Ухвала суду № 46551360, 22.01.2015, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 У Х В А Л А

22 січня 2015 року м. Київ № 826/17561/14

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання

стосовно внесення до Конституційного Суду України

подання щодо конституційності закону

(вступна та резолютивна частини)

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., при секретарі судового засідання Хильницькій В.О., за участю позивача - ОСОБА_1, представника відповідача - Сіромашенко Р.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні питання щодо звернення суду в порядку ч. 5 ст. 9 КАС України до Верховного Суду України при розгляді адміністративної справи

за позовом ОСОБА_3 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі та зобов'язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України про:

- визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №1501к;

-поновлення ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді першого заступника військового прокурора Південного регіону України, допустивши до негайного виконання постанову у цій частині;

- зобов'язання Генерального прокурора України (01011, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) вчинити дії щодо інформування Міністерства юстиції України про поновлення ОСОБА_3 на посаді та відсутність підстав для застосування до ОСОБА_3 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

На обґрунтування позову позивач зазначає, що з червня 1996 року працював в органах прокуратури України і з серпня 2001 року обіймав керівні посади.

Позивач зазначив, що у вересні 2010 року був призначений заступником військового прокурора Південного регіону України - начальником управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства, а у січні 2011 року - першим заступником військового прокурора Південного регіону України.

8 серпня 2012 року, у зв'язку з ліквідацією військових прокуратур, ОСОБА_3 був призначений першим заступником прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, а 28 серпня 2014 року, у зв'язку з утворенням військових прокуратур - першим заступником військового прокурора Південного регіону України.

Між тим, як зазначає позивач, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади".

Натомість наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №1501 к позивача звільнено з посади першого заступника військового прокурора Південного регіону України відповідно до п.7-2 ст.36 Кодексу законів про працю України, на підставі п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

Позивач зазначає, що, враховуючи специфіку професійної діяльності військових прокурорів, жорстких критеріїв щодо їх ділових, моральних та інших особистих якостей, призначення його на керівні посади в органах прокуратури здійснювалося виключно у порядку просування по службі та відбувалося за часів чотирьох Президентів України, відтак не є "ставлеником режиму Януковича".

Позивач звертає увагу, що відповідно до ч. 3 ст. 1 зазначеного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону.

Водночас, згідно з пунктом 8 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", в якості одного з критеріїв здійснення очищення влади (люстрації), заборону, передбачену частиною третьою статті 1 цього Закону, поширено на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

У контексті наведеного позивач звертає увагу на положення пп.1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, яким встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Позивач зазначає, що звільнення його з роботи відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України на підставі п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на основі критеріїв, визначених у пункті 8 частини 1 статті 3 Закону, за єдиною ознакою-фактом перебування визначених Законом посадах протягом певного періоду та без урахування положень ст. 1 Закону, прямо суперечить Конституції України та ст. 1 Закону.

Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

У контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, як зазначає позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Позивач вважає, що рішенням Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях Закону України "Про очищення влади", обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені статті 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

Окрім того, позивач зазначає, що частинами 1, 2 статті 1 Закону визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції неви нуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що звільнення його з посади першого заступника військового прокурора Південного регіону України оспорюваним наказом Генерального прокурора України відповідно до п.7-2 ст.36 КЗпП України, на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на основі критеріїв, визначених у пункті 8 частини 1 статті 3 Закону, прямо суперечить меті та принципам, визначеним у ст.1 Закону.

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення статті 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини, зокрема на рішення від 27.07.2004 року "Сидабрас і Джаятуас проти Литви", від 24.04.2007 року "Матиєк проти Польщі", від 14.02.2006 року "Турек проти Словаччини" в яких зазначено щодо права на повагу на приватне життя, забезпечення відсутності дискримінації за будь-якими ознаками, забезпечення процесуальних гарантій щодо можливості зацікавленим особам захищати свої інтереси.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

Окрім того, позивач зазначає, що вищезазначена норма містить виключний перелік випадків, коли таке звільнення її допускається, а саме: у випадку звільнення за пунктом 5 цієї статті, а також у випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації, а отже випадок звільнення працівника на підставі п.7-2 ст.36 Кодексу до зазначеного переліку не включено.

Позивач зазначає, що з 22 жовтня 2014 року на підставі наказу військового прокурора Південного регіону України від 22.10.2014 р. №263к перебував у щорічній відпустці.

23 жовтня 2014 року, у зв'язку з загостренням хронічної хвороби, позивач був госпіталізований до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону України, де перебував на стаціонарному лікуванні до моменту подачі позову.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що оскаржуваний наказ суперечить вимогам ст. 43 Конституції України, ст.ст. 1,4,51,36,40 Кодексу законів про працю України.

Надалі позивачем також звернуто увагу , що пунктом 8 частини 1 статті 3 та пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" визначено застосування заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 цього ж Закону, до керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури.

Разом з цим, як зазначає позивач, єдиним законодавчим актом, яким визначається система органів прокуратури України є Закон України "Про прокуратуру".

Таким чином, як вказує позивач, Закон України "Про очищення влади" у системному зв'язку з положеннями Закону України "Про прокуратуру" свідчить про наявність очевидної невизначеності які саме органи прокуратури віднесено до категорії територіальних чи регіональних, чи відносяться до цих органів, як вже було зазначено вище, органи військової прокуратури, які завжди мали окреме визначення у законодавстві та відмінну від усіх інших органів прокуратури організаційно-штатну побудову (не за адміністративно-територіальним поділом країни, тобто територіальним устроєм, а за військово-адміністративним поділом держави, залежно від дислокації оперативних командувань та видів Збройних Сил України, що має принципове значення).

Надалі позивачем також звернуто увагу на рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі "Новік проти України", де зазначено, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні п.1 ст.5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб і виключити будь-який ризик свавілля".

У зв'язку із системним аналізом правових норм та викладених позивачем тверджень і посилань в обґрунтування поданого позову, суд зазначає, що відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи судом поставлено на обговорення питання щодо звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України та зупинення провадження у справі. Представники сторін проти зазначеного не заперечували.

Дослідивши зміст позовної заяви та викладених норм, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті тверджень позивача окремі вищезгадані положення Закону України "Про очищення влади" наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України.

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст. ст. 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

У Х В А Л И В :

1. Звернутися до Верховного Суду України з зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" (№ 1682-VII від 16.09.2014) положенням Конституції України, а саме:

- пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя А.С. Мазур

Повний текст рішення складено та підписано 30.01.2015 року.