Ухвала суду № 46962674, 17.07.2015, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22- ц/778/4542/15 Головуючий у 1-й інстанції: Галущенко Ю.А.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2015 року місто Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого, судді:ОСОБА_2суддів:ОСОБА_3 ОСОБА_1при секретаріОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про виселення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2013 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із позовом, уточненим в процесі розгляду справи, в якому зазначає, що 03.12.2007 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № ZPJ0GA0000000105, відповідно до умов якого ПАТ КБ "ПриватБанк" зобов'язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 25000,00 доларів США строком до 03.12.2017 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 03.12.2007 р.між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки № ZPJ0GA0000000105,згідно умов якого ОСОБА_5 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 63,89 кв.м, житловою площею 42,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1,належить ОСОБА_5 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності.

Свої зобов'язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_5 кредит в розмірі, передбаченому кредитним договором,проте ОСОБА_5 не своєчасно та не в повному обсязі вносив грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору, чим порушив умови договору.

22.12.2011 року рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя було звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру загальною площею 63,89 кв.м, житловою площею 42.40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ "ПриватБанк" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Посилаючись на те, що після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, на письмову вимогу банку відповідачі ОСОБА_5та ОСОБА_7 не звільнили житлове приміщення добровільно, продовжують проживати у квартирі, що порушує право позивача на реалізацію предмету іпотеки, позивач просить суд виселити ОСОБА_5, ОСОБА_7 із квартири АДРЕСА_3 з підстав,передбачених ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України, покласти на відповідачів судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 червня 2015 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішенням суду ПАТ КБ "ПриватБанк" подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідача, пояснення учасника процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом попередньої інстанції встановлено, що 03.12.2007 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № ZPJ0GA0000000105, відповідно до умов якого ПАТ КБ "ПриватБанк" зобов'язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 25000,00 доларів США строком до 03.12.2017 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 03.12.2007 р.між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки № ZPJ0GA0000000105, згідно умов якого ОСОБА_5 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 63,89 кв.м, житловою площею 42,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до умов іпотечного договору вказаний предмет іпотеки (квартира) належить ОСОБА_5 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності виданого Шевченківською районною адміністрацією Запорізької міської ради 27.07.2001 року, зареєстрованого в ОП ЗМБТІ 01.08.2001 року (т. 1 а.с. 10 зворот).

Таким чином право власності на іпотечне майно виникло задовго до укладення кредитного договору, і воно придбано не за рахунок вказаного кредиту.

Свої зобов'язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_5 кредит в розмірі, передбаченому кредитним договором, проте ОСОБА_5 не своєчасно та не в повному обсязі вносив грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору, чим порушив умови договору.

22.12.2011 року рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя, яке набрало законної сили 04.01.2012 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру загальною площею 63,89 кв.м, житловою площею 42.40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ "ПриватБанк" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором (т. 1 а.с. 11- 12).

ОСОБА_5 та ОСОБА_7 після вказаного рішення суду не звільнили житлове приміщення добровільно, продовжують проживати у квартирі, тому банк просив суд виселити їх із квартири АДРЕСА_4 з підстав передбачених ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України (т.1 а.с. 3).

Установивши зазначені обставини та ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів - мешканців квартири, суд першої інстанції вірно застосував в тому числі норму частини другої статті 109 ЖК України й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення.

Так, за змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку".

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка був придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.

Таким чином, у справі, яка переглядається, судом правильно застосована частина друга статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку".

Судом вірно щодо вказаних правовідносин застосовна правова позиція Верховного суду України викладена в постанові від 18.03.2015 року справа 6-39цс15.

Проте суд першої інстанції також як на іншу підставу відмови у позові послався також на те, що оскільки пунктом 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який набрав чинності 7 червня 2014 року, заборонено примусово звертати стягнення на нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами в іноземній валюті, то позовні вимоги про виселення задоволенню не підлягають і з цих підстав.

Однак, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень, на період чинності цього Закону. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає виконанню.

Правовоа позиція Верховного суду України справа 6-333цс15 від 10.06.2015 року.

Таким чином суд першої інстанції, вірно прийшовши до висновку про відмову в позові з підстав частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку", невірно застосував до вказаних правовідносин Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Цей довід апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" є вірним.

Однак вказане не впливає на правильність висновків суду щодо відмови у позові, а відповідно до ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду, тому підстав для скасування правильного рішення колегія суддів не вбачає.

Доводи представника апелянта, щодо того, що ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР не розповсюджується на дані правовідносини оскільки вона не стосується нерухомого майна яке перебуває у приватній власності спростовується самою вказаною нормою закону, яка не розділяє житлові приміщення, на які перебувають у власності і які знаходяться лише у користуванні.

Окрім цього, вказана правова позиція Верховного суду України викладена в постанові від 18.03.2015 року справа 6-39цс15 стосується нерухомого майна (будинку), яке перебувало у приватній власності.

Також сам позивач він же апелянт в позові як на підставу для його задоволення посилався на ст. 109 ЖК Української РСР (т. 1 а.с. 3).

Отже висновки суду першої інстанції відповідають матеріалам справи, та підстав для його скасування колегія судів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 червня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: