Ухвала суду № 47421513, 24.07.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №486/1310/14-ц 24.07.2015 24.07.2015 24.07.2015

Провадження №22-ц/784/1691/15

Головуюча першої інстанції: Франчук О.Д.

Категорія - 05 Доповідач апеляційного суду: Галущенко О.І

У Х В А Л А

Іменем України

2015 р., липня місяця, 24 дня м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Галущенка О.І.

суддів: Серебрякової Т.В.

Самчишиної Н.В.

із секретарем: Гордійчук С.С.

з участю:

представників:

відповідача - ОСОБА_3

позивачки - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за

апеляційною скаргою

ОСОБА_5 на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25.03.2015 р., у справі за

позовом

ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частку спільного нерухомого майна, визнання договору дарування недійсним та визначення порядку користування житловим приміщенням,

встановила:

22.07.2014 р. ОСОБА_6 звернулася з позовом до ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на ? частку спільного нерухомого майна, визнання договору дарування квартири недійсним та визначення порядку користування житловим приміщенням.

Позивачка зазначала, що з 24.05.1987 р. по 29.04.2014 р. вона проживала з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу спочатку в його будинку у місті Миколаєві, а після продажу будинку у 1997 році в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_1.

У 1998 році вона зареєструвала у своїй квартирі відповідача та його брата - інваліда.

Весь цей час, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом, піклувалися про одне одного.

Обсяг її вкладень у спільний бюджет був більшим, скільки вона працювала за кордоном у Турції та Італії і пересилала зароблені кошти відповідачу на життєві потреби.

При цьому він іншого доходу, крім пенсії, у цей період не мав.

В 1999 році вона продала квартиру АДРЕСА_1.

Після чого стали проживати у придбанній за біржовою угодою від 15.12.1998 р., за спільні кошти та оформленій на ім'я відповідача, квартирі АДРЕСА_2

В цей період вони також мали спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки притаманні подружжю.

В січні 2003 р. відповідач продав АДРЕСА_2 а згодом, 27.03.2003 р. вони за спільні кошти придбали трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_3 зареєструвавши її на ОСОБА_7

Після повернення з Італії, де вона перебувала за трудовим контрактом, відповідач зареєстрував її постійне проживання у цій квартирі.

Посилаючись на ці обставини позивачка вважала, що квартира є об'єктом права спільної сумісної власності.

На цих підставах вона просила про задоволення позовних вимог та визнання за нею права власності на ? частину спірної квартири, а також визначення порядку користування нею.

28.08.2014 р. вона звернулася з позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування усієї квартири ОСОБА_7 своїй доньці ОСОБА_5, як такого, що порушує її право спільної сумісної власності.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25.03.2015 р. постановлено про часткове задоволення позову.

Цим рішенням встановлено юридичний факт проживання позивачки та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Визнано за позивачкою право власності на ? частку спірної квартири, а договір дарування спірного житлового приміщення від 04.07.2014 р., який укладено ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5, визнано недійсним.

В задоволенні вимог про визначення порядку користування цим житловим приміщенням відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідачка ставить питання про скасування рішення в частині задоволених вимог і ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права та невідповідність висновків суду дійсним обставинам спору.

Перевіряючи законність рішення в межах оскарження, визначених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з загальними правилами дії законів у часі (ч.1 ст. 58 Конституції України) ст. 2 СК України, норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, які виникли після набуття ним чинності, тобто після 01.01.2004 р.

До цього часу майнові відносини осіб, які не перебували у зареєстрованому шлюбі на момент придбання майна, регулювалися ЦК України (1963 р.), а в період виникнення спірних майнових відносин нормами Закону України «Про власність»

Зокрема ч.1 ст. 17 Закону було передбачено, що майно, яке придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, являється їх спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено їх спільною письмовою угодою.

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не визначено і учасники спільної власності підчас придбання майна не виходили із рівності часток, розмір їх часток визначається ступенем участі працею, коштами у створеній (надбаній) власності.

Такого змісту роз'яснення щодо застосування наведених норм закону міститься у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»

Зазначені роз'яснення узгоджуються з правовими висновками постанови Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі №6-135 цс-13, які підлягають врахуванню судами в порядку приписів ч. 2 ст. 214 ЦПК України.

Зокрема, у постанові зазначено, що майно набуте до 01.01.2004 р. підчас спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної власності, якщо майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї.

При цьому спільною працею слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні особисті доходи, об'єднані у майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.

Тобто для визнання за особою, яка проживала однією сім'є з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 01.01.2004 р., вона має надати достовірні та допустимі докази власної участі працею або коштами у набутті цього майна.

Адже сам по собі факт спільного проживання однією сім'єю без укладення шлюбу не може бути підставою для визнання права власності на частку у цьому майні.

Кожна особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, відповідно до приписів ст. 60 ЦПК України.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка раніше перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8

Після смерті останнього, яка настала 27.09.1983 р. їх шлюб припинено на підставі ст. 37 КпШС України.

З 1987 р. позивачка стала спільно проживати з ОСОБА_7, якого після приїзду з Миколаєва, поселила у належній їй на праві власності АДРЕСА_1

На прохання відповідача у квартирі був поселений і його непрацездатний брат.

Згодом, після продажу у 1999 р. квартири АДРЕСА_1 стали проживати у придбаній 15.12.1998р., за спільні кошти та оформленій на ім'я відповідача, квартирі АДРЕСА_2

В цей період вони також мали спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки притаманні подружжю.

В січні 2003 р. відповідач продав АДРЕСА_2 а згодом, 27.03.2003 р. вони за спільні кошти придбали трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_3 зареєструвавши її на ОСОБА_7

Зазначені обставини підтверджуються поясненнями сторін, свідченнями свідків про обставини спільного сімейного життя ведення спільного господарства та придбання квартири за спільні кошти.

Даними реєстрації місця проживання сторін, фотографіями та листуванням, з якого вбачається сімейний характер стосунків сторін, вирішення побутових питань, питань ремонту та вирішення фінансових проблем сім'ї за обопільною згодою.

При цьому, з листів видно, що відповідач в значній мірі покладався на позивачку в питаннях вирішення фінансових проблем за її рахунок, придбання житла для своєї доньки ОСОБА_8, та влаштування її на роботу в Італіїі і таке інше.

З платіжних документів вбачається, що в період перебування позивачки за кордоном, відповідач здійснював оплату витрат на утримання квартири, дачних земельних ділянок, розпоряджався валютним рахунком позивачки за її дорученням.

З паспортних даних вбачається. що позивачка часто перетинала кордон, оскільки працювала за кордоном, у тому числі, в Італії.

Суд повно та всебічно дослідив встановлені обставини справи, дав належну юридичну оцінку наданим доказам та з врахуванням наведених вище правових висновків постанови Верховного Суду України, прийшов правильного висновку про доведеність обставин, які є правовою підставою для визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

З врахуванням цих висновків, судом постановлене правильне та обгрунтоване зібраними доказами рішення про задоволення позову в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на 1/2 частку спільного нерухомого майна.

Ухвалюючи таке рішення суд правильно виходив як з наявності достовірно встановлених обставин, що підтверджують спільне проживання, наявність спільного бюджету та ведення спільного господарства, так і достовірних доказів того, що квартира придбана за спільні кошти сторін.

При цьому суд обґрунтовано врахував обставини її придбання.

Так, після продажу попередньої квартири сторони придбавали наступну лише з участю позивачки, після того як вона з грошима повернеться із закордону.

При цьому відповідачем не заперечувалися обставини наявності у відповідачки достатнього доходу, який обумовлений їх працею за кордоном.

Доводи апеляційної скарги про відсутність обставин, які відповідно до приписів КпШС України є підставою для визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності та відповідно для визнання договору дарування недійсним, не заслуговують на увагу, оскільки суд виходив з чинної на час придбання квартири ст. 17 Закону України «Про власність».

Положення цієї норми є правовою підставою для визнання нерухомості об'єктом спільної сумісної власності осіб, які спільно проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, якщо вона придбана за рахунок їх спільних коштів чи вкладень.

Суд з належних підстав визнав договір дарування недійсним, оскільки ним порушується право спільної сумісної власності позивачки та її право користування спірною квартирою.

При цому суд вірно, виходив з того, що зазначена угода не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, що є правовою підставою її недійсності, відповідно до приписів ст. 215 ЦК України.

Встановлене не дає підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314-315, ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5- відхилити, а рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 25.03.2015 р. - залишити без зміни.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення, але з цього часу на протязі двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий: О.І. Галущенко

Судді: Т.В. Серебрякова

Н.В. Самчишина