Ухвала суду № 46189473, 15.06.2015, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

15 червня 2015 рокусправа № 808/6947/14

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Добродняк І.Ю

суддів: Бишевської Н.А. Семененка Я.В.

за участю секретаря судового засідання: Новошицька О.О.

за участю представників:

позивача: - ОСОБА_1

-Калпунова С.М. (адв. дог. від 31.10.2014)

відповідача-1: - Провоторов С.М. (дов від 30.12.2014)

відповідача-2: - Михайленко К.М. (дов від 05.01.2015)

третьої особи: - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську

апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області

на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року

у справі № 808/6947/14

за позовом ОСОБА_1

до Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області

третя особа ОСОБА_5

про скасування наказу про звільнення з займаної посади, поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області третя особа ОСОБА_5, в якому просив:

- скасувати наказ ДКСУ від 11.09.2014 №755-0 «Про звільнення ОСОБА_1» та наказ Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області від 17.09.2014 №53-к «Про звільнення ОСОБА_1»;

- поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Головного управління державної казначейської служби України у Запорізькій області;

- стягнути з Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 вересня 2014 року до дня поновлення на роботі.

Позов обґрунтовано тим, що звільнення позивача з займаної посади здійснено з порушенням ч.2 ст.38 КЗпП України, оскільки позивач після закінчення двотижневого строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагав розірвання трудового договору, і на його місце на той момент не було запрошено іншого працівника.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 16.12.2014 адміністративний позов задоволено частково.

Скасовано наказ Державної казначейської служби України від 11.09.2014 №755-о «Про звільнення ОСОБА_1» та наказ Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області від 17.09.2014 №53-к «Про звільнення ОСОБА_1».

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Головного управління державної казначейської служби України у Запорізькій області.

Стягнуто з головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.09.2014 по 16.12.2014 в розмірі 23980,36грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Постанову суду в частині задоволених позовних вимог мотивовано тим, що відповідачем-1 дотримано процедуру погодження звільнення з займаної посади позивача, встановлену Порядком призначення на посади та звільнення з посад керівників територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 45 від 25.01.2012, однак пропущено строк, встановлений ст.38 КЗпП України, в межах якого посадова особа може бути звільненою за власним бажанням, враховуючи, що позивач продовжував працювати. Крім того, відповідачами не надано суду жодних документальних доказів, що до 17.09.2014 на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області запрошувалась будь-яка інша особа.

Частково відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 08.02.95 №100, та факту перебування позивача на лікарняному до 22.09.2014, встановив наявність законних підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22.09.2014 по 16.12.2014 в розмірі 23980,36 грн.

Також судом першої інстанції відмовлено у задоволенні вимог позивача щодо стягнення на його користь витрат на правову допомогу на загальну суму 1 200,00грн. через відсутність доказів, за яку саме правову допомогу сплачена сума (не зазначено, які саме процесуальні дії вчиняв представник, які документи при розгляді даної сплати складав, скільки годин був присутнім в судових засіданнях, та не вказано скільки та за що саме було сплачено).

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, Державна казначейська служба України (відповідач-1) подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Відповідач-1 зазначає, що ним не порушені права та законні інтереси ОСОБА_1 при його звільненні за власним бажанням, відповідачем-1 при звільненні позивача дотримано всі вимоги чинного законодавства щодо процедури та строків такого звільнення, оскільки саме в день отримання погодження Запорізької облдержадміністрації (11.09.2014) видано наказ № 755-0 про звільнення ОСОБА_1, і на дату подачі позову ОСОБА_1 було 61 рік 5 місяців та 10 днів, а відповідно до ст.37 Закону України «Про державну службу» особи, які досягли 60 років 6 місяців мають право на пенсію за віком (які народились у період з 01.01.1953 по 31.12.1953).

Також не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач-2 - Головне управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду в частині задоволених позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Відповідач-2 зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що ОСОБА_1 протягом перебігу двотижневого строку не направляв до ДКСУ листа про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням та не повідомляв керівництво та кадрову службу ГУ ДКСУ у Запорізькій області про намір продовжувати працювати на посаді начальника Головного управління, тим самим підтверджуючи свій намір звільнитись. Крім того, позивачем подано документи про своє звільнення до територіального органу Пенсійного Фону України, що свідчить про його згоду зі статусом пенсіонера і не бажання продовжувати працювати. Також відповідач-2 звертає увагу, що відповідно до листа УПФУ в Жовтневому районі м.Запоріжжя від 02.06.2015 № 5564/05 розмір пенсії державного службовця, яку ОСОБА_1 отримав за період з 22.09.2014 по 16.12.2014, становить 26390,52 грн., в той час, як розрахунок заробітної плати за цей же період, відповідно до постанови суду першої інстанції, складає 23980,36 грн. і, враховуючи, що доход позивача у вигляді пенсії державного службовця пов'язаний саме з його звільненням та значно перевищує розрахунок заробітної плати за час вимушеного прогулу, позовні вимоги щодо стягнення заробітної плати з відовдіача-2 не підлягають задоволенню.

Третьою особою (ОСОБА_5) надано письмові пояснення, в яких третя особа підтримує доводи апеляційних скарг, зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що після подання ОСОБА_1 заяви про звільнення, ще у період його перебування на посаді начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області, ОСОБА_5 проходив співбесіду у голови ДКСУ ОСОБА_7 з приводу його призначення на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області, тобто ОСОБА_5 був у ДКСУ на співбесіді на початку вересня, у вихідний день, але не може надати до суду письмового підтвердження цих обставин, оскільки не міг передбачити виникнення спірної ситуації.

ОСОБА_1 проти задоволення апеляційної скарги заперечує, вважає оскаржувану постанову суду першої інстанції цілком обґрунтованою та правомірною, зазначаючи, що накази щодо його звільнення з займаної посади як відповідачем-1, так і відповідачем-2 видано значно пізніше установленого законодавством терміну, чим порушено вимоги ст.38 КЗпП України. При цьому, ст.38 КЗпП України не вимагає від працівника направляти власнику або уповноваженому йому органу письмову заяву про відкликання заяви на звільнення (це право працівника, а не обов'язок); виходячи із положень ч.2 ст.38 КЗпП України, працівнику достатньо не залишати своє робоче місце після закінчення двотижневого терміну, якщо він передумав звільнятись, що і було зроблено ОСОБА_1, оскільки 10.09.2014 він був на робочому місці та виконував покладені на нього обов'язки. Позиція ж скаржників про те, що призначення ОСОБА_5 на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області шляхом переведення та початок його роботи з 21.10.2014, тобто після спливу більш ніж місячного терміну від дати звільнення позивача, впливає якимось чином на факт незаконності звільнення останнього станом на 17.09.2014, не має жодних законних підстав, оскільки його запрошення на посаду відбулось вже після прийняття оскарження позивачем наказів про звільнення до суду.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг, внаслідок наступного.

Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, 29.11.2011 наказом голови Державної казначейської служби України № 397-к призначено ОСОБА_1 на посаду начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області у Запорізькій області (т.1, а. с.12, 76, 77).

22.08.2014 ОСОБА_1 складено заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням у зв'язку виходом на пенсію (т.1, а. с.69), яку направлено на адресу Державної казначейської служби України засобами поштового зв'язку з повідомленням про вручення, отримано відповідачем-1 26.08.2014 (т.1, а. с.10, 11).

01.09.2014 на виконання приписів Порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 45 від 25.01.2012, ДКСУ підготовлено та направлено листи - погодження на Запорізьку обласну державну адміністрацію та Міністерство фінансів України, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами (т.1, а. с.95).

08.09.2014 до ДКСУ надійшов лист Міністерства фінансів України від 08.09.2014 про погодження звільнення ОСОБА_1 (т.1, а. с.71), 11.09.2014 - лист Запорізької облдержадміністрації від 09.09.2014 про погодження звільнення ОСОБА_1 (т.1, а. с.70).

11.09.2014 головою ДКСУ прийнято наказ «Про звільнення ОСОБА_1» № 755-0, яким ОСОБА_1 звільнено з посади начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області за власним бажанням в зв'язку з виходом на пенсію згідно зі ст.38 КЗпП України (т.1, а. с.13).

16.09.2014 головою Державної казначейської служби України винесений наказ № 763-о, яким у зв'язку зі звільненням ОСОБА_1 виконуючим обов'язки начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області з 17.09.2014 призначено заступника начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області Старосельського Е. О. (т.1, а. с.14).

17.09.2014 ГУ ДКСУ у Запорізькій області прийнято наказ № 53-к «Про звільнення ОСОБА_1» згідно до ст.38 КЗпП України, в п.1 якого зазначено: «Вважати ОСОБА_1 таким, що звільнений з посади начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізької області з 17 вересня 2014 року» (т.1, а. с.15).

Згідно наявній в матеріалах справи копії листка непрацездатності, в період часу з 11.09.2014 по 19.09.2014 ОСОБА_1 знаходився на лікарняному (т.1, а. с.21), а 10.09.2014, згідно табелю обліку використання робочого часу, перебував на роботі.

26.09.2014 третьою особою - ОСОБА_5 подано заяву про призначення на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області, після якої розпочалась процедура узгодження кандидатури ОСОБА_5 на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області (т.1, а. с.104).

14.10.2014 головою Державної казначейської служби України прийнято наказ № 837-о про призначення ОСОБА_5 на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області в порядку переведення (т.1, а. с.35), до виконання яких ОСОБА_5 приступив 24.10.2014 (т.1, а. с.37).

З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про протиправність оскаржуваних наказів відповідачів про звільнення позивача.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 38 КЗпП України (в редакції на момент прийняття оскаржуваних наказів) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Отже, у разі якщо працівник після закінчення двотижневого строку попередження про звільнення продовжує працювати і не вимагає розірвання трудового договору, а також, якщо на його місце не запрошено іншого працівника, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити працівника за поданою раніше заявою.

Згідно абз.1-3 ч.5 ст.21 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) керівники та заступники керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади призначаються на посади та звільняються з посад керівником центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади.

Кандидатури на посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади погоджуються з головами місцевих державних адміністрацій, якщо інше не передбачено законом.

Порядок призначення на посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади встановлюється Кабінетом Міністрів України.

В свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України № 45 від 25.01.2012 затверджено Порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (далі - Порядок № 45).

Пунктом 6 Порядку № 45 встановлено, що пропозиція щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника обласного, міського (міста обласного, республіканського Автономної Республіки Крим значення), районного у місті (місті обласного, республіканського Автономної Республіки Крим значення) територіального органу погоджується, відповідно з головою облдержадміністрації, Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Згідно п.8 Порядку № 45 висновок про погодження або вмотивована відмова в погодженні пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника територіального органу не пізніше десяти днів після надходження надсилаються міністрові, керівникові центрального органу виконавчої влади і додаються до особової справи кандидата на посаду, особи, що звільняється, за місцем роботи.

Якщо протягом десяти днів висновок про погодження або вмотивована відмова в погодженні пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника територіального органу Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою відповідної місцевої держадміністрації не подані, пропозиція вважається погодженою.

Відповідно до абз.3 п.11 Порядку № 45 у разі погодження Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головою відповідної місцевої держадміністрації пропозиції щодо погодження призначення на посаду та звільнення з посади керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади міністр, керівник центрального органу виконавчої влади видає у тижневий строк в установленому порядку наказ про призначення, а у дводенний строк наказ про звільнення.

З наведених норм вбачається обґрунтованість висновків суду першої інстанції, що строки, встановлені у Порядку № 45, в межах яких здійснюється процедура погодження звільнення з займаної посади, не суперечать двотижневому строку, встановленому ст.38 КЗпП України, по закінченню якого з моменту попередження посадової особи про її звільнення за власним бажанням цю особу може бути звільнено.

Таким чином саме в межах двотижневого строку, встановленого ст.38 КЗпП України, можливо здійснити процедуру погодження звільнення з займаної посади та видати наказ про звільнення.

За правилами ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Як встановлено вище, не спростовано відповідачами, заява ОСОБА_1 від 22.08.2014 про звільнення отримана ДКСУ 26.08.2014, отже останнім днем роботи позивача, а отже і днем звільнення згідно ст.38 КЗпП України та днем видачі трудової книжки мало бути 09.09.2014.

Проте, у вказаний день позивач звільнений не був, трудова книжка йому не видана, з даних табелю обліку використання робочого часу судом встановлено, що після закінчення терміну попередження позивача про звільнення за власним бажанням ОСОБА_1 продовжував виходити на роботу (т.1, а.с.16).

Отже наведені обставини є такими, що позбавили відповідачів права звільнити позивача за складеною ним 22.08.2014 заявою, тому звільнення позивача, яке фактично відбулось 17.09.2014, є протиправним.

Стосовно приписів ч.2 ст.38 КЗпП України колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, за визначенням, наведеним у ч.1 ст.69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідачами та третьою особою не надано суду доказів того, що на момент спливу двотижневого строку попередження про звільнення на посаду начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області була запрошена інша особа, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Наведені відповідачами та третьою особою обставини не підпадають під вимоги ч.2 ст.38 КЗпП України і не свідчать про правомірність рішень відповідачів щодо звільнення позивача.

Крім того, обставини щодо дня співбесіди з третьою особою (на початку вересня чи 26.09.2014) мають суперечливий характері і не підтверджені жодним доказом, тому колегією суддів до уваги не приймаються, як не доведені.

З огляду на викладене, апеляцій суд вважає правильним висновок суду першої інстанції, що відповідачами не доведено наявність законного права на звільнення на підставі наказів від 11.09.2014 № 755-0 та від 17.09.2014 № 53-к.

Отже, цілком обґрунтованим є задоволення судом першої інстанції позовних вимог ОСОБА_1 в частині скасування зазначених наказів та, як наслідок, поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника ГУ ДКСУ у Запорізькій області, що відповідає вимогам ч.1 ст.235 КЗпП України, за якими у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Колегія суддів також вважає обґрунтованим часткове задоволення судом першої інстанції позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з ГУ ДКСУ у Запорізькій області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частина 2 статті 235 КЗпП України встановлює, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 № 100 затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати, згідно п.5 якого нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз.2 п.8 порядку).

Згідно довідок відповідача-2 середньомісячна заробітна плата позивача складає 8315,77 грн., середньоденна 386,78 грн. (т.1, а. с.38, 64).

Судом першої інстанції здійснено розрахунок, за яким, з огляду на те, що позивач по 19.09.2014 включно знаходився на лікарняному, а 20 та 21 вересня 2014 - неробочі (вихідні) дні, задоволеними були вимоги позивача щодо стягнення з відповідача-2 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22.09.2014 по 16.12.2014 у розмірі 23980,36 грн. (виходячи з наступного розрахунку 62 дні х 386,78 грн. = 23980,36 грн.).

Правильність розрахунку сторонами у справі не заперечується.

При цьому колегією суддів не приймаються доводи відповідачів та третьої особи, що ОСОБА_1 отримав за період з 22.09.2014 по 16.12.2014 пенсію за вислугу років розміром 26390,52 грн., в той час, як розрахунок заробітної плати за цей же період, відповідно до постанови суду першої інстанції, складає 23 980,36 грн. і доход позивача у вигляді пенсії державного службовця пов'язаний саме з його звільненням та значно перевищує розрахунок заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Апеляційний суд з цього приводу зазначає, що трудовим законодавством не передбачено підстав для зміни правового становища працівника при досягненні ним пенсійного віку чи отриманні права на пенсію з інших підстав.

В даному випадку набуте право позивача на отримання пенсії та її розмір не впливає на обов'язок відповідача-1 виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу, як то передбачено ч.2 ст.235 КЗпП України.

З огляду на вище викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду справи в повному обсязі дослідив обставини, які мають значення для справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1

Стосовно поданого позивачем клопотання про стягнення на користь позивача понесених витрат на правову допомогу на загальну суму 1200 грн. при розгляді справи в апеляційному суді, колегія суддів не вбачає законних підстав для його задоволення.

Відповідно до ст.90 КАС України витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 № 4191-VI розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Частиною 2 статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата) відноситься до умов, що визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Виходячи з наведених правових норм, вбачається, що для визначення суми компенсації витрат на правову допомогу необхідно визначення вартості однієї години роботи адвоката, при цьому вартість години роботи встановлюється за згодою сторін договору.

В даному випадку факт надання позивачу правової допомоги підтверджений укладеним між ним та адвокатом договором про надання правової допомоги б/н від 31.10.2014 та квитанцією про сплату 1200,00 грн. за цим договором (т.2, а. с.14).

Проте, вказаний договір про надання правової допомоги не визначає погодинної вартості правової допомоги, наданої у даній справі, не містить чіткого, конкретного, змісту послуг про надання правової допомоги у цій справі. Також відсутні інші документи, які б визначали погодинну вартість правової допомоги та відображали вартість години за певний вид послуги та час витрачений, в тому числі, на участь у судових засіданнях; ознайомлення з матеріалами справи в суді.

З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заяви про компенсацію витрат на правову допомогу в розмірі 1200,00 грн.

Керуючись ст.ст.198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області залишити без задоволення.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 16 грудня 2014 року у справі № 808/6947/14 залишити без змін.

В задоволенні заяви ОСОБА_1 про відшкодування судових витрат на загальну суму 1200 грн. (тисяча двісті гривень) - відмовити.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому ст.212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: І.Ю. Добродняк

Суддя: Н.А. Бишевська

Суддя: Я.В. Семененко