Ухвала суду № 47421378, 24.07.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №481/1443/13-ц 24.07.2015 24.07.2015 24.07.2015

Провадження № 22ц/784/1706/15 Головуючий у 1-й інстанції Сябренко І.П.

Категорія 23 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1

У Х В А Л А

іменем України

24 липня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Миколавської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Самчишиної Н.В. та Серебрякової Т.В.

із секретарем судового засідання Лівшенко О.С.,

з участю:

представника позивача ОСОБА_2,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3 рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 02 червня 2015 року ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до приватно-орендного підприємства «Вікторія» про розірвання договору оренди землі, -

в с т а н о в и л а :

31 липня 2013 року ОСОБА_3 предявив зазначений позов до приватно-орендного підприємства «Вікторія» (далі ПОП «Вікторія»), який обґрунтовував наступним.

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯГ № 598209, він є власником земельної ділянки площею 13,09 га, що розташована на території Новомихайлівської сільської ради Новобузького району Миколаївської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

01 січня 2007 року він передав цю ділянку на 10 років в оренду ПОП «Вікторія», про що в простій письмовій формі уклав з орендодавцем однойменний договір.

27 квітня 2007 року цей договір зареєстровано у Державному реєстрі земель, вчинивши відповідний запис під номером 040702002413, у звязку з чим він набрав чинності і сторони перейшли до його виконання.

Проте, у подальшому він дізнався, що укладений договір не може вважатися дійсним, оскільки не містить усіх істотних умов, які відповідно до ст.15 Закону України від 6 жовтня 1998 року №161-ХІV «Про оренду землі» є обовязковим для такого виду договорів.

Зокрема, у договорі не визначено сторону, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення обєкта оренди чи його частин, а також відсутні умови щодо індексації, форми внесення та порядку перегляду орендної плати, що є істотними умовами договору оренди землі, та є підставою для визнання його недійсним.

Крім того, відсутні погодження з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства, а також не визначено чи підлягає обєкт оренди страхуванню на період дії договору, хто має право здійснювати страхування, обєкту та чи допускається його розірвання в односторонньому порядку, чи є підставою для зміни або розірвання договору перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря.

Посилаючись на виписані обставини та положення чинного земельного законодавства, просив позов задовольнити та визнати недійсним зазначений договір оренди земельної ділянки з наведених вище підстав.

Ухвалою Казанківського районного суду Миколаївської області від 01 серпня 2013 року позовну заяву залишено без руху, і позивачу запропоновано визначитись з позовними вимогами та їх підставами.

Ухвалою того ж суду від 21 серпня 2013 року позовну заяву вирішено вважати неподаною й повернуто позивачу.

05 вересня 2013 року від позивача до районного суду надійшла уточнена позовна заява, в якій він з тих же підстав вже просив розірвати договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 4824581900:000:0230, укладений між ОСОБА_3 та ПОП «Вікторія» від 01 січня 2007 року.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2013 року ухвалу Казанківського районного суду Миколаївської області скасовано, а позовну заяву направлено до суду 1 інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 02 червня 2015 року у позові відмовлено за його безпідставністю.

ОСОБА_3 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення і неправильне застосування судом норм процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки суд постановив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Відмовляючи ОСОБА_3 у позові, суд 1 інстанції виходив з того, що оспорюваний договір оренди землі, дійсно, містить не усі істотні умови, передбачені ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», проте це ніяким чином не порушує права та інтереси позивача, а тому його вимоги про розірвання договору не можуть бути задоволені лише з формальних підстав.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи вважає вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 27 ЦПК України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів, який здійснюється в порядку конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського судочинств.

Відповідно до статей 1,3 ЦК України, 1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зазначити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання держави у сферу особистого життя людини, її цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність - в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

В силу статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обовязок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають, змінюються і припиняються, із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

За тлумачення статей 203-204, 215, 626 ЦК України випливає висновок про те, що цивільні права та обов'язки можуть виникати, змінюватися та припинятися із договорів, зміст яких не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; за умови їх вчинення у формі, встановленій законом; особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності; за їх вільного волевиявлення, відповідно до їх внутрішньої волі і спрямованих на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір, як вид правочину, нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням.

При цьому, правом предявлення позову про визнання договору недійсним. відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України наділені сторони за договором, а також інші заінтересовані особи, що заперечують його дійсність на підставах, встановлених законом.

Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами, відповідно до встановлених в ньому умов.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Він є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими вважаються умови визначені в законі, або умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

За своєю характеристикою, істотні умови відображають природу договору, а тому відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обовязки, які покладаються на них за договором.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом, необхідні для даного виду або на погоджені яких наполягає хоча б одна сторона, то договір вважається укладеним і набуває обовязкової сили для сторін.

При цьому, необхідно наголосити, що в силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору.

Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи, стабільність суспільних відносин, економічну та фінансову рівновагу.

Свободу договору можна визначити як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії та вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших субєктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору.

За названими статтями, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначати умови (зміст) договору, структуру і вид договірного звязку; строк його дії; підстави і порядок припинення.

В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Зокрема, цивільні права та обов'язки виникають із договорів та інших правочинів , зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення та відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦПК України, недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

В силу частини другої статті 792 Цивільного кодексу України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

За змістом статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений.

Після державної реєстрації укладеного договору оренди землі він набирає чинності.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є:

●об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

●строк дії договору оренди;

●орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

●умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

●умови збереження стану об'єкта оренди;

●умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

●умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

●існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

●визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

●відповідальність сторін;

●умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених названою статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 зазначеного Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Такого наслідку, як розірвання договору оренди землі з названих підстав не передбачено.

У той же час, вирішуючи справи даної категорії, слід враховувати і наступне.

Згідно зі статтями 11, 15 16 ЦПК України, кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права, що виникає з підстав, передбачених чинним законодавством, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Однією з підстав виникнення цивільних прав та обовязків є цивільні договори, різновидом яких є договір оренди земельної ділянки.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 526 ЦК України, зобовязання, підставою виникнення яких є договори, повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

В разі істотного порушення договору однією стороною суд на вимогу іншої сторони може договір розірвати.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавлена того, на що вона при укладені договору сподівалася.

Аналогічні правила збережені і стаття 32 Закону України «Про оренду землі», якою передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 Закону України «Про оренду землі» та умовами договору, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди.

Зокрема, договір оренди може бути розірвано у разі:

●- недотримання орендарем екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів;

●- недотримання орендарем режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються;

●- несвоєчасного внесення орендної плати;

●- неприступлення до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку;

●- невиконання встановлених щодо об'єкта оренди обмежень в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі;

●- недотримання орендарем режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Як вбачається з матеріалів справи, в установленому законом порядку позивач не заявляв вимог про розірвання договору оренди з виписаних останніми вимог, а тому суд і не міг вирішувати їх з інших чим заявлено підстав, оскільки протилежне позбавляло б сторону відповідача на судовий захист її інтересів, що за рівності прав та обовязків сторін у судовому засіданні є неприпустимим.

За такого, спірний договір, з зазначених позивачем підстав розірванню не підлягає, а тому у позові слід відмовити.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і місцевий суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги немає.

Стосовно ж тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, проте, що зазначені нею підстави безспірно ведуть до розірвання договору оренди, то вони не можуть братися до уваги, оскільки є наслідком невірного усвідомлення стороною чинного законодавства і стосуються застосування іншого способу захисту права особи, а саме, визнання договору оренди недійсним.

Це ж вбачається і висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 25 грудня 2013 року №6-94цс13, яка в силу положень ст. 360-7 ЦПК України, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Що ж до тверджень названої особи, про наявність процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 02 червня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: