Рішення № 46852668, 08.07.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.07.2015Справа № 910/11444/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕМ СЕРВІС»

до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача

Державна податкова інспекція в Оболонському районі Головного Управління

Державної фіскальної служби у м. Києві

про зобов'язання вчинити дії та стягнення 43 326, 80 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Шупеня В.М. за довіреністю б/н від 03.03.2015 р.;

від відповідача: не з'явився;

від третьої особи: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «КЕМ СЕРВІС» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - відповідач) про:

- зобов'язання відповідача повернути позивачу грошову суму в розмірі 22 229, 28 грн., яка розміщена на його поточному рахунку № 26009017038001 шляхом перерахування на рахунок № 2600472658, відкритий в АТ «Райффайзен Банк Аваль», МФО 380805, код ЄДРПОУ 38483468;

- стягнення 6 878, 84 грн. пені, 565, 38 грн. 3 % річних, 15 882, 58 грн. інфляційних втрат, 20 000, 00 грн. моральної шкоди.

Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору в сумі 4 872, 00 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 2 000, 00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що 19.11.2012 р. між ним та відповідачем було укладено Договір № 26881/170380-980 на розрахунково-касове обслуговування, в порушення умов якого відповідачем зобов'язання з переказу грошових коштів належним чином не виконано, що стало підставою для звернення позивача з позовом про зобов'язання відповідача перерахувати відповідні грошові кошти в примусовому порядку, стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за порушення вказаних зобов'язань, а також завданої моральної шкоди.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.05.2015 р. порушено провадження у справі № 910/11444/15, на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державну податкову інспекцію в Оболонському районі Головного Управління Державної фіскальної служби у м. Києві, розгляд справи призначено на 26.05.2015 р.

26.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Представники позивача в судовому засіданні 26.05.2015 р. позовні вимоги підтримали в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання 26.05.2015 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Представник третьої особи в судовому засіданні 26.05.2015 р. надав пояснення по суті спору.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.05.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 16.06.2015 р.

16.06.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та письмові пояснення, в яких він вказує на те, що порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань за Договором дає право позивачу нарахувати окрім пені, також 3 % річних та інфляційні втрати. При цьому, зауважує, що йому також було завдано такими діями моральну шкоду, яка виразилась у приниженні його ділової репутації, оскільки через не проведення платежів він не зміг вчасно виконати свої зобов'язання перед контрагентами і розрахуватись за виконану роботу, з огляду на що вони припинили з ним співпрацю.

В судовому засіданні 16.06.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представники відповідача та третьої особи в судове засідання 16.06.2015 р. не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

При цьому, в судовому засіданні 16.06.2015 р. представником позивача було подано клопотання про продовження строку вирішення спору у справі № 910/11444/15 на п'ятнадцять днів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.06.2015 р. було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 08.07.2015 р.

08.07.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та письмові пояснення, в яких він повторно викладає доводи, раніше наведені в поясненнях від 16.06.2015 р.

Представники відповідача та третьої особи в судове засідання 08.07.2015 р. не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників відповідача та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 08.07.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

19.11.2012 р. між позивачем (клієнт) та відповідачем (банк) було укладено Договір № 26881/170380-980 на розрахунково-касове обслуговування (далі - Договір), у відповідності з п. 1.1. якого банк відкриває клієнту поточний рахунок у національній валюті № 26009017038001 та зобов'язується здійснювати його розрахунково-касове обслуговування, а клієнт зобов'язується оплачувати послуги банку відповідно до Тарифів Банку на розрахунково-касове обслуговування в порядку і на умовах, визначених Договором.

Згідно з п. 3.3. Договору банк зобов'язався, зокрема:

- вести комплексне розрахунково-касове обслуговування Рахунків та виконувати за дорученням клієнта розрахункові, касові і інші операції, які не суперечать та передбачені для даного виду рахунків чинним законодавством України та банківськими правилами. Надання інших послуг, що безпосередньо не відносяться до розрахунково-касового обслуговування (кредитування, операції з цінними паперами, факторинг, лізинг та інші операції), здійснюється на підставі окремих договорів, укладених між банком та клієнтом;

- здійснювати розрахунково-касове обслуговування рахунку у визначений час з 9-00 до 16-00, крім суботи, неділі та святкових і неробочих днів;

- забезпечувати своєчасне зарахування грошових коштів на Рахунки;

- видавати клієнту готівкові кошти на виплату заробітної плати в строки, що передбачені касовою заявкою та на інші цілі в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Відповідно до п. 8.1. Договору було передбачено, що він набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє протягом невизначеного строку.

Як зазначає позивач та не спростовано відповідачем, позивачем були подані відповідачу для здійснення фінансових операцій платіжні доручення № 23 від 16.02.2015 р. на суму 5 000, 00 грн., № 25 від 19.02.2015 р. на суму 8100, 00 грн., № 26 від 24.02.2015 р. на суму 3 700, 00 грн., № 29 від 27.02.2015 р. на суму 5 200, 00 грн., № 30 від 27.02.2015 р. на суму 26 030, 00 грн., № 33 від 06.03.2015 р. на суму 26 030, 00 грн., № 34 від 11.03.2015 р. на суму 1 500, 00 грн., № 35 від 11.03.2015 р. на суму 50, 00 грн., № 36 від 11.03.2015 р. на суму 4 000, 00 грн., які стосувались сплати податку на прибуток, податків із заробітної плати, військового збору, єдиного соціального внеску, що відповідачем в порушення взятих на себе зобов'язань виконані не були.

З метою встановлення причин невиконання відповідачем відповідних платежів, позивач звертався до останнього з листами № 31 від 25.02.2015 р. та № 20 від 06.03.2015 р., які були залишені без відповіді.

31.03.2015 р. позивач звернувся до відповідача з заявою про видачу коштів в сумі 9 497,42 грн. для виплати заробітної плати за лютий 2015 року працівникам підприємства.

Оскільки відповідач вказаних вимог також не виконав, позивач після отримання довідки про залишок коштів на його рахунку станом на 31.03.2015 р. в сумі 22 229, 28 грн., подав відповідачу заяву та платіжне доручення № 37 від 31.03.2015 р. на суму 12 731, 86 грн. про перерахування коштів на інший рахунок позивача.

Так як і вказані вимоги виконані відповідачем не були, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором банківського рахунку.

Так, у відповідності до п. 1. ст. 1066 Цивільного кодексу України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Згідно зі ст. 1068 Цивільного кодексу України, банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.

Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом.

Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

У відповідності до ст. 1073 Цивільного кодексу України, у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 1 ст. 1089 Цивільного кодексу України, за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.

Частиною 3 статті 1090 Цивільного кодексу України визначено, що платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком.

Відповідно до ч. 1 ст. 1091 Цивільного кодексу України, банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.

Згідно з ч. 1 і 2 ст. 1092 Цивільного кодексу України, у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього кодексу та закону.

У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення, у зв'язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на цей банк.

Відповідно до п. 8.4. ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів.

Згідно з ч. 3 ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Частинами 1 і 2 статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку.

У відповідності до п. 1.15 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22, доручення платників про списання коштів зі своїх рахунків і зарахування коштів на рахунки отримувачів банки здійснюють у термін, встановлений законодавством України.

Пунктом 8.1. ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», та п. 2.19 вищезазначеної Інструкції встановлено, що розрахункові документи, що надійшли до банку протягом операційного часу, він виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного робочого дня.

Також, у відповідності до п. 3.3.8. відповідач зобов'язався видавати клієнту готівкові кошти на виплату заробітної плати в строки, що передбачені касовою заявкою та на інші цілі в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Зважаючи на вищенаведені норми законодавства та умови укладеного сторонами Договору, суд дійшов висновку, що його невиконанням було порушене майнове право позивача на вільне володіння та розпорядження належним йому майном, яким, у розумінні статей 177, 190 Цивільного кодексу України, є грошові кошти, у т.ч., враховуючи положення пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», які існують у формі запису на поточному рахунку позивача, відкритому у банку.

Таким чином, вимоги про зобов'язання відповідача перерахувати спірну суму коштів на рахунок позивача, відкритий у іншому банку, є обґрунтованими, а отже підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв'язку з чим на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги в зазначеній частині обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

У свою чергу, розглядаючи вимоги позивача про стягнення 878, 84 грн. пені, 565, 38 грн. 3 % річних, 15 882, 58 грн. інфляційних втрат, 20 000, 00 грн. моральної шкоди, слід відзначити наступне.

Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки.

Приписами ст. 230 Господарського кодексу України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, він зобов'язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).

При цьому, частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Пунктом 5.1 Договору визначено, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Відповідно до п. 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

Оскільки відповідачем допущено порушення договірних зобов'язань щодо виконання платіжних доручень позивача та враховуючи, що відповідачем не надано суду доказів вжиття заходів для уникнення порушення умов договору, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача пені.

При цьому, перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд дійшов висновку, що він є вірним.

Також, згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Позивач нарахував відповідачу інфляційні втрати та 3 % річних, однак такі вимоги не можуть бути задоволені, оскільки вони нараховані на суми невиконаних платіжних доручень, проте як зобов'язання з перерахування коштів не є грошовими.

Так, Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у п. 1.1. визначено, що грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Проте, у даному випадку між сторонами відсутні саме грошові зобов'язання, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин положення ст. 625 ЦК України.

Також, не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення моральної шкоди.

Так, відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

У відповідності до п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Крім того, в п. п. 4, 6 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/95 від 29.02.1996 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди» зазначається, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду.

Найбільш характерними випадками заподіяння моральної шкоди таким особам є поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам.

Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача.

При цьому, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Позивачем не доведено жодних фактів приниження його ділової репутації, посягання на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошення комерційної таємниці, а також вчинення дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до його діяльності внаслідок неправомірних дій (бездіяльності) відповідача.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, вони підлягають задоволенню частково з урахуванням зазначеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому, позивачу має бути повернутий з Державного бюджету України надміру сплачений ним судовий збір в сумі 3 045, 00 грн.

Що стосується вимог про відшкодування витрат на правову допомогу, суд відзначає наступне.

Склад судових витрат визначений ст. 44 Господарського процесуального кодексу України і складається з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013р. № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України», витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

При цьому, за змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач надав суду в обґрунтування понесених ним витрат на правову допомогу копію Договору про надання юридичних послуг № 23032015 від 23.03.2015 р., укладеного з ТОВ «Правова група «Юста».

Водночас, жодних доказів того, що представник позивача у даній справі, є адвокатом та працівником ТОВ «Правова група «Юста», а також, що останньому було сплачено гонорар в сумі 2000, 00 грн. за надання правової допомоги позивачу під час звернення до суду з даним позовом та представництвом інтересів позивача в суді, - не надано.

Враховуючи зазначене, у суду відсутні підстави для задоволення вимог позивача про відшкодування витрат на правову допомогу.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Зобов'язати Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (04050, місто Київ, вулиця Артема, будинок 60; код ЄДРПОУ 09807856) повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕМ СЕРВІС» (04205, місто Київ, вулиця Маршала Тимошенка, будинок 29, квартира 144; код ЄДРПОУ 38483468) грошову суму в розмірі 22 229 (двадцять дві тисячі двісті двадцять дев'ять) грн. 28 коп., яка розміщена на його поточному рахунку № 26009017038001 шляхом перерахування на рахунок № 26000472658, відкритий в АТ «Райффайзен Банк Аваль», МФО 380805.

3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (04050, місто Київ, вулиця Артема, будинок 60; код ЄДРПОУ 09807856) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕМ СЕРВІС» (04205, місто Київ, вулиця Маршала Тимошенка, будинок 29, квартира 144; код ЄДРПОУ 38483468) 6 878 (шість тисяч вісімсот сімдесят вісім) грн. 84 коп. пені та 787 (сімсот вісімдесят сім) грн. 21 коп. витрат зі сплати судового збору.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕМ СЕРВІС» зі спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір в сумі 3 045 (три тисячі сорок п'ять) грн. 00 коп., сплачений на підставі платіжного доручення № 13 від 14.04.2015 р., оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.

6. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

7. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 13.07.2015 р.

Суддя В.С. Ломака