Рішення № 46935118, 14.07.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/5005/13-ц 14.07.2015 14.07.2015 14.07.2015

Провадження №22-ц/784/1669/15

Суддя по 1-й інстанції Безпрозванний В.В.

Категорія 27 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Рішення

Іменем України

14 липня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Шолох З.Л.,

суддів Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

при секретарі судового засідання Богуславській О.М.,

за участю представника позивача Банку ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_3

на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 3 липня 2014 року справі за

позовом

публічного акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановила:

У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк (далі Банк) звернулося з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позову Банк вказував, що 15 вересня 2007 року уклав з відповідачем кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав 8640 грн. кредитних коштів строком на 1 рік під 12 % річних на залишок суми заборгованості та зі сплатою щомісячної винагороди (комісії) 21,6 грн. Одноразова винагорода за надання фінансового інструменту становила 1440 грн.

Посилаючись на те, що у звязку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору, станом на 22 липня 2013 року утворилася заборгованість у сумі 46744,85 грн., позивач просив стягнути її з відповідача.

Змінюючи позовні вимоги, позивач просив стягнути заборгованість станом на 29 серпня 2013 року в сумі 37713,70 грн., в межах пятирічного строку позовної давності.

Заперечуючи проти позову, відповідач просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 3 липня 2014 року позов Банку задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь Банку заборгованість станом на 29 серпня 2013 року в розмірі 19205,74 грн., із яких заборгованість:

-759,80 грн. за кредитом;

-16390,35 грн. по процентам за користування кредитом;

-21,60 грн. - по комісії;

-250 грн. штраф (фіксована частина);

-1783,99 грн. штраф (процентна складова).

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення, просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Банку.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи, 15 вересня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» укладено кредитний договір № NKXRRX10490305, який складається із Заяви позичальника разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам та Тарифами. Датою укладення договору є дата підписання позичальником заяви.

За умовами договору відповідач отримав 8640 грн. кредитних коштів строком на 1 рік (до 15 вересня 2008 року) під 12 % річних на залишок суми заборгованості та зі сплатою щомісячної винагороди (комісії) 21,6 грн. Одноразова винагорода за надання фінансового інструменту становила 1440 грн.

Загальний щомісячний платіж становив 789,93 грн., який відповідач повинен був сплачувати з 5 по 10 число кожного місяця для погашення заборгованості по кредиту, відсоткам, комісії, а також інших витрат згідно з Умовами.

Як зазначено в заяві позичальника, згідно із п.4.2 Умов, при порушенні позичальником зобовязань за кредитним договором він сплачує Банку відсотки за користування кредитом у розмірі 8,5 % в місяць (або 102 % річних) від суми залишку непогашеної заборгованості.

Позичальник неналежно виконував умови кредитного договору, прострочення платежів починається з жовтня 2007 року, а всього ним здійснено три платежі на погашення заборгованості.

Із уточненого позивачем розрахунку заборгованості та виписок із особових рахунків (а.с. 33-34, 56-59, 100-124) вбачається, що платежі, здійснені відповідачем на погашення заборгованості, зараховані та розподілені Банком на погашення кредиту, процентів, комісії та пені. Зокрема, 30 жовтня 2007 року сплачено 808 грн., 28 листопада 2007 року 792,02 грн., а 10 січня 2008 року 794,11 грн.

7 жовтня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості, тоді як кінцевий строк повернення кредиту 15 вересня 2008 року.

Уточнюючи позовні вимоги, станом на 29 серпня 2013 року (а.с. 56), у межах пятирічного строку позовної давності, Банк просив стягнути 37713,70 грн. заборгованості, із яких:

-759,80 грн. за кредитом;

-16390,35 грн. по процентам за користування кредитом;

-21,60 грн. - по комісії;

-18507,96 грн. - пеня;

-250 грн. штраф (фіксована частина);

-1783,99 грн. штраф (процентна складова).

Заперечуючи проти позову, відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності (а.с. 19).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до п. 5.5 Умов позовну давність за домовленістю сторін установлено тривалістю у 5 років, а тому задовольнив позов частково, в межах пятирічного строку позовної давності, а також без застосування нарахованої пені у розмірі 18507,96 грн., посилаючись на вимоги ч. 3 ст. 551 ЦК України та ч. 1 ст. 61 Конституції України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував його заяву про застосування позовної давності, оскільки він не підписував жодного документа про збільшення позовної давності, а строк позовної давності, на його думку, закінчився 10 лютого 2011 року.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності є обґрунтованими, виходячи з такого.

Як вірно встановлено судом, кредитний договір складається із Заяви позичальника, Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Рострочка») (стандарт) (далі Умови) та Тарифів.

В заяві позичальника також зазначено, що він ознайомлений з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Рострочка») (стандарт) (далі Умови) та погоджується з ними.

Позивачем до матеріалів справи у суді першої інстанції долучені в різних редакціях Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (а.с. 5-8, 29-31). При цьому, до Умов, які розміщені на а.с. 29-31, долучено наказ по Банку № СП-2007-299 від 13 вересня 2007 року, яким вони затверджені, тому позивач посилався на те, що саме ці Умови діяли на час укладення договору з відповідачем (а.с. 24-28).

Пунктом 5.5 Умов установлено позовну давність тривалістю у 5 років.

Разом з тим, зміст Заяви позичальника, зокрема щодо п.4.2 Умов, не відповідає змісту цього п. 4.2 жодної із наявних у справі редакцій Умов.

Як пояснив представник Банку в суді апеляційної інстанції, для укладення договору з відповідачем використана типова форма заяви позичальника затверджена Банком у 2005 році, а Умови діяли в редакції наказу Банку від 13 вересня 2007 року, тому існує неспівпадіння в нумерації пунктів.

До того ж, пунктом 5.1 Умов (а.с. 29-31), на які позивач посилався, змінюючи позовні вимоги, передбачено, що у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту, позичальник сплачує Банку пеню у розмірі 0,5 % від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, але не менше 1 гривни. При цьому відсотки за користування кредитом на суму простроченої заборгованості додатково до вищезазначеної пені не нараховується.

Разом з тим, у розрахунку заборгованості ставка пені зазначена Банком та розрахована - 0,15 % від простроченого платежу, як зазначено в інших Умовах (п. 3.2.3) на а.с. 5- 8.

Жодні із зазначених вище Умов позичальником не підписані і не узгоджуються зі змістом самої Заяви позичальника, а тому такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Сама Заява позичальника також не містить посилання на збільшення строку позовної давності.

Тому посилання позивача на те, що в Заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Рострочка») (стандарт) (далі Умови) та погоджується з ними, свідчить про погодження сторонами збільшеного строку позовної давності, є безпідставні, а висновок суду першої інстанції про збільшення позовної давності помилковим.

Враховуючи те, що останній платіж за договором відповідачем здійснено 10 січня 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом у жовтні 2013 року, тому пропустив трирічний строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України, про застосування якого заявлено стороною у спорі.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог.

Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Саме до цього зводяться правові висновки, викладені у постановах Верхового суду України у справі № 6-757цс/1 від 1 липня 2015 року, у справі № 6-16/15 від 11 березня 2015 року, які є обовязковими для застосування в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Враховуючи викладене, оскаржуване рішення районного суду підлягає скасуванню на підставі п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову Банку за пропуском позовної давності.

Керуючись ст.ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 3 липня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором № NKXRRX10490305 від 15 вересня 2007 року.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: