Ухвала суду № 46366153, 06.07.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/4583/15 Справа № 183/6806/14 Головуючий у 1 й інстанції - Березюк В. В. Доповідач - Осіян О.М.

Категорія 54

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2015 року м. Дніпропетровськ

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Осіяна О.М.,

суддів - Деркач Н.М, Петешенкової М.Ю.,

за участю секретаря - Прудченко В.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Новомосковський комбінат комунальних підприємств»

на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2015 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Комунального підприємства «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2015 року поновлено ОСОБА_3 на посаді заступника директора КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» з 25 липня 2014 року.

Стягнуто із КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» на користь ОСОБА_3 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 30 862,08 гривень, на відшкодування моральної шкоди 3000 грн., та на користь держави судовий збір у розмірі 243,6 грн.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_3 та стягнення на його користь заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць.

Додатковим рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2015 року стягнуто із відповідача судовий збір на користь держави у розмірі 338,62 гривень.

В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про скасування рішення суду, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено із порушенням норм матеріального права та без врахування обставин у справі, та просить відмовити у задоволенні позову.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно відхилити із наступних підстав.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції врахував показання допитаних свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Суду було надано копію наказу КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 30-к від 24.03.2014 року, згідно якого ОСОБА_3 прийнятий на посаду заступника директора зазначеного підприємства з 24.03.2014 року (а.с.21).

Згідно листка непрацездатності, виданого КЗ «ДКОШМД «ДОР» 28.07.2014 року, ОСОБА_3 звільнений від роботи (знаходиться на лікарняному) з 28.07.2014 року (а.с.3).

Позивачем суду надано наказ КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 93-к від 28.07.2014 року про припинення трудового договору, відповідно до якого ОСОБА_3 звільнений з посади заступника директора з 28.07.2014 року у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, п.6 ч.1 ст. 40 КЗпП України, згідно рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23.06.2014 року № 183/9403/13-ц (а.с.4).

Втім, згідно наказу КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 93-к від 25.07.2014 року, наданого представником відповідача, про припинення трудового договору, ОСОБА_3 звільнений з посади заступника директора з 25.07.2014 року у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, п.6 ч.1 ст. 40 КЗпП України (а.с.20).

Згідно акту КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 93 від 25.07.2014 року інженером по «ОТ» ОСОБА_9 в присутності диспетчера ОСОБА_10 та економіста ОСОБА_11 складено акт про те, що 25.07.2014 року заступнику директора ОСОБА_3 було повідомлено, що він звільнений за п.6 ч.1 ст.40 КЗпП України, та запропоновано ознайомитися з наказом під розпис (а.с.18).

Суд врахував рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23.06.2014 року № 183/9403/13-ц, яким визнано незаконним звільнення ОСОБА_12 з посади заступника директора комунального підприємства «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» 20.11.2013 року на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (прогул) та поновлено його на зазначеній посаді з 20.11.2013 року (а.с.16-17).

Відповідно до наказу КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 90-к від 25.07.2014 року про поновлення на роботі, скасовано наказ від 20.11.2013 року № 66-К про звільнення ОСОБА_12, поновлено його на посаді заступника директора з 20.11.2013 року, та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу (а.с.19).

До вказаних правовідносин суд обгрунтовано застосував положення п.6 ч.1, частин 2,3 ст.40 КЗпП України.

Як вбачається із матеріалів справи, наказом КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 30-к від 24.03.2014 року, ОСОБА_3 прийнятий на посаду заступника директора зазначеного підприємства з 24.03.2014 року (а.с.21).

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23.06.2014 року № 183/9403/13-ц визнано незаконним звільнення ОСОБА_12 з посади заступника директора КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» 20.11.2013 року на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (прогул) та поновлено його на зазначеній посаді з 20.11.2013 року (а.с.16-17). Зазначене рішення набрало чинності у встановленому законом порядку.

Відповідно до наказу КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 90-к від 25.07.2014 року про поновлення на роботі, скасовано наказ від 20.11.2013 року № 66-К про звільнення ОСОБА_12, поновлено його на посаді заступника директора з 20.11.2013 року, та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу (а.с.19).

Таким чином, суд прийшов до висновку, що підстава звільнення ОСОБА_3 є законною, оскільки рішенням суду поновлено на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу - ОСОБА_12

Але суд встановив, що під час звільнення ОСОБА_3 була порушена ст..40 ч 2 КЗпП України», відповідно до якої звільнення з підстав, зазначених у п.1,2 і 6 цієї статті допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою, на іншу роботу».

Як зазначили свідки зі сторони відповідача, а саме ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, інша посада в їх присутності ОСОБА_3 не пропонувалася.

Не заперечував цей факт і представник відповідача, а навпаки, в судовому засіданні підтвердив його, зазначивши, що рівноцінних посад на підприємстві не було, а, відповідно, не було чого пропонувати.

Однак, ці доводи судом визнані, як помилкові розуміння даної норми закону, оскільки закон не зобов'язує роботодавця пропонувати рівноцінну посаду, а зобов'язує запропонувати «іншу роботу».

Цього всупереч вимогам діючого законодавства зроблено не було.

А тому, суд прийшов до висновку про те, що ОСОБА_3 був звільнений з посади заступника директора незаконно та підлягає поновленню на зазначеній посаді з усіма витікаючими з цього наслідками.

Крім того, суд обгрунтовано вважав за необхідне надати оцінку деяким обставинам, встановленим в судовому засіданні.

Суду позивачем надано наказ КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 93-к від 28.07.2014 року про припинення трудового договору, відповідно до якого ОСОБА_3 звільнений з посади заступника директора з 28.07.2014 року у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, п.6 ст. 40 КЗпП України, згідно рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23.06.2014 року № 183/9403/13-ц (а.с.4).

Але згідно наказу КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» № 93-к від 25.07.2014 року, наданого представником відповідача, про припинення трудового договору, ОСОБА_3 звільнений з посади заступника директора з 25.07.2014 року у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, п.6 ст. 40 КЗпП України (а.с.20).

Тобто в матеріалах справи наявні два аналогічні накази про звільнення ОСОБА_3, датовані 25.07.2014 року та 28.07.2014 року відповідно.

Однак, судом у якості доказу прийнятий наказ від 25.07.2014 року, оскільки цей наказ наданий представником підприємства та має відповідні реквізити, підпис та печатку. Суд прийшов до такого переконання ще і через те, що наказ від 28.07.2014 року (а.с.4), наданий ОСОБА_3, як він повідомив, ним було отримано в прокуратурі, однак, як зазначив представник відповідача, Новомосковська міжрайонна прокуратура з відповідним запитом до підприємства не зверталася і підприємство прокуратурі копію такого наказу не надавало. Дана інформація не спростована і матеріалами прокурорської перевірки, дослідженими в судовому засіданні, які не містять відповідного запиту. А тому, походження наказу про звільнення ОСОБА_3 від 28.07.2014 року, (зокрема і в матеріалах перевірки, проведеної Новомосковською міжрайонною прокуратурою, досліджених в судовому засіданні), суду не відомо. Зокрема, останній надано в копії, яка не завірена і не містить відповідної печатки та позначки «копія вірна». А тому наказ про звільнення ОСОБА_3 від 28.07.2014 року не може бути прийнятий судом у якості належного та допустимого доказу.

Той факт, що ОСОБА_3 було звільнено 25.07.2014 року підтверджується і табелем робочого часу (а.с.41), в якому останнім днем роботи ОСОБА_3 зазначено 25.07.2014 року.

Сказане підтверджується і п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників,затвердженої наказом від 29.07.93 р. № 58, де прямо зазначається, що «днем звільнення вважається останній день роботи».

Таким чином, суд вважає встановленим той факт, що Наказ про звільнення ОСОБА_3 було винесено 25.07.2014 року.

Щодо посилання позивача на той факт, що в цей день його не було на підприємстві, то дані посилання спростовуються свідченнями свідків ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5

Дійсно, відповіддю з Новомосковського МВ УМВС підтверджено знаходження ОСОБА_3 у Новомосковському МВ УМВС з 10.00 години по 12.00 годину (а.с.61-64), однак дана обставина не може беззаперечно свідчити про те, що ОСОБА_3 не міг знаходитися на підприємстві о 13.00 годині.

В будь-якому випадку, на думку суду, дана обставина не має суттєвого значення, як не має значення і та обставина, що з 28.07.2014 року ОСОБА_3 знаходився на лікарняному, оскільки дані обставини не спростовують висновків суду щодо порушення процедури звільнення ОСОБА_3, а саме.

Позиція відповідача щодо неможливості запропонувати ОСОБА_3 іншу посаду у зв'язку з відсутністю вільних посад, спростовується наданим ним же штатним розписом з якого вбачається наявність вакантних посад (а.с.42-43).

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Врахувавши встановлене, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача в частині поновлення його на роботі обґрунтовані та підлягають задоволенню і позивач повинен бути поновлений на посаді заступника директора КП «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» з моменту його звільнення, тобто з 25.07.2014 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи. На підставі чого, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку суд задовольнив, оскільки виплата середнього заробітку безпосередньо пов'язана з поновленням на роботі.

Відповідно до ч.5 п.6, п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги, суд навів розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Суд виходив із наданих довідок, згідно з якими середньоденна заробітна плата ОСОБА_3 складає 180,48 гривень, врахував кількість робочих днів за період вимушеного прогулу та стягну із відповідача на користь позивача 30 862,08 гривень.

Крім того, відповідно до ст. 237-1 КЗпП України власник або уповноважений ним орган відшкодовує працівнику моральну шкоду в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому суд прийшов до висновку про необхідність стягнення з відповідача 3 000 гривень на відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_3, оскільки незаконним звільненням йому було спричинено моральну шкоду в разі, яка полягає в моральних стражданнях, перенесених ним у зв'язку з цим.

У відповідності до ч.3 ст. 88 ЦПК України із відповідача на користь держави стягнуто судовий збір у розмірі 243,6 грн.

Не можуть бути підставою для скасування чи зміни рішення суду доводи апеляційної скарги про те, що: директором підприємства особисто позивачу запропоновано при звільненні переведення на інші посади; представником відповідача висловлена особиста помилкова думка про відсутність вакантних посад на підприємстві; в матеріалах справи відсутні докази спричинення моральної шкоди позивачу.

В судовому засіданні знайшло підтвердження те, що під час звільнення ОСОБА_3 була порушена ст..40 ч 2 КЗпП України, відповідно до якої звільнення з підстав, зазначених у п.1,2 і 6 цієї статті допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою, на іншу роботу.

Суд врахував пояснення свідків зі сторони відповідача, а саме ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, які пояснили, що інша посада в їх присутності ОСОБА_3 не пропонувалася.

Не заперечував цей факт і представник відповідача, зазначивши, що рівноцінних посад на підприємстві не було, а тому не було чого пропонувати.

Тому суд обґрунтовано зазначив, що закон не зобов'язує роботодавця пропонувати рівноцінну посаду, а зобов'язує запропонувати «іншу роботу» такі висновки суду відповідають вимогам ч.2 ст.40 КЗпП України, оскільки належних та достовірних доказів виконання цих умов закону відповідач суду не надав, відповідно до вимог ст.ст.57-60,64 ЦПК України.

Така ж правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015року (справа № 6-40цс15), відповідно до якої власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідно до вимог ст. 237-1 КЗпП України власник або уповноважений ним орган відшкодовує працівнику моральну шкоду в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому суд дослідивши всі обставини у справі, наявні докази, та встановлені факти, прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність стягнення з відповідача грошових коштів на відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_3, оскільки незаконним звільненням йому було спричинено моральну шкоду, яка полягає в моральних стражданнях, перенесених ним у зв'язку із звільненням, що не суперечить і роз'ясненням п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".

Оскільки із часу звільнення позивача до дати постановлення рішення судом першої інстанції пройшло сім місяців, а позивач весь цей час не працював, втратив нормальні життєві зв'язки і це вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, тому визначення позивачем та прийняття судом розміру грошового відшкодування - 3000 гривень на відшкодування моральної шкоди, відповідає характеру, тривалості спричинених моральних страждань, а також вимогам розумності, справедливості та співмірності.

Таким чином, відповідач не надав суду достовірних та належних доказів, які б спростували позовні вимоги позивача та висновки суду першої інстанції, відповідно до приписів ч. 3 ст.10, ст.ст. 11, 60, 131 ЦПК України.

У зв'язку із чим, апеляційну скаргу необхідно відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 315 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Новомосковський комбінат комунальних підприємств» відхилити.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили із моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Судді: