Постанова № 4753223, 28.04.2009, Харківський окружний адміністративний суд

УКРАЇНА

Харківський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 28.04.2009 р. № 2-а- 21753/08/2070

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: П'янова Я.В.

При секретарі: Подосокорської А.О.

За участю представників сторін:

позивача: Летючий В.П.

відповідача: Богданова М.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського окружного адміністративного суду позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «КРОКУС-АГРО» до Державної податкової інспекції у Київському районі міста Харкова про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «КРОКУС-АГРО» (далі - ТОВ «КРОКУС-АГРО», звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати частково нечинними податкові повідомлення-рішення ДПІ у Київському районі міста Харкова від 19.09.2008 року №0002302302/0 в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 77299,00 грн., з яких 51533 грн. - за основним платежем та 25766,00 грн. за штрафними санкціями та №0002312302/0 в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 58861, з яких 39241 грн. - за основним платежем та 19620 грн. за штрафними санкціями.

В обґрунтування заявлених вимог посилається на помилковість висновків акту перевірки № 4806/23-506/32437793 від 11.09.2008 року, які слугували фактичними підставами для винесення оскаржуваних правових актів індивідуальної дії.

Відповідач, Державна податкова інспекція у Київському районі міста Харкова, проти позову заперечує та вважає, що оформлені актом № 4806/23-506/32437793 від 11.09.2008 року результати перевірки ТОВ «КРОКУС-АГРО» - відповідають положенням чинного законодавства, оскільки перевірка проведена відповідно до норм чинного законодавства, просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «КРОКУС-АГРО» в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши докази у їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з огляду на таке.

В період з 01.08.2008 року по 20.08.2008 року ДПІ у Ленінському районі міста Харкова була проведена планова виїзна перевірка ТОВ «КРОКУС-АГРО» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства. Предметом перевірки була діяльність позивача з 01.07.2005 року по 31.03.2008 року. За результатами проведеної перевірки складено акт № 4806/23-506/32437793 від 11.09.2008 року.

Перевіркою встановлені порушення:

- пп.4.1.3 п.4.1 ст.4, пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України від 28 грудня 1994 року №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» зі змінами та доповненнями занижено валовий дохід від продажу квартири в Ш кварталі 2005 року в сумі 145 267,00 грн. та занижено податок на прибуток в сумі 36317,00 грн.;

- пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України від 28 грудня 1994 року №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» зі змінами та доповненнями до складу валових витрат в ІІ кварталі 2007 року включено витрати в сумі 38925,00 грн. сплачені ППБ ТОВ «Агропромбуд» за виконані роботи по ремонту нежитлових приміщень «Г1», «Д1» та «Ж1». На момент перевірки акти виконаних робіт відсутні, таким чином не має можливості пов'язати вказані роботи з виробничою діяльністю підприємства. В результаті чого занижено податок на прибуток за ІІ квартал 2007 року в сумі 9731,00 грн.

- п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. №334/94-ВР із змінами та доповненнями ТОВ «КРОКУС-АГРО» занижено податок на прибуток за І квартал 2008 року та 15216,00 грн. внаслідок завищення скоригованих валових витрат у І кварталі 2008 року на 60862,00 грн. по взаємовідносинам з ТОВ «Фарез», яке визнане банкрутом та анульовано свідоцтво платника ПДВ №36131042 з 18.03.2008 р., так як підприємство не звітує протягом року;

- пп.7.2.1, пп.7.2.6 п.7.2, пп.7.4.1, пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» №168/97-ВР від 03.04.1997 р. із змінами та доповненнями підприємством завищено податковий кредит у березні 2008 року на 10188,00 грн. пн.. №3/03 від 03.03.08 року, що призвело до заниження податку на додану вартість у березні 2008 року в сумі 10188,00 грн.;

- пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» №168/97-ВР від 03.04.1997 р. із змінами та доповненнями до складу податкового кредиту в квітні 2007 року включено податкові накладні №40, № 42 від 03.04.2007 року та №45 від 04.04.2007 року, по яким сума ПДВ складає 7785,0 грн., сплачений ППБ ТОВ «Агропромбуд» за виконані роботи по ремонту нежитлових приміщень «Г1», «Д1» та «Ж1». На момент перевірки акти виконаних робіт відсутні, таким чином не має можливості пов'язати виконані роботи з виробничою діяльністю підприємства;

- п.4.1 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями) занижено базу оподаткування податком на додану вартість по операції з поставки у липні 2005 року квартири №95 на користь гр. ОСОБА_1 в сумі 145267,00 грн., що призвело до заниження суми податкового зобов'язання з ПДВ за липень 2005 р. на 29053,00 грн.;

- п.1 ст.14 розділу ІУ Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. №13-92 «Про прибутковий податок з громадян» із змінами та доповненнями, п.1.8 ст.1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.03 р. №889-ІУ із змінами та доповненнями, донараховано податку з доходів фізичних осіб у сумі 267 грн. 80 коп.

На підставі висновків акту перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення, в тому числі №0002302302/0 від 19.09.08 р. про донарахування податку на прибуток приватних підприємств в розмірі 91896,00 грн. (основний платіж - 61264,00 грн. та штрафні санкції - 30632,00 грн.), №0002312302/0 від 19.09.08 р. про донарахування податку на додану вартість в розмірі 70539,00 грн. (основний платіж - 47026,00 грн. та штрафні санкції - 23513,00 грн.), з винесенням яких позивач не погоджується.

Судом встановлено, що підставою для винесення відповідачем спірних рішень став факт продажу позивачем у ІІІ кварталі 2005 року квартири АДРЕСА_1гр-ну ОСОБА_1. за ціною 76200,00 грн., в тому числі ПДВ - 12700,00 грн., яка на думку відповідача значно нижче звичайної ціни, яка склалася на ринку та факт взаємовідносин позивача з ТОВ «Фарез», свідоцтво платника ПДВ якого анульоване та яке визнано банкрутом.

Суд не погоджується з такою позицією відповідача, зважаючи на таке.

Матеріалами справи підтверджено, що між позивачем та гр-ном ОСОБА_1. 27.07.05 р. укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, відповідно до якого позивач виступив продавцем. Відповідно до умов договору ціна квартири становить 76200 грн.

Поняття звичайної ціни та порядок її визначення встановлюється положеннями п. 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Відповідно до підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону, якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари, а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари, а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг). Ідентичні товари (роботи, послуги) - товари (роботи, послуги), що мають однакові характерні для них основні ознаки. Під час визначення ідентичності товарів беруться до уваги, зокрема, їх фізичні характеристики, які не впливають на їх якісні характеристики і не мають суттєвого значення для визначення ознак товару, якість і репутація на ринку, країна походження та виробник. Незначні відмінності в їх зовнішньому вигляді можуть не враховуватися. Однорідні товари (роботи, послуги) - товари (роботи, послуги), які не є ідентичними, мають подібні характеристики і складаються зі схожих компонентів, що дозволяє їм виконувати однакові функції та (або) бути взаємозамінними. Під час визначення однорідності товарів (робіт, послуг) беруться до уваги, зокрема, їх якість, наявність товарного знака, репутація на ринку, країна походження та виробник.

Підпунктом 1.20.2. п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару договори з ідентичними (однорідними) товарами у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів, строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари, втратою товарами якості або інших властивостей; збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

В силу 1.20.5-1. ст.1 Закону, якщо звичайна ціна не може бути визначена з використанням норм попередніх підпунктів цього пункту, то для доказів обґрунтування її рівня застосовуються правила, визначені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, а також національними стандартами з питань оцінки майна та майнових прав. З метою оподаткування терміни "справедлива вартість", "ринкова вартість" та "чиста вартість реалізації", які використовуються в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку та національних стандартах з питань оцінки майна і майнових прав, прирівнюються до терміну "звичайна ціна", визначеного цим Законом.

Обов'язок доведення того, що ціна договору, не відповідає рівню звичайної ціни, згідно з пп.1.20.8 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», покладається на податковий орган.

Як на підставу визначення звичайної ціни відповідач посилається на звіт про оцінку квартири АДРЕСА_1 №20/03/02, проведений ТОВ «Дельта-Консалтинг», яким визначено ціну зазначеного об'єкта в розмірі 219020,00 грн.

Суд не погоджується з такою позицією відповідача з огляду на таке.

Відповідно до зазначеного звіту про оцінку метою оцінки є визначення вартості об'єкту оцінки для прийняття управлінського рішення, а не для реалізації. В звіті про оцінку майна зазначено, що використання результатів оцінки - з метою передачі майна під заставу та отримання консультаційних послуг по кредитуванню. Крім того, зазначено, що він не може використовуватись з метою, яка не передбачена функцією цієї оцінки.

Суд звертає увагу, що оцінка здійснена станом на 09.03.2005 р., а договір купівлі-продажу укладено 27.07.05 р. Посилання відповідача на строк використання - 6 місяців судом до уваги не приймається, оскільки застосування звіту на протязі цього строку має свої обмеження, а саме - лише за умови відсутності різких змін соціально-економічної ситуації в Україні, які б суттєво впливали на інвестиційну активність, вартість капіталу в Україні і т.д. Відповідач не надав суду доказів дослідження зазначених факторів станом на 27.07.05 р. Крім того, ринкова вартість, згідно визначенню Національного Стандарту №1, - це вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки, тобто, в даному випадку на 09.03.05 р.

Інших доказів невідповідності ціни продажу квартири АДРЕСА_1 рівню звичайних цін відповідачем до суду не надано.

Таким чином, відповідачем у встановленому законом порядку не доведено невідповідність ціни продажу житлового приміщення по АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 27.07.2005 р. на користь гр-на ОСОБА_1. рівню звичайних цін.

Ця ж позиція підтримується ДПА України, та викладена у Листі № 1152/6/17-3116 (2533/7/17-3117). Відповідно до вказаного листа, при визначенні оціночної вартості нерухомого майна, при його купівлі-продажу, згідно з п.п. 11.2.3. п. 11.2. ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» дохід платника податку від продажу об'єкту нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого нерухомого майна, нарахованої державним органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до законодавства. До визначення державного органу, уповноваженого здійснювати таку оцінку при врахуванні податку слід виходити з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу, але не нижче вартості такого майна, яка міститься у витягах з реєстру прав власності на нерухоме майно, що видаються органами БТІ.

Як свідчить договір купівлі-продажу від 27.07.05 р. загальна вартість квартири згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого КП «Хмерківське міське бюро технічної інвентаризації» №389410 від 27.07.05 р. становить 14246,61 грн., що не перевищує ціни продажу квартири за договором.

Жодного висновку, уповноваженого органу, щодо не відповідності ціни договору купівлі-продажу - рівню звичайної ціни матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Таким чином, з матеріалів перевірки позивача вбачається, що обов'язок доведення того, що ціна договору купівлі-продажу, не відповідає рівню звичайної ціни, на порушення приписів пп.1.20.8 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», органом державної податкової служби, у встановленому Законом порядку, не виконаний.

Відповідно до положення частини 2 статті 19 Конституції України, в силу якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України,

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності своїх дій.

Стосовно взаємовідносин з ТОВ «Фарез» суд зазначає таке.

Матеріалами справи підтверджено, що ТОВ «Фарез» позивачу в січні 2008 року поставлено запасні частини на суму 11904,00 грн. та в березні 2008 року виконано вантажно-розвантажувальних робіт на суму 61130,00 грн.

Згідно отриманих даних АРМу відповідач встановив, що ТОВ «Фарез» 07.08.2008 р. визнане банкрутом та 18.03.08 р. анульоване свідоцтво платника ПДВ в результаті неподання звітності цим підприємством понад 12 звітних місяців.

За таких підстав відповідачем зроблено висновок про недійсність зазначеної угоди та неможливість відображення вчинених операцій в податковому обліку позивача.

З такими висновками податкової інспекції суд не погоджується з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з абзацом 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з ч. 1 ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно із ч. 2 ст. 228 ЦК України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Як свідчать матеріали справи ТОВ «Фарез» в січні 2008 року поставило позивачу запасні частини на суму 11904,00 грн. (в т.ч. ПДВ 1984,00 грн.), в березні виконало вантажно-розвантажувальні роботи на суму 61130,00 грн. (в т.ч. ПДВ 10188,33 грн.).

Зазначені договори є двосторонніми, а по своїй суті - договорами поставки та підряду відповідно.

Відповідно до норм чинного законодавства, ухиляння однією із сторін двохстороннього договору від сплати податків (неподання звітності) за цим договором жодним чином не свідчить про порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (активні дії), оскільки об'єктивна сторона несплата до бюджету відповідного податку міститься не в діях, а в бездіяльності, з чого випливає що висновок податкової інспекції про наявність ознак нікчемності правочину в укладеному між позивачем та ТОВ «Фарез» договорах, в розумінні п. 1 ст. 228 ЦК України - зроблений відповідачем із невірним тлумаченням змісту вказаної норми матеріального права.

Відповідачем не враховано припис акту цивільного законодавства України, який викладений в ч. 1 ст. 204 ЦК України, згідно з яким правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Суд зазначає, що підставою недійсності правочину, згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, згідно із якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, висновок відповідача про наявність ознак нікчемності правочину в укладених між позивачем та ТОВ «Фарез» договорах, в розумінні ч. 1 ст. 215 ЦК України - зроблений відповідачем на підставі невірного тлумачення відповідачем змісту вказаної норми матеріального права.

Стаття 215 ЦК України розрізняє нікчемні та оспорювані правочини. Відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою стороною у судовому порядку. Тобто, в даному випадку існує виключно судовий порядок (спеціальні правила) визнання правочину недійсним. Хоча відповідач і використав в акті перевірки такий термін, як «нікчемний правочин», відповідач не звернув уваги на те, що згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України нікчемним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом. Відповідачем, при використанні терміну «нікчемний правочин», не звернуто увагу на те, що недійсність нікчемних правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі.

Приписами закону, які прямо передбачають нікчемність правочину, є приписи, які містяться: у ч. 1 ст. 219 ЦК України, відповідно з якою у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним; у ч. 1 ст. 220 ЦК України, відповідно з якою у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним; у абзаці 1 ч. 2 ст. 221 ЦК України, відповідно з якою у разі відсутності схвалення правочину, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном, цей правочин є нікчемним; тощо.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Поза увагою відповідача залишився той факт, що як позивач, так і ТОВ «Фарез» виконали умови вищевказаних договорів, чим і підтвердили факти їх укладення.

Щодо твердження відповідача про анулювання ТОВ «Фарез» свідоцтва платника ПДВ та визнання ТОВ «Фарез» 07.08.08 р. банкрутом, суд зазначає, що за приписами законодавства України, видавши суб'єкту підприємницької діяльності свідоцтво про державну реєстрацію, довідку про взяття на податковий облік і свідоцтво платника податку на додану вартість, держава через свої органи легалізувала діяльність підприємства, тобто взяла на себе певну відповідальність за факт надання підприємству статусу суб'єкта господарювання, який він зберігає до виключення з Державного реєстру. Суд зауважує, що матеріалами справи підтверджено, що поставка запчастин позивачу здійснена ТОВ «Фарез» 04.01.08 р. за податковою накладною №4/1, вантажні послуги виконані 03.03.08 р. за податковою накладною №3/03 та актом від 03.03.08 р., тобто до анулювання свідоцтва платника ПДВ та до визнання ТОВ «Фарез» банкрутом.

Крім того, суд зазначає, що визнання юридичної особи банкрутом та анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість саме по собі не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру, та не позбавляє правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних.

За таких обставин, посилання відповідача на безпідставність віднесення позивачем витрат на оплату запчастин та вантажних робіт до валових витрат необґрунтовані та не приймаються судом до уваги.

Стосовно твердження відповідача про відсутність зв'язку вантажно-розвантажувальних робіт з господарською діяльністю позивача, суд зазначає наступне.

Необхідність здійснення тих або інших витрат, а так само їх зв'язок з власною господарською діяльністю визначає сам платник податку, оскільки суб'єкт підприємництва має право без обмеження здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

Суд зазначає, що згідно пункту 5.1. статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Тобто наведеним пунктом Закону вказано визначення валових витрат виробництва, але не наведено ні їх склад ні обмежень щодо їх формування.

Також пп. 5.2.1 п.5.2 статті 5 цього ж Закону наведений перелік витрат, які включаються до складу валових витрат платника податків, зокрема це суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що витрати у вигляді розрахунків за вантажно-розвантажувальні роботи у будь-якому розмірі до витрат, які не пов'язані з господарською діяльністю, не віднесені.

Суд відмічає, що відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідач правомірність винесених податкових повідомлень - рішень належним чином не довів.

Висновки перевіряючих осіб, що викладені у акті перевірки, не підкріплені належними доказами і носять характер суб'єктивних припущень.

За таких умов, факти порушень позивачем пп.4.1.3 п.4.1 ст.4, п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5, пп.7.4.3 п.7.4 ст.7 Закону України від 28 грудня 1994 року №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» зі змінами та доповненнями, п.4.1 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями) суд вважає недоведеним.

За таких обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі - податкові повідомлення-рішення ДПІ у Київському районі міста Харкова від 19.09.2008 року №0002302302/0 в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 77299,00 грн., з яких 51533 грн. - за основним платежем та 25766,00 грн. за штрафними санкціями та №0002312302/0 в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 58861, з яких 39241 грн. - за основним платежем та 19620 грн. за штрафними санкціями підлягають визнанню нечинними.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 11, 12, 50, 51, 71, 94, ч. 1 ст. 158, ст. 159, ч.ч. 1, 2 ст. 160, ст. 161, ч. 1, ч. 1 ст. 162, ст. 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Позов ТОВ «КРОКУС-АГРО» до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Харкова про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень - задовольнити в повному обсязі.

Визнати частково нечинними: податкове повідомлення-рішення ДПІ у Київському районі м. Харкова №0002302302/0 від 19 вересня 2008 року в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 77299,00 гривень, з яких -51533,00 гривень - за основним платежем та 25766,00 гривень за штрафними санкціями; податкове повідомлення-рішення ДПІ у Київському районі м. Харкова №0002312302/0 в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 58861 гривень, з яких 39241,00 гривня - за основним платежем та 19620,00 гривень за штрафними санкціями.

На постанову через суд першої інстанції може бути подана заява про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня складання постанови у повному обсязі.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Копія апеляційної скарги одночасно направляється до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Постанова набирає законної сили після закінчення строків для подачі заяви про апеляційне оскарження.

Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений Кодексом адміністративного судочинства України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку.

Постанова в повному обсязі виготовлена та підписана 05.05.2009 р.

Суддя П'янова Я.В.