Ухвала суду № 46870988, 15.07.2015, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/4799/15 Головуючий у 1-й інстанції: Іщук І.О. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

У Х В А Л А

Іменем України

15 липня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Саприкіної І.В.,

суддів: Карпушової О.В., Кобаля М.І.,

при секретарі: Погорілій К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України, апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.05.2015 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ШЕБ» до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А:

ТОВ «ШЕБ» звернулись до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС м. Києва про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0017591501 від 09.10.2014 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.05.2015 року позов задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС м. Києва подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконну, на їх думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. При цьому апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі. Апеляційна інстанція повністю підтримує таку правову позицію, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, податковим органом було проведено документальну позапланову виїзну перевірку правомірності нарахування ТОВ «ШЕБ» залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду (рядок 24) за липень 2014 року.

Перевіркою встановлено порушення ТОВ «ШЕБ» п. 198.1, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.6 ст. 201, абз. б) п. 200.4 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено завищення суми податкового кредиту та залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду декларації з ПДВ за липень 2014 року на суму 257 283,00 грн.

Зазначені вище обставини слугували підставою для складання акту від 30.09.2014 р. № 114/26-52-15-01-19/38195881 та винесення податкового повідомлення-рішення від 09.10.2014 р. № 0017591501, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в розмірі 257 283,00 грн.

Рішеннями ГУ ДФС у м. Києві № 2855/10/26-15-10-06-15 від 22.12.2014 року та ДФС України № 3993/6/99-99-10-01-04-25 від 24.05.2015 року скарги подані на винесене податкове повідомлення-рішення № 0017591501 від 09.10.2014 року залишено без задоволення, а рішення - без змін.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про протиправність податкового повідомлення-рішення № 0017591501 від 09.10.2014 року, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 257 282, 00 грн., з чим повністю погоджується апеляційна інстанція, виходячи з наступного.

Причиною виникнення залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду в розмірі 1 772 181,00 грн., податковий орган зазначив придбання нежитлової будівлі згідно договору купівлі-продажу від 13.07.2012 р. № б/н за адресою: вул. Віскозна, буд. 3, загальною площею 3072,30 кв.м. (літ. 17, 18, 19, 20, 21, 22).

На думку апелянта, вказані будівлі належать на праві власності ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки розрахунки між останнім та позивачем, відповідно до умов договору купівлі-продажу нежилих будівель від 30.07.2012 р. (реєстраційний номер 1139), на день складення акту перевірки, не були проведені в повному обсязі.

З матеріалів справи слідує, що між ПАТ «Укрсоцбанк» (продавець) та ТОВ «ШЕБ» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежилих будівель від 30.07.2012 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л., реєстраційний номер 1139. За вказаним договором ТОВ «ШЕБ» придбано нежилі будівлі загальною площею 3072,30 кв.м. (літ. 17, 18, 19, 20, 21, 22), а також споруди, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Віскозна, буд. 3.

Вартість нерухомого майна сплачується покупцем за графіком, визначеним у вказаному договорі. Листом від 18.07.2012 р. ПАТ «Укрсоцбанк» надав дозвіл ТОВ «ШЕБ», як покупцю нежитлових приміщень, використовувати нежилі будівлі, передбачені договором, у власній господарській діяльності; нести безпосередньо витрати щодо утримання нежилих будівель, передбачених договором; здійснювати необхідні поліпшення (поточний та капітальний ремонт тощо) нежилих будівель власним коштом; передавати нежилі будівлі, вказані у договорі, у користування третім особам без додаткового погодження з ПАТ «Укрсоцбанк».

ТОВ «ШЕБ» з метою отримання економічної вигоди від придбаних будівель було укладено ряд догорів суборенди, на підтвердження виконання яких в матеріалах справи містяться акти приймання-передачі визначених договорами приміщень суборендарям, податкові накладні, акти надання послуг; на підтвердження розрахунків - банківські виписки.

Водночас, для забезпечення належної експлуатації нежилих приміщень, як особисто, так і орендарями, ТОВ «ШЕБ» було укладено наступні договори: 1) Договір поставки та монтажу обладнання № 07/03-2013 від 07.03.2013 р., укладений між ТОВ «БІТО СКЛАДСЬКІ СИСТЕМИ УКРАЇНА» (постачальник) та ТОВ «ШЕБ» (покупець); 2) Договір поставки та монтажу обладнання № 21/05-2014 від 21.05.2014 р., укладений між ТОВ «БІТО СКЛАДСЬКІ СИСТЕМИ УКРАЇНА» (постачальник) та ТОВ «ШЕБ» (покупець); 3) Договір про надання послуг по перевезенню відходів № 30 від 02.01.2013 р., укладений між ТОВ «ШЕБ» (засновник) та ПП «Обухівміськвторресурси» (виконавець); 4) Договір оренди №Л 090 від 01.11.2012 р., укладений між ТОВ «ШЕБ» (орендар) та ВАТ «Київхімволокно» (орендодавець); 5) Договір № 3 про технічне забезпечення електропостачання субспоживача від 02.01.2013 р., укладеного між Малим приватним підприємством «Рабица» (основний споживач) та ТОВ «ШЕБ» (субспоживач); 6) Договір поставки № 14-007 від 03.02.2014 р., укладений між ТОВ «Антес Плюс» (постачальник) та ТОВ «ШЕБ» (покупець); 7) Договір № 07-13 підряду на виконання робіт від 02.07.2013 р., укладений між ТОВ «Живіть красиво» (підрядник) та ТОВ «ШЕБ» (замовник); 8) Договір № 43 Доб/2013/Дес на надання послуг охорони майна від 29.04.2013 р., укладений між Управлінням Державної служби охорони при ГУ МВС України в м. Києві (виконавець) та ТОВ «ШЕБ» (замовник); 9) Договір № ПП/1/33/134 про надання платних послуг підрозділами ГУ ДСНС України у м. Києві від 31.03.2014 р., укладений між ТОВ «ШЕБ» (замовник) та Головним управлінням ДСНС України у м. Києві (виконавець).

Також на підтвердження виконання цих договорів позивачем надано всі необхідні документи.

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується податковим органом до складу податкового кредиту ТОВ «ШЕБ» включено витрати по вивезенню відходів з території, сплату електроенергії, оренду додаткових приміщень для власних потреб, придбання металевих стелажів, укладення бетонної основи та інше, проведених у зазначеному приміщенні.

Апелянт посилається на те, що у позивача відсутнє право на віднесення сум по вказаним господарським операціям до податкового кредиту, оскільки позивач не є власником приміщення за адресою: вул. Віскозна, буд. 3. Дані доводи є необґрунтованими, адже, зі змісту договору, укладеного між ТОВ «ШЕБ» та ПАТ «Укрсоцбанк» від 30.07.2012 року слідує, що він укладений на умовах набуття покупцем права власності на майно у майбутньому, а саме: після здійснення повної оплати вартості нежилих будівель, також визначено, що до моменту переходу до покупця права власності на нежилі будівлі, останні знаходяться у його користуванні.

ТОВ «ШЕБ» для отримання своєї економічної вигоди від придбаного майна, було отримано дозвіл ПАТ «Укрсоцбанк» на передачу в оренду третім особам нежилих будівель, що підтверджується листом ПАТ «Укрсоцбанк» від 18.07.2012 року. Податковим органом не спростовано факту сплати позивачем податку на додану вартість за угодами, укладеними для забезпечення належної експлуатації нежилих приміщень.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що витрати позивача по вивезенню відходів з території, сплату електроенергії, оренду додаткових приміщень для власних потреб, придбання металевих стелажів, укладення бетонної основи та інше безпосередньої пов'язані з його господарською діяльністю, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними документами, що є свідченням добросовісності позивача при здійсненні вказаних операцій.

В силу приписів підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення неконтрольованих операцій), у розрізі здійснення контрольованих операцій, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України, податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту (п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України).

При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний надати покупцю податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Згідно з абзацом 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до абзацу другого пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Отже згідно наведених законодавчих положень, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Зазначена позиція суду узгоджується із позицією Вищого адміністративного суду України, викладеної у листі останнього від 02.06.2011 №742/11/13-11.

Суд також враховує вимоги статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», яка встановлює: якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Також апелянтом не доведено, що установчі документи, первинні та інші документи платників, з якими позивачем було укладено угоди, були визнані в судовому порядку недійсними.

Враховуючи наведене, з огляду на принцип персональної відповідальності платника податку право на податковий кредит не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами. Відповідно до статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Законодавством України не передбачена відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями іншої юридичної особи, в тому числі за податковими зобов'язаннями.

З огляду на наведені приписи податкового законодавства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування ПДВ мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків. Крім того, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Надані позивачем первинні документи підтверджують реальність господарських операцій позивача з його контрагентами, тому на підставі отриманих податкових накладних та інших первинних документів підприємство обґрунтовано віднесло суми податку до податкового кредиту.

Апелянтом не наведено будь-яких доводів та не надано жодних доказів, які б ставили під сумнів реальність здійснених позивачем господарських операцій, свідчили б про невідповідність цих операцій дійсному економічному змісту, або засвідчили б наявність інших обставин, що підтверджують недобросовісність позивача як платника податків та виключають право на формування податкового кредиту.

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити слідуюче:

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5. 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Дана правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року № К/9991/50772/12.

Крім того, викладені в актах обставини, не є підставою вважати правочини недійсними, або такими, що не відбулись, та не спростовують реальності виконання господарських операцій, оскільки угоди не визнані недійсними судами, а також позивач не може нести відповідальності за дії своїх контрагентів.

Зазначена позиція відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 року у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), згідно якого Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не додержується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит (бюджетне відшкодування) за відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо про таку діяльність його постачальників.

На підставі викладеного, апеляційна інстанція приходить до аналогічного з судом першої інстанції висновку, що податковий кредит ТОВ «ШЕБ» був сформований на підставі належним чином оформлених податкових накладних, отриманих від його контрагентів, що свідчить про відсутність порушень чинного законодавства щодо оформлення первинних документів у фінансово-господарських взаємовідносинах.

За ч.1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення ним спірного рішення, а тому останнє правомірно скасоване судом першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 196, 198, 202, 205 та 207 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.05.2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Саприкіна І.В.

Судді: Карпушова О.В.

Кобаль М.І.