Окрема думка судді № 46215811, 03.07.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 167/996/14-ц Провадження №22-ц/773/929/15 Головуючий у 1 інстанції:Хитрик Р.І. Категорія: 59 Доповідач: Данилюк В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

О К Р Е МА ДУМКА

03 липня 2015 року місто Луцьк

Окрема думка судді колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області Завидовської - Марчук О.Г. стосовно ухвали суду від 03 липня 2015 року ухваленої колегією суддів апеляційного суду з розгляду цивільних справ в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватного підприємства «Флора», ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору дарування від 31 жовтня 2006 року та визнання недійсними змін до установчих документів юридичної особи за результатами перегляду рішення Рожищенського районного суду від 08 травня 2015 року.

Колегія суддів постановила ухвалу 03 липня 2015 року, якою залишила в силі рішення Рожищенського районного суду від 08 травня 2015 року, яким позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені, договір дарування корпоративних прав від 31.10.2006 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 визнано недійсним та визнано недійсними усі зміни до установчих документів приватного підприємства «Флора», внесені після 31 жовтня 2006 року.

З таким висновком апеляційного суду не можна погодитись з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 19 ЦПК України питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і відкритий для ознайомлення.

Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходила з того, що дане рішення, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права і висновки суду відповідають встановленим обставинам справи.

Проте з таким рішенням колегії суддів я не згідна з наступних підстав.

Згідно із ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення визначені ст. 214 ЦПК України.

На мою думку, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.ст. 213, 214 ЦПК України.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав їх обґрунтованими, а строки позовної давності не пропущеними.

Проте погодитись з таким висновком суду не можна.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити вказаному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1, 2, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, тобто перелік юридичних фактів, складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя, визначені ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст.ст. 63, 65 СК України.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 19.02.2014 року у справі №6-5 ЦС 14; від 02.10.2013 року у справі № 6-79 ЦС 13 - аналіз положень ст.ст. 63, 65 СК України, ст.ст. 66,67 ГК України дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один з подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилося після ліквідації підприємства.

Реалізація майнових прав приватного підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України).

Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечить законодавству України (ч.2 ст. 67 ГК України).

За змістом ст. 51 ГК України, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про необхідність отримання відповідачем ОСОБА_4 у цих випадках згоди іншого з подружжя (позивача) відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону.

Суд першої інстанції не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним з них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна, в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу приватного підприємства вони є власністю самого підприємства, а спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, до того ж лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

З матеріалів справи вбачається, що 18 серпня 2005 року ОСОБА_4, перебуваючи в шлюбі з ОСОБА_3, придбав у ОСОБА_9 за ціною 100 грн. корпоративні права на приватне підприємство «Флора», які 31.10.2006 року відчужив за договором дарування ОСОБА_5, при цьому корпоративні права на підприємство за погодженням сторін були оцінені у 100 грн. - п.9 договору (Т 3 а.с. 152, Т1 а.с. 21).

Статутний капітал ПП «Флора» на час переходу корпоративних прав становив 100 грн. Позивач не була засновником чи учасником підприємства. Після набуття прав на це підприємство спочатку ОСОБА_5, а згодом іншими відповідачами, протягом більше семи років (оспорюваний договір від 31.10.2006 року) підприємство працювало, приносило прибутки, збільшувались обсяги підприємства, статутний капітал збільшився до 18 млн. грн., укладались договори оренди землі. Ці обставини стороною позивача та відповідача ОСОБА_4 не заперечувались.

Проте ці обставини залишились поза увагою суду і будь - якої правової оцінки суд наявним у справі доказам не надав.

В даному судовому засіданні представники позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 не змогли пояснити за які спільні кошти подружжя були придбані корпоративні права на це підприємство, чи за рахунок яких спільних коштів чи майна формувався статутний капітал підприємства.

Виходячи з того, що корпоративні права на ПП «Флора»були придбані в шлюбі, то презюмується за ст. 65 СК України факт їх придбання за спільні кошти, передача цих коштів у приватну власність підприємства за взаємною згодою подружжя.

Отже, якщо позивач погодилась на вкладення спільних коштів її чоловіком - відповідачем ОСОБА_4 в приватне підприємство чи передачу спільного майна у власність підприємства, то тим самим вона погодилась на втрату нею свого права власності як подружжя, тобто на управління, володіння і розпорядження цим майном, при цьому не втрачаючи права вимоги, щодо включення цього майна до поділу майна чи права вимоги половини доходу від діяльності підприємства.

Враховуючи вищенаведене вважаю, що на дії, пов'язані із зміною засновників, учасників ПП «Флора» та з розпорядженням майном підприємства в процесі здійснення ним господарської діяльності, згоди іншого з подружжя, який не є учасником чи засновником приватного підприємства, не вимагається, оскільки відповідно до положень ст. 65 СК України вважається, що подружжя діє за взаємною згодою.

Таким чином, вважаю, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору дарування корпоративних прав на ПП «Флора» недійсним з підстав відсутності її згоди на відчуження цих прав, як подружжя, не ґрунтується на законі, як і її вимоги про визнання недійсними змін до установчих документів підприємства після 2006 року, а тому не можуть бути задоволені.

На мою думку, задоволення позовних вимог ОСОБА_3 і тим самим поновлення прав відповідача ОСОБА_4 на це підприємство в обсягах його власності на даний час суттєво порушує права теперішніх засновників, власників ПП «Флора».

За таких обставин рішення суду першої інстанції не може залишатись в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Крім цього, не зовсім можна погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не пропустила строку позовної давності, оскільки він не узгоджується із нормами матеріального права.

Так, з матеріалів справи вбачається, що договір дарування ОСОБА_4 корпоративних прав на ПП «Флора» ОСОБА_5 було укладено 31 жовтня 2006 року, а з позовом позивач звернулася 18 липня 2014 року.

В даному судовому засіданні представники позивача і відповідача ОСОБА_4 підтвердили, що їх довірителі перебувають в шлюбі, підтримують шлюбні відносини, до недавнього часу були зареєстровані і проживали за однією адресою, поділу майна між собою не проводили, проте вважають, що приватне підприємство станом на 31.10.2006 року було їх спільною власністю як подружжя і відповідач ОСОБА_4 не повідомляв позивачку про відчуження корпоративних прав на підприємство.

За вимогами ч.4 ст. 319 та ст. 322 ЦК України власність зобов'язує і власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, позивач, вважаючи себе власником разом з чоловіком приватного підприємства, зобов'язана була цікавитись роботою підприємства, його прибутками, а довіривши це майно чоловікові діяла по згоді з ним в силу вимог ст. 65 СК України.

Позовна давність за ст. 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Дійшовши висновку про дотримання позивачем строку звернення до суду, суд першої інстанції зазначив, що початок перебігу позовної давності починається з моменту, коли позивач дізналася про порушення свого права.

Проте, для правильного застосування ч.1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Саме таку правову позицію висловив Верховний суд України в постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152 цс 14, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно - правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх суддів України.

Так як, застосовуючи ст. 261 ЦК України суд зазначені правила не врахував, невірно встановив обставини справи в цій частині та належним чином не перевірив суб'єктивний момент - коли позивач ОСОБА_3 довідалася або суб'єктивно повинна була довідатися про порушене право, тому не можна погодитись з висновком суду про дотримання позивачем строку позовної давності.

Виходячи з вищенаведених встановлених обставин справи та вимог зазначених норм матеріального права приходжу до висновку, що позивач, вважаючи себе власником підприємства, не могла не знати про порушення свого права і повинна була дізнатися - по результатах діяльності підприємства, отримання прибутків від його діяльності, а отже і наповнення сімейного бюджету чи навпаки. Вважаю, що ОСОБА_3 пропустила строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні її позовних вимог, а протилежний висновок суду є необґрунтованим і не відповідає нормам матеріального права.

Суддя апеляційного суду

Волинської області О.Г. Завидовська - Марчук