Рішення № 46613645, 06.07.2015, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/18695/13-ц

Провадження № 2/344/895/15

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2015 р. м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Бородовського С.О.

за участі секретаря Андрусяк М.С.

позивача ОСОБА_2

третьої особи на стороні позивача ОСОБА_3

представника відповідача Мисак В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «Галицька марка», Реєстраційна служба Івано-Франківського міського управління юстиції, Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця», треті особи ОСОБА_3, Міністерство інфраструктури України про визнання права власності на квартиру, визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування у добросовісного набувача Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця» квартиру, зобов`язати зареєструвати право власності, -

В С Т А Н О В И В:

до Івано-Франківського міського суду звернулась ОСОБА_2 з позовом до ТОВ «Галицька марка», Реєстраційна служба Івано-Франківського міського управління юстиції, Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця», треті особи ОСОБА_3, Міністерство інфраструктури України про визнання права власності на квартиру, визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування у добросовісного набувача Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця» квартиру, зобов`язати зареєструвати право власності. В позові вказано, що позивачка та відповідач ТОВ «Галицька марка» уклали договір про передання позивачці майнового права вимоги квартири після будівництва будинку. Однак після прийняття будинку в експлуатацію відповідач видав витяг з переліку інвесторів, сторони склали акт, позивач не звернулась до органу реєстрації речових прав, а після звернення до такого органу їй було відмовлено у реєстрації речового права з тієї підстави, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за третьою особою. Позивачка просила суд про визнання права власності на квартиру, визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування у добросовісного набувача Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця» квартири.

В частині зобов`язання Реєстраційної служба Івано-Франківського міського управління юстиції зобов`язати зареєструвати право власності судом закрито провадження у зв`язку з тим, позов щодо реалізації суб`єктом владних повноважень публічно-правової функції належить до компетенції адміністративного суду і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

В Справі "Воловік проти України" (Заява № 15123/03) вказано, що "право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням ("Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі" (Podbielski and PPU Polpure v. Poland), згадане вище, п. 63). Одним із таких обмежень є необхідність дотримання процесуально-правової форми звернення до суду в спосіб, що передбачений процесуальним законом.

Тому судом було закрито провадження в частині прохання про зобов`язання зареєструвати право власності.

В судовому засіданні позивачка підтримала позов та просила задовольнити його з підстав, що в ньому зазначені. Також позивачка надала перед судом пояснення про те, що договір зі сторони інвестора нею було укладено разом із донькою, але про визнання за своєю донькою будь-яких прав і обов`язків в позові та в судовому засіданні позивачка не просила суд. При цьому їй було роз`яснено, що відповідно до ст. ст. 31, 119 ЦПК України підстави і предмет позову викладаються, уточнюються, змінюються виключно в письмовій заяві.

Так само третій особі ОСОБА_3 судом було роз`яснено її право заявити до суду позов або подати заяву про участь в спорі в якості третьої особи.

Після роз`яснення прав третя особа ОСОБА_3 в порядку та спосіб, що передбачені в ст. ст. 118, 119 ЦПК України не подала позову із будь-якими самостійними вимогами щодо предмету спору. Натомість третя особа подала заяву та надала в судовому засіданні перед судом пояснення про те, що вона визнає позов своєї матері і просить суд задовольнити позов, що був заявлений ОСОБА_2

Позивачці було відмовлено у задоволенні клопотання про виклик свідків, які повідомлять сплату нею грошових коштів в оплату вартості права вимоги за договором від 08/01/2008 р. з підстав п. 2 ст. 59 ЦПК України, в якій вказано, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Також в ст. 218 ЦК України вказано, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків. Відповідно до п. 1 ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Отже позивачка з порушенням порядку, встановленого законом просила заслухати свідків про обставини укладення нею правочину, умов домовленості та виконання.

Отже, законодавством визначено засіб доказування обставини передання майна (грошей, речі, майнового права тощо), а також встановлено, що обставина вчинення дії, з якою відповідно до ст. 202 ЦК України закон пов`язує виникнення, зміну або припинення права не може бути встановлена показаннями свідка.

В п. 1 ст. 59 ЦПК України сказано, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Відповідно до п. 3 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Preda and Dardari v. Italy" (1999) Суд вказав, що метою конвенції є запобігання використанню принципів, на яких ґрунтується Конвенція, щоб здійснювати будь-яку діяльність, спрямовану на скасування прав і свобод, визнаних цією Конвенцією.

Судом встановлено наступні обставини.

08/01/2008 р. позивачка, третя особа ОСОБА_3 та ТзОВ «Галицька марка» підписали договір купівлі-продажу майнових прав, відповідно до якого передбачалось що відповідач передає позивачці та третій особі майнове право, яке полягає в праві позивачки та третьої особи вимагати передачі їм у власність новозбудованої однокімнатної квартири у будинку за проектною адресою АДРЕСА_2 на 4 поверсі, 44,3 кв.м.

Відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до п. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до п. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, незаконне заволодіння майном.

Крім цього в ст. 41 Конституції України вказано, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

В ст. 47 Конституції України вказано, що саме держава створює умови, за яких громадянин матиме змогу придбати житло у власність.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (чинна на момент укладення спірного догвору) об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Отже на момент укладення спірного договору законом було заборонено укладення договору купівлі-продажу квартири, яка ще не була створена, в будинку, який не був прийнятий в експлуатацію, за рахунок залучених коштів фізичних осіб. Вказаний договір спрямований на порушення конституційного права позивача на житло, його укладення прямо заборонено законом на момент укладення. Залучення грошових коштів фізичних осіб для інвестування в житлове будівництво є нечесною підприємницькою практикою.

Так само встановлена цивільним законодавством заборона укладати спірний правочин є порушенням публічного порядку, що є системою відносин, врегульованих нормами права і є самостійною підставою нікчемності правочину.

При цьому отримання будь-якого майна за забороненими законом договорами є незаконним отриманням майна.

Разом з цим за положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (нікчемний правочин).

В п. 2 ст. 215 ЦК України вказано, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Укладення договору всупереч заборони в законі укладати такий договір не може бути визнано в якості легітимної підприємницької діяльності.

В рішенні Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ від 07 вересня 2011 року вказано, що за вказаних обставин визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Місцевий суд встановивши, що оспорюваний договір є нікчемним, внаслідок того, що його недійсність передбачена законом, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення цієї вимоги позивача, а повинен був лише обмежитись констатацією цього факту. Проголошення в резолютивній частині судового рішення резолюції про нікчемність спірного договору не здійснюється, оскільки нікчемність договору встановлена законом.

Крім цього відповідно до рішення Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ від 03 серпня 2011 спірний договір також не може бути визнаний дійсним судом.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду України та Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ, які були неоноразово та послідовно висловлені в їх рішеннях не може бути визнано дійсним нікчемний договір купівлі-продажу нерухомої речі.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Таким чином договір від 08/01/2008 р. є нікчемним, а тому правовий захист відносинам з нього не надається, оскільки відповідно до п. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Таким наслідком нікчемності правочину є відсутність правового захисту спірних відносин сторін, неможливість для суду зобов`язати будь-яку сторону здійснити його виконання повністю або окремих положень.

Отже спірний договір сторін є нікчемним повністю, оскільки його укладення було прямо заборонено законом на момент його укладення.

При цьому в договорі зазначено, що його укладено 08/01/2008 р., однак в договорі зазначено, що особу ОСОБА_3 встановлено за паспортом, який видано 25/10/2012 р., тобто через 4 роки після укладення договору. Вказану обставину в судовому засіданні позивачка пояснила тим, що договір спочатку було укладено на її користь, а потім за її бажанням передати права за договором своїй доньці ТОВ «Галицька марка» відмовило в цьому і погодилось на зазначення третьої особи в якості учасника на стороні покупця. Отже зміст вказаного договору було змінено, однак доказу укладення змін або доповнень перед судом не доведено.

29/12/2012р. було складено декларацію про готовність до експлуатації будинку АДРЕСА_2.

Відповідно до акту від 21/01/2013 р. ТОВ «Галицька марка» та позивачка з третьою особою оглянули приміщення спірної квартири і погодили, що передання даної квартири здійснено на виконання договору від 08/01/2008 р. Однак нікчемний правочин не створює праових наслідків, крім правових наслідків його нікчемності, передбачених законом.

Відповідно до витягу від 21/01/2013 р. позивачка та третя особа брали участь в інвестуванні та фінансуванні об`єкта будівництва за проектним номером АДРЕСА_2.

Рішенням №7374168 30/10/2013 р. позивачці та третій особі було відмовлено в реєстрації за ними права власності на спірну квартиру.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 13/09/2013 р. затверджено мирову угоду, відповідно до змісту якої квартиру АДРЕСА_1 ТОВ «Галицька марка» передало у власність Державному-територіальному об`єднанню «Львівська залізниця» в рахунок виконання зобов`язань між зазначеними сторонами.

04/10/2013 р. ТОВ «Галицька марка» передало Державному-територіальному об`єднанню «Львівська залізниця» квартиру АДРЕСА_1.

В п. 3 ст. 61 ЦПК України вказано, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

В ст. 4-5 ГПК України вказано, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов.

Так в справі беруть участь ТОВ «Галицька марка» та Державне-територіальне об`єднання «Львівська залізниця» щодо яких встановлено обставину передання спірної квартири у власність Державному-територіальному об`єднанню «Львівська залізниця».

Відповідно до пояснень представника відповідача вказане судове рішення не скасовано і не оскаржувалось.

Відповідно до пояснень позивачки вона не оскаржувала вказану ухвалу.

Відповідно до п. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

В п. 1 ст. 210 ЦК України вказано, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень » державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень » вказано, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже до моменту реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна держава не визнає права власності за позивачем.

В свою чергу в ст. 388 ЦК України, яка передбачає право на віндикаційний позов вказано, що, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених у вказаній статті.

Однак позивачка не стала власником спірної квартири, а також спірне майно не було за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Таким чином позивачкою не доведено, що у неї є правові підстави для віндикаційного позову.

06/07/2013 р. право власності на спіну квартиру було зареєстровано за ТОВ «Галицька марка».

Щодо прохання позивачки про визнання за нею права власності необхідно зазначити, що відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір від 08/01/2008 р. є нікчемним, а тому не може бути визнаний підставою для виникнення прав і обов`язків за ним.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

В ст. 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України на час укладення сторонами договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 року № 978-IV та «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-XII. Ні зазначеними нормами, ні нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення. Відповідно до статті 328 ЦК набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Отже рішення суду не є правовою підставою для виникнення права власності на новозбудоване майно, таке право виникає виключно на підставі, встановленій законом.

Тому і у вказаній частині позов є абсолютно необґрунтованим та позбавлений правових підстав.

Віндикаційний позов може бути подано тільки неволодіючим власником майна. Однак позивачка не була і не є власником спірного майна.

Відносини, які виникли між позивачкою та ТОВ «Галицька марка» є зобов`язально-правовими, а тому вона повинна була використовувати зобов`язально-правові способи цивільних прав і не вправі використовувати речово-правові способи захисту, що також послідовно та однозначно і неодноразово було висловлено в судовій практиці Верховного Суду України, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України підлягає обов`язковому врахуванню при вирішенні цього спору.

Договір від 08/01/2008 р. не передбачає придбання одноособово позивачкою права власності на спірну квартиру, оскільки в ньому про це не вказано. При цьому як вже було зазначено правовий захист за спірним договором не надається, оскільки він є нікчемним.

В п. 3 ст. 58 ЦПК України вказано, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Тому усі інші пояснення сторін, їх докази і арґументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Відповідно до зазначеного суд,-

У Х В А Л И В :

в позові ОСОБА_2 до ТОВ «Галицька марка», Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця», за участі третьої особи ОСОБА_3, Міністерство інфраструктури України про визнання права власності на квартиру, визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування у добросовісного набувача Державного-територіального об`єднання «Львівська залізниця» квартиру, відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Івано-Франківської області протягом 10 днів з моменту його проголошення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Головуючий суддя С.О. Бородовський