Ухвала суду № 46298630, 23.06.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ

01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5

УХВАЛА

Іменем України

23.06.2015 № К/800/8452/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Юрченко В.П., суддів: Голубєвої Г.К., Сіроша М.В., розглянувши в попередньому судовому засіданнікасаційну скаргуПублічного акціонерного товариства «Сумський авторемонтний завод»на постановуХарківського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 у справі №818/3344/14 за позовомПублічного акціонерного товариства «Сумський авторемонтний завод»доДержавної податкової інспекції у м. Сумах Головного управління Міндоходів у Сумській області провизнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,- ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «Сумський авторемонтний завод» звернулося до суду із адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Сумах Головного управління Міндоходів у Сумській області №0009741503 від 01.10.2014, яким збільшено суму грошового зобов'язання з орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності на загальну суму 33374,57 грн., в тому числі: за основним платежем - 22249,71 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 11124,86 грн.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 10.12.2014 позов задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м. Сумах Головного управління Міндоходів у Сумській області від 01.10.2014 №0009741503 про збільшення суми грошового зобов'язання Публічному акціонерному товариству «Сумський авторемонтний завод» з орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності в загальному розмірі 33374,57 грн.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 у даній справі, скасовано постанову Сумського окружного адміністративного суду від 10.12.2014 та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції, оскільки вважає, що постанову було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для відхилення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 05.11.1998 між Сумською міською радою та позивачем укладено договір оренди земельної ділянки №253, за умовами якого позивач отримав в тимчасове користування земельну ділянку за адресою: м. Суми, проспект Курський, 26, з визначеним розміром орендної плати на рівні одного відсотку від грошової оцінки землі.

Позивач подав до податкового органу податкову декларацію з плати за землю (орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за 2014 рік, в якій задекларовано податкове зобов'язання по орендній платі за землю за липень 2014 рік.

01.10.2014 на підставі висновків акту перевірки №3755/1503/05422065 від 19.09.2014 відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0009741503, яким збільшено суму грошового зобов'язання з орендної плати за земельні ділянки в загальному розмірі 33374,57 грн., з яких 22249,71 грн. основного платежу та 11124,86 грн. штрафних (фінансових) санкції.

Висновки перевіряючих ґрунтуються на тому, що розмір орендної плати, який підлягає до сплати згідно договору оренди земельної ділянки становить 1% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, в той час згідно статті 288 Податкового кодексу України річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що розмір орендної плати за землі державної і комунальної власності встановлюється договором, а тому сама по собі зміна грошової оцінки землі без внесення відповідних змін до договору оренди земельної ділянки із земель, що є державною або комунальною власністю, не породжує обов'язок орендаря сплачувати плату за землю в іншому, ніж встановлено договором, розмірі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у зв'язку з набуттям чинності Податкового кодексу України, в тому числі і щодо зміни розміру ставок орендної плати, сторони договору повинні були привести умови договору в частині розміру орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України.

Судова колегія касаційної інстанції погоджується з позицією суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Зі змісту Земельного кодексу України та Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) убачається, що користування землею в Україні є платним.

З 1 січня 2011 року набрав чинності Податковий кодекс, який, відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 Податкового кодексу України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК визначив обов'язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону України «Про оренду землі».

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, в якій би формі не справлялась плата за землю (чи то у вигляді земельного податку, чи то у вигляді орендної плати), вона у відповідності до положень Податкового кодексу України залишається загальнодержавним податком.

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII Податкового кодексу України.

В свою чергу, норми статті 288 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) містять вичерпні правила визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 Податкового кодексу України).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі. Диспозиція розглядуваної норми чітко розрізняє розмір орендної плати (яка визначається договором) та річну суму платежу (яка, в свою чергу, не може бути меншою від затвердженого законодавцем розміру).

Отже, незалежно від того, чи вносилися зміни до змісту договору оренди в частині встановлення розміру орендної плати, Податковий кодекс України вимагає, аби річний платіж був не менше трикратного розміру земельного податку.

Таким чином, норми Податкового кодексу України застосовують поняття річна сума платежу. А це поняття вже не є безпосередньо прив'язаним до змісту договору і не є тотожнім поняттю «орендна плата». Відтак, орендна плата може бути однією, а річна сума платежу - іншою. І пріоритет у такому разі варто надавати нормам Податкового кодексу України, які регулюють справляння податків і зборів, адже до них належить і орендна плата.

При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів вважає правильним застосування судом апеляційної інстанції у даних спірних правовідносинах їх положень, у зв'язку з чим суд дійшов обґрунтованого висновку, що з набранням чинності Податкового кодексу України річний розмір орендної плати, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

Даний висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом України в постанові від 02.12.2014 у справі № 21-274а14.

Враховуючи вищенаведене та з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, не спростованими доводами касаційної скарги, про те, що спірне податкове повідомлення-рішення є таким, що ґрунтується на нормах закону, а тому воно не підлягає скасуванню.

Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суд повно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надав їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин.

Відповідно до пункту 3 статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до скасування оскаржуваного судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Сумський авторемонтний завод» відхилити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, передбачених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя В.П.Юрченко Судді Г.К.Голубєва М.В.Сірош