відповідач 2 у відзиві на позов також вказує на те, що спір, який виник, стосується не загальних суб'єктів правовідносин цивільного обороту, а осіб, права та обов'язки яких конкретно врегульовані ст. 143 Конституції України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Вказує на те, що Одеська міська та обласна ради є суб'єктами публічної влади - носієм публічного права, та, незважаючи на те, хто проводить відчуження, процедура чітко визначена Законом та покупець іншим шляхом отримати об'єкт, що перебував в його користуванні за договором оренди не мав можливості.

Щодо заявленої вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 23.12.2004р., зокрема, звертає увагу на тому, що Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, як орган, що уповноважений управляти спірним майном, надавав згоду на його відчуження, що, на думку відповідача 2, унеможливлює застосування наслідків ст. 388 ЦК України.

Крім того, у поданому відзиві ОМР, з огляду на скасування рішенням ООР від 04.05.2005р. № 640-ІV рішення від 24.04.2003р. № 154-ХХІV «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада», вважає, що у прокурора відсутні нормативні посилання на фігурування спірного об'єкту в переліку майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада.

Щодо доводів прокурора про набуття Одеською обласною радою права власності на спірне майно на підставі рішення ООР 1993 року №449-ХХІ зазначає про те, що вказане рішення не можна приймати в якості доказу, оскільки воно не відповідає вимогам ст.128 ЦК (в редакції 1963 р., який діяв на момент виникнення правовідносин).

Зазначає, що згідно положень цієї норми закону право власності (право оперативного управління) у набувача майна виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. При цьому, вказує, що згадана будівля, Одеській обласній раді по акту приймання-передачі не передавалася.

Водночас, відповідач 2 у відзиві зазначає, що посилання прокурора в обґрунтування позову на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р. є безпідставним з огляду на те, що остаточне рішення в даній справі не прийнято з урахуванням того, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.05.2014р. прийнято до провадження касаційну скаргу на зазначену постанову суду і справу витребувано з Приморського районного суду м. Одеси.

Між тим, вказує, що вищезазначеною постановою скасовано свідоцтво на домоволодіння за спірною адресою, яке ніколи не оформлювалося відповідачем, а також те, що правовстановлюючий документ, на підставі якого укладено спірний правочин, є діючим.

При цьому, зводить свою позицію до того, що надання спірному об'єкту нерухомості статусу пам'ятки архітектури та містобудування не наділяє його зазначеним статусом станом на 2015 рік, зазначаючи про те, що статусом пам'ятки об'єкт нерухомості наділено лише наразі його внесення в Державний реєстр пам'яток архітектури та містобудування, вказуючи про ненадання позивачем відповідних доказів.

15.07.2015р. до канцелярії суду від прокурора надійшли письмові пояснення по справі (т.2 а.с.29-31), згідно яких останній щодо причин пропуску строку позовної давності, наполягає на тому, що він з урахуванням прийняття ОААС 17.05.2012р. постанови у справі №2-а-412/10/1522 звернувся за захистом прав держави в межах трирічного строку, а саме 18.05.2015р.

Однак, щодо правовідносин, які відбулися у 2004р., в цій частині просить поновити попущений строк. У поданих поясненнях прокурор також акцентує увагу на необхідності задоволення клопотання про забезпечення позову.

Одночасно, 15.07.2015р. канцелярії суду від ТОВ «ВАН і МАН» надійшов відзив на позовну заяву (т.2 а.с.51-57), відповідно до якого останній просить відмовити у задоволенні позову, акцентуючи увагу на тому, що право на витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності належить виключно власнику такого майна, яким позивач не являється.

У поданому відзиві відповідач 3, посилаючись на чинність на момент проведення державної реєстрації нерухомого майна за ТОВ «ВАН і МАН» Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002р. № 7/5, зосереджує увагу на тому, що така реєстрація права власності відбулася в рамках та порядку діючого законодавства.

При цьому, ТОВ «ОСОБА_5 і Ман», обґрунтовуючи свою позицію щодо заявленого позову, посилається на практику Європейського суду, відповідно до якої позбавлення власника права власності з підстав, непов'язаних з винною, протиправною поведінкою самого власника, є порушенням ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, наполягає на відсутності вагомих причин для поновлення прокурору пропущеного строку для звернення до суду з відповідним позовом, зазначаючи, що позивачу про наявність оскаржуваного рішення Одеської міської ради було відомо ще у 2006р., а відтак просить застосувати до спірних правовідносин строки позовної давності.

Водночас, у судовому засіданні 15.07.2015р. представником Департаменту комунальної власності ОМР було надано письмові пояснення (т.2 а.с.65-69), згідно яких останній просить відмовити в повному обсязі в задоволенні позову.

У вказаних поясненнях, в обґрунтування того, що саме територіальна громада м. Одеси є власником домоволодіння за спірною адресою в цілому, відповідач 1 посилається на рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.09.1997р. № 510 та № 159 від 22.11.1948р.

Щодо посилань прокурора та позивача на відсутність акту приймання-передачі від Одеської обласної ради до Одеської міської ради спірного об'єкту акцентує увагу і на відсутності такого акту приймання-передачі від Кабінету Міністрів України до Одеської обласної ради.

Правова позиція Департаменту комунальної власності ОМР зводиться до того, що обласні Ради народних депутатів ніколи не мали повноважень щодо управління пам'ятками історії та культури, проте вказує, що всі пам'ятки архітектури були прийняті на баланс Одеською міською радою і обслуговувались нею тривалий час.

У судовому засіданні 15.07.2015р. прокурор та представник позивача підтримали подане прокурором клопотання про забезпечення позову, наполягали на його задоволенні.

Представники відповідачів в свою чергу заперечували проти задоволення вказаного клопотання, з огляду на його необґрунтованість.

У засіданні суду 15.07.2015р. судом було відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про забезпечення позову, у зв'язку із недоведеністю, яким саме чином не накладення арешту на спірне майно зможе утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення, зокрема, з огляду на ненадання обґрунтованих доказів на підтвердження вчинення дій ТОВ «ОСОБА_5 і Ман» щодо продажу спірного майна.

Крім того, у вказаному судовому засіданні судом було також відмовлено і у задоволенні клопотання Одеської обласної ради про зупинення провадження у справі №916/2048/15 до вирішення пов'язаної з нею справи №К/800/12970/14 за позовом заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до виконавчого комітету Одеської міської ради, КП «Одеське містке бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості», ТОВ «Валькор» про визнання протиправними дії, оскільки, по-перше, постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р. у справі №2-а-412/10/1522 є такою, що набрала законної сили, у зв'язку з чим у разі її скасування виникнуть підстави для перегляду рішення виключно за нововиявленими обставинами. А, по-друге, того, як вбачається з касаційної скарги (т.2а.с.7-10), вищевказана постанова суду оскаржується лише в частині скасування одного свідоцтва про права власності, до якого спірне майно ніякого відношення немає.

У судових засіданнях під час розгляду справи по суті прокурор в повному обсязі підтримав заявлені позовні вимоги, наполягав на поновленні пропущеного строку для звернення до суду з позовом.

Представник позивача повністю підтримав заявлені прокурором позовні вимоги з підстав, викладених у поданих до суду письмових поясненнях.

Представники відповідачів заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, суд встановив:

Як вбачається із матеріалів справи, на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.05.2004р. № 321, 16.06.2004р. територіальній громаді м. Одеси було видано свідоцтво САА № 429847 про право власності на нежилі приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64, 5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73, 6 кв.м., розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4 (т.1 а.с.23).

Відповідно до рішення від 15.06.2004р. № 2652-ХХІV «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» (т.2 а.с.61-64), Одеська міська рада вирішила затвердити перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації в 2004р., під п. 21 до якого увійшло нежиле приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64, 5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73, 6 кв.м. за адресою: м.Одеса, вул. Катерининська, 4, шляхом викупу Орендарем, що здійснив поліпшення орендованого майна.

На підставі зазначеного рішення, 23.12.2004р. між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (Продавець), правонаступником якого є Департамент комунальної власності Одеської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАН і МАН» (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу № 238 (т.1 а.с.25-28).

Відповідно до предмету вказаного договору Продавець продав, а Покупець купив індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежилих приміщень № 502, № 503, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська (кол. вул. ОСОБА_6), 4, та складаються з нежилих приміщень першого поверху № 502 загальною площею 64,5 кв.м. та підвалу № 503 загальною площею 73,6 кв.м., відображених у технічному паспорті, а саме: № 502: коридор-1, склади -2,3; № 503: торгівельний зал-1, кабінет -2, загальною площею 138,1 кв.м.

Покупець купує приміщення першого поверху та підвалу, що розташовані в будівлі, яка згідно рішення Одеського облвиконкому №480 від 15.08.1985р. включена до переліку пам'яток архітектури і містобудування місцевого значення.

Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстровано в реєстрі за № 3049.

Вважаючи, що вказані дії є порушенням волі територіальної громади області щодо розпорядження вищевказаним майном, прокурор, посилаючись на рішення № 449-ХХІ «Про заходи для охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області», і звернувся до суду в інтересах держави в особі Одеської обласної ради з відповідним позовом.

Проаналізувавши надані прокурором та сторонами докази у сукупності, суд дійшов наступних висновків:

В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

При цьому, згідно ч.2 ст. 29 ГПК України, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів держави.

Встановивши наявність у позивача суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При цьому, у відповідності до висновків Вищого господарського суду України, викладених у п. 2.2. постанови пленуму №10 від 29.05.2013р., перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право на охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право та чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку із спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оцінюючи наявність порушеного права суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 393 ЦК України, суд може визнати незаконним правовий акт органу місцевого самоврядування, що, зокрема, порушує права власника.

Як встановлено судом, відповідно до рішення виконавчого комітету Одеської обласної Ради народних депутатів від 15.08.1985р. №480 "Про затвердження додаткового списку пам'яток архітектури місцевого значення та меж заповідної території в місті ОСОБА_2", спірна будівля набула статусу пам'ятки архітектури місцевого значення (т.1 а.с.169-170).

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 "Про розмежування майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність областей, міст Києва і Севастополя та зазначено, що подальше розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами за участі виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Відповідно до цієї постанови, Одеською обласною Радою народних депутатів прийнято рішення від 25.11.1991р. №266-XXI "Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області" (т.1 а.с.83-84), яким затверджено Перелік державного майна, що передається у власність Одеської обласної ради народних депутатів та міст обласного підпорядкування, зокрема, міста ОСОБА_2.

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, нерухомі пам'ятки історії і культури як окремі об'єкти права власності та об'єкти соціальної сфери до комунальної власності міст обласного підпорядкування не передавалися.

При цьому, рішенням Одеської обласної Ради від 12.05.93 №449-XXII "Про заходи для охорони і використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області" (т.1 а.с.31-32), нерухомі пам'ятки історії та культури в Одеській області, які перебували у державній власності, прийняті у комунальну власність Одеської обласної Ради.

В подальшому, рішенням Одеської обласної ради від 24.04.2003р. №154-XXIV "Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада" (т.1 а.с.41-43), затверджено перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області станом на 01.04.2003р., зокрема, до якого увійшла спірна будівля. В цій частині перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, рішенням Одеської обласної ради від 22.09.06 №73-V залишений без змін.

Пунктом 10 розділу 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що майно, передане до комунальної власності областей і районів, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні та обласні ради.

Таким чином, при здійсненні розмежування загальнодержавної та комунальної власності Одеська обласна рада як орган місцевого самоврядування, який представляє спільні інтереси територіальних громад області, у встановленому законодавством порядку отримала у спільну власність територіальних громад області об'єкти культурної спадщини, зокрема, спірну будівлю-пам'ятку. Водночас, відповідачем не надано, і відповідно матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що Одеська обласна рада приймала рішення про передачу спірної будівлі до комунальної власності територіальної громади міста ОСОБА_2 в особі Одеської міської ради.

Крім того, факт прийняття нерухомих пам'яток історії та культури місцевого значення, які розташовані на території області, до комунальної власності Одеської обласної ради у 1993 році вже було встановлено судами при розгляді інших справ.

Так, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.02.2008 року по справі №22/401-06-11665А встановлено, що на підставі вищезазначеного рішення, обласна рада прийняла у комунальну власність нерухомі пам'ятки історії та культури (т.1 а.с.52-53).

Постановою Вищого господарського суду України від 06.11.2008 року по справі №22/54-08-1109 (т.1 а.с.76-79) також встановлено, що нерухомі пам'ятки історії та культури, які перебували у державній власності, на підставі рішення обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 року № 449-ХХІ прийняті у комунальну власність Одеської обласної ради.

Аналогічні висновки містяться і у постановах Вищого господарського суду України від 29.07.2009 року по справі №30/231-08-4792 (т.1 а.с.80-81), від 11.03.2010 року по справі №30/95-09-3018 (т.1 а.с.82-84).

Таким чином, суд доходить висновку, що право власності на майно, а саме колишній прибутковий будинок в Россі, споруджений у 1843р., дворовий флігель 1870р., розташований у м. Одесі, по вул. Катерининській, 4, зокрема і на спірне майно, до Одеської міської ради не переходило, у зв'язку з чим оскаржуване рішення, за думкою суду, є таким, що порушує право Одеської обласної ради.

Разом з тим, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право на охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право та чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку із спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

В силу ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У відповідності до висновків Вищого господарського суду України, викладених у п. 4.1. постанови пленуму №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 268 ЦК (чинної до внесення до неї змін Законом N 4176-VI) позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Разом з тим, з урахуванням підпункту 3 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (далі - Закон N 4176-VI), згідно з якими особа протягом трьох років з дня набрання чинності Законом N4176-VI має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право цієї особи.

Таким чином, строк позовної давності на вимогу про визнання незаконним рішення Одеської міської ради 2652-ХХІУ від 15.06.2004р. «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині внесення до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, нежилого приміщення першого поверху № 502 загальною площею 64, 5 кв.м. та підвалу № 503, загальною площею 73, 6 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Катерининська, 4, з огляду на вищевказані законодавчі положення сплинув 15.01.2015р.

При цьому, доказів, що підтверджують наявність обставин, що перешкоджали зверненню до суду із відповідним позовом до 15.01.2015р. прокурором та позивачем, в порушення вимог ст. 33 ГПК України, не надано.

Між тим, посилання прокурора на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р. у справі № 2-а-412/10/1522 як на час відліку строку позовної давності є необґрунтованим, оскільки ані прокурором, ані позивачем не доведено, що вказані особи могли дізнатися про порушення права тільки з моменту прийняття вказаної постанови.

З огляду на викладене, у задоволенні вимоги про визнання недійним рішення Одеської міської ради 2652-ХХІУ від 15.06.2004р. в частині внесення спірного майна до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2004 році, слід відмовити, у зв'язку із спливом позовної давності.

Оцінюючи вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу №238, від 23.12.2004р. суд зазначає наступне.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, який розміщено на офіційному веб-сайті останнього та викладено у постановах від 04.12.2012р. №26/133 та від 11.12.2012р. №56/68, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Аналогічні положення містяться в інформаційному листі Вищого господарського суду України Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011р. №01-06/249 Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів №01-06/85/2013 від 22.01.2013 р.

Таким чином, суд доходить висновку, що обрання способу захисту прав та інтересів у вигляді визнання недійсним договору купівлі-продажу № 238 від 23.12.2004р., з посиланням на положення статей 203, 215, 216 ЦК України у спірних правовідносинах - є неправомірним, оскільки Одеська обласна рада, як особа, що вважає себе власником спірного майна, може захистити свої права лише шляхом пред'явлення віндикаційного позову, за наявності підстав, встановлених статтею 388 ЦК України.

Отже, в даному випадку, фактично, належним способом захисту права є не визнання недійсним договору, а витребування майна з чужого незаконного володіння, у зв'язку із чим вимога про визнання недійним договору купівлі-продажу нежилих приміщень шляхом викупу №238 від 23.12.2004р. є такою, що не може відновити порушене права, у зв'язку з чим задоволенню також не підлягає.

Аналізуючи вимогу про витребування спірного майна з незаконного володіння ТОВ «ОСОБА_5 і Ман» на користь територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області, управління яким здійснює Одеська обласна рада, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи №2,4,7,11 до Конвенції.

Згідно із ст.1 Першого протоколу Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Таким чином, суд вважає, що позбавлення власника права власності з підстав, не пов'язаних з винною, протиправною поведінкою самого власника, є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі Європейського суду «Стретч проти Об'єднаного Королівства» (Stretch v. The United Kingdom), суд в своєму рішенні від 24.06.2003р. дійшов до висновку про те, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Суд зазначив, що особа не могла знати про незаконність дій з боку органу публічної влади, а оскільки вказаний орган сам вважав свої дії правомірними, то «не здається нерозумним, що заявник та його юридичні радники прийняли до уваги цю саму впевненість» (пункт 40 мотивувальної частини рішення).

З огляду на зазначене, встановивши, що особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, Європейський суд дійшов до висновку що в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, доходить висновку, що відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

При цьому, суд вважає, що на відміну від обставин, встановлених Верховним Судом України при розгляді справи 6-92цс13, де Верховний суд встановив протиправну поведінку відповідача, що виявилася у наданні неправдивих документів для отримання земельної ділянки, у даному випадку відсутні будь-які докази, що підтверджують наявність протиправної поведінки ТОВ „ВАН і МАН".

Так, основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами відповідача суд відзначає, що місцева влада отримала узгоджену з відповідачем плату за продаж майна, і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право на продаж майна, то і відповідач ТОВ „ОСОБА_5 і Ман" міг на розумних підставах сподіватися на правомірність укладеного договору та мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень.

Таким чином, суд зазначає, що, приймаючи до уваги, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_5 і Ман» володіє спірним майном з 23.12.2004р. та є його добросовісним набувачем, що не вчинив будь-яких неправомірних дій при його придбанні, у задоволенні вимоги при витребування майна слід також відмовити.

Керуючись ст.ст. 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.

Повне рішення складено 27 липня 2015 р.

Суддя Ю.М. Щавинська