Ухвала суду № 47027509, 15.07.2015, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/2071/15

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Зуєвої Л.Є.,

суддів Шевчук О.А. та Федусика А.Г.

при секретарі Кучмій І.В.

за участю апелянта - ОСОБА_1,

перекладача - ОСОБА_2.,

представника відповідача - Кононєнко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26.05.2015 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання повторно розглянути заяву, -

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 114-15 від 27.02.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що позивачка є громадянкою Демократичної Республіки Конго та разом із сином ОСОБА_3 вимушено прибула на територію України через реальну загрозу її життю та життю її дитини.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26.05.2015 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з постановленим по справі судовим рішенням, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає про невідповідність висновків суду обставинам справи. При цьому апелянт вважає, що судом допущено порушення матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. У зв'язку з чим в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції і винесення нової постанови із задоволенням позову.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою ДР Конго, уродженка м. Кіншаса, неодружена, виховує неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, має незакінчену середню освіту, офіційно не працювала, займалась роздрібною торгівлею, згідно національного паспорту - за професією - швачка, не була членом жодних політичних, громадянських, молодіжних, військових, релігійних чи інших організацій на Батьківщині. На території України прибула легально, 12.11.2012 року, на підставі національних паспортів №№ НОМЕР_1 та НОМЕР_2 та одноразових віз типу НОМЕР_3 та НОМЕР_4.

16.04.2013 року ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши її тим, що була змушена залишити свою країну, оскільки її батьки та соціум були проти її дитини. 26.08.2008 року військові солдати руандійці зґвалтували іноземку. Коли вона зрозуміла, що вагітна, її батьки зненавиділи та вимагали зробити аборт, а після народження сина вигнали з дому та вказали, що вони не будуть жити з дитиною від руандійців. Через конфлікт між руандійцями та жителями ДР Конго, заявниця не могла залишитися в Конго. Через загрозу того, що її дитину могли вбити, адже його матір завагітніла від ненависних руандійців, а також, через те, що іноземка не бажала, щоб її дитина зростала в соціумі, який ненавидить його та його матір, не можу станом на даний час повернутись на Батьківщину, у зв'язку із наявністю загрози, що її сина вб'ють через його походження (а.с. 89-90).

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві був прийнятий висновок від 08.08.2013 року справа № 2013 Kyiv 0056 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 150-157).

Рішенням Державної міграційної служби України від 17 вересня 2013 року № 582-13 був підтриманий вищезазначений висновок та відмовлено громадянці Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.02.2014 року по справі № 826/18540/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.05.2014 року, адміністративний позов громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління ДМС України в м. Києві про визнання неправомірними дій, скасування рішення № 582-13 від 17.09.2013 року та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Держаної міграційної служби України № 582-13 від 17.09.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 від 16.04.2013 року № 56 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині позову відмовлено (а.с. 39-44).

Наказом № 393 від 16.07.2014 року було прийнято рішення «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ДР Конго, ОСОБА_1» (а.с. 48).

11.08.2014 року до ГУ ДМС України в м. Києві надійшла заява ОСОБА_1 про переведення її справи з ДМС у м. Києві до ДМС в м. Одеса у зв'язку із зміною місця перебування на Україні (а.с. 60).

За результатами розгляду особової справи № 2014 OD0243 громадянки ДР Конго ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1., на підставі всебічного вивчення наявних матеріалів, а також за умовами внутрішньополітичної ситуації в країні походження іноземки, ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок від 28.12.2014 року «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с. 73-78).

Державною міграційною службою України було прийнято рішення №114-15 від 27.02.2015 року про відмову заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні (а.с. 35).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для надання йому статусу біженця в Україні, не вказують на наявність у нього об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості рішення Державної Міграційної Служби України № 114-15 від 27.02.2015 року та зазначає наступне.

Згідно з Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду №1 від 25.06.2009 р. вказано наступне: Судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року і Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ, слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа - вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із позивачем.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і ви яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на і території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як вбачається з матеріалів справи, апелянтом не було надано до Головного управління ДМС в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни їх громадянської належності захищати їх права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи, апелянтом також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації особисто їх.

Також, ОСОБА_1 не надала жодних пояснень або будь-яких підтверджень реального ризику бути підданим смертній карі, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню, у зв'язку із чим апеляційний суд погоджується з висновками міграційної служби щодо неправдоподібності покладених в основу заяв фактів.

При цьому, колегія суддів не знаходить обґрунтованими твердження апелянта про причини, які змусили її покинути ДР Конго, оскільки матеріали справи свідчать про заздалегідь заплановану поїздку, а не про вимушений виїзд внаслідок певних подій.

Таким чином, покладені в основу заяви та позову історії, з огляду на суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень апелянта, свідчать про неправдивий характер свідчень, які були використані для отримання захисту в Україні.

У зв'язку із цим та через відсутність умов, передбачених абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», колегія суддів дійшла висновку про обгрунтованість висновків суду першої інстанції про відмову позивачці у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи зазначене, судова колегія доходить висновку, що обставини, на які посилаються апелянт, не вказують на наявність у неї об'єктивних причин для побоювання стати жертвою переслідування у країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не вбачається підстав щодо загрози їх життю, безпеки чи свободі в країні походження.

З огляду на викладене апеляційний суд не приймає до уваги доводи апелянта, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, зазначених у рішенні суду першої інстанції.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апелянта.

Оскільки судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції, відповідно до ст. 200 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову місцевого суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 195,196,198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову від Одеського окружного адміністративного суду від 26.05.2015 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів після складання повного тексту ухвали.

Повний текст ухвали складено та підписано 20.07.2015 року

Головуючий: суддя Л.Є. Зуєва

суддя О.А. Шевчук

суддя А.Г. Федусик