Ухвала суду № 46741619, 30.06.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"30" червня 2015 р. м. Київ К/800/22197/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Сіроша М.В.

Юрченко В.П.

при секретарі судових засідань: Чайці О.С.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ада»

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року

по справі № 826/255/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ада»

до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у місті Києві

про визнання протиправним наказу та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ада» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у місті Києві про визнання протиправним наказу № 1820 від 11 серпня 2014 року «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки» щодо ТОВ «Ада» та скасування податкових повідомлень-рішень від 04 вересня 2014 року № 0005842208, № 0005832208.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2015 року у даній справі позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2015 року та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову з мотивів безпідставності заявлених вимог.

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити без змін постанову суду першої інстанції, оскільки скаржник вважає її такою, що прийнята з правильним застосуванням норм чинного законодавства.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що Державною податковою інспекцією у Солом'янському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ада» з питань дотримання вимог податкового законодавства при взаємовідносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Ортей», Товариством з обмеженою відповідальністю «Трейдайленд» за період з 01.01.2011 року по 31.12.2013 року.

Перевіркою встановлено порушення ТОВ «Фірма «Ада» п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п.201.4, п. 201.6, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в загальному розмірі 289843,00 грн., пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України та п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 304335,00 грн.

За результатами перевірки складено прийнято податкове повідомлення-рішення від 04.09.2014 року № 0005842208, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 380419,00 грн., в тому числі за основним платежем в розмірі 304335,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 76084,00 грн.; податкове повідомлення-рішення від 04.09.2014 року № 0005832208, яким позивачу визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 362304,00 грн., в тому числі за основним платежем в розмірі 289843,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 72461,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що оскільки перевірка господарської діяльності позивача була проведена, то, навіть за умови наявності підстав для визнання оскаржуваного наказу протиправним та його скасування, порушене право позивача не буде захищено. Крім того, фінансово-господарська діяльність контрагентів позивача здійснювалась ними поза межами правового поля, а укладені ними договори є такими, що вчинені без мети настання реальних наслідків.

Однак, з такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до пп. 78.1.1 п. 78.1 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для проведення перевірки позивача став наказ № 1820 від 11.08.2014 року.

Однак, позивачем не було допущено до перевірки посадових осіб контролюючого органу, про що останній був повідомлений повідомленням про недопуск до перевірки від 12.08.2014 року № 12/08-1 та складено акт про недопуск до перевірки від 12.08.2014 року.

Підставою для не допуску до перевірки відповідача стала відсутність законних підстав для проведення перевірки та невідповідність наказу та направлення на перевірку вимогам п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України.

Так, у наказі від 11.08.2014 року № 1820 підставою для перевірки зазначено пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України, тобто ненадання пояснень та їх документальних підтверджень на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби.

Відповідач зазначив, що надіслав позивачу запит на адресу: 03224, м. Київ, бул. Лепесе, буд. 8.

Натомість, як свідчать матеріали справи, місцезнаходженням позивача є адреса: 03680, м. Київ, вул. Радищева, 4.

Таким чином, докази, які б свідчили про направлення позивачу письмових запитів про надання інформації в силу пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України, в матеріалах справи відсутні.

Отже, фактично відповідачем було проведено невиїзну перевірку замість виїзної, визначеної наказом № 1820 від 11.08.2014 року.

Відповідно до п. 78.4 ст. 78 Податкового кодексу України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Однак, докази прийняття наказу про зміну виду перевірки в матеріалах справи відсутні.

Крім того, направлення на перевірку від 11 серпня 2014 року № 915/26-58-22-08-09 всупереч вимогам п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України не містить підстави для проведення перевірки позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що наказ №1820 від 11.08.2014 року «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки» щодо ТОВ «Фірма «Ада» було прийнято в порушення п. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України, отже, є протиправним.

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пункту 138.11 цієї статі, інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5; підпунктів 138.10.5; 138.10.6 пункту 138.10, пункт 138.11, 138.12 цієї статті, пункт 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно з положеннями підпунктів 139.1.1 та 139.1 9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дотримався правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надав вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, бухгалтерські довідки, видаткові накладні, податкові накладні, товарно-транспортні накладні, платіжні доручення, специфікації та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції зробив юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Факт перевезення, отримання та подальшої реалізації товару також підтверджується матеріалами справи.

На час укладання договорів із позивачем, його контрагенти були платниками ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованими у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мали достатній об'єм правоздатності для укладення спірних угод.

Щодо посилань податкового органу на встановлені обставини відсутності контрагентів позивача за податковою адресою, невиконання ними податкових зобов'язань та ін., як на доказ відсутності реального характеру у даних господарських операцій, то колегія суддів звертає увагу на наступне.

Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації, наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже, поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин, місцевий адміністративний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасовано або змінено помилково.

З огляду на вказані обставини колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про скасування постанови апеляційного суду з підстав невідповідності її нормам матеріального та процесуального права, та залишенні в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 226, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд , -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Ада» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2015 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2015 року по справі № 826/255/15.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий підписГолубєва Г.К.Судді підписСірош М.В. підписЮрченко В.П.

Ухвала складена у повному обсязі 03.07.2015 р.