Постанова № 46188629, 02.07.2015, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

02 липня 2015 р. № 820/4304/15

Харківський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Тітова О.М.,

суддів Бадюкова Ю.В., Панченко О.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Костіної А.В.,

представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 Мустафи,

представника позивача - ОСОБА_2,

перекладача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Мустафи до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 Мустафи, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10.04.2015 року №297-5; зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відмову ОСОБА_1 Мустафа визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення відповідача - Державної міграційної служби України від 10.04.2015 року №297-5 є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин його справи та ситуації, що склалась в країні його походження. Вказав, що спірне рішення порушує його права, для відновлення яких необхідно зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відмову ОСОБА_1 Мустафа визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Представник відповідача надав до суду заперечення проти позову, в яких зокрема зазначив, що звернення позивача до міграційної служби є необґрунтованим та не містить умов передбачених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а рішення ДМС України від 10.04.2015 р. прийнято відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин особової справи позивача та ситуації у країні походження позивача. Посилаючись на викладені обставини, відповідач просив суд ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача та третьої особи у судове засідання не прибув, належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи, надав клопотання про перенесення розгляду справи у зв'язку з відрядженням.

Суд, на підставі ст. 128 КАС України, вважає за можливе здійснити розгляд справи без представника відповідача та третьої особи, оскільки ним було подано клопотання про розгляд справи без його участі.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом встановлено, що громадянин ОСОБА_4 Арабської республіки ОСОБА_1 Мустафа, 28.08.2014 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про надання йому статусу біженця, яку обґрунтовував тим, що він приїхав до України з метою навчання, живе спокійним життям, а в Сирії йому загрожує небезпека насильницького втягнення до служіння терористично налаштованим силам, від чого діюча влада не може його захистити (а.с.36-42).

Відповідно до п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 заяву позивача прийнято до розгляду, про що Головним управлінням ДМС України в Харківській області видано наказ від 28.08.2014 № 175 (а.с. 237).

З матеріалів витребуваної особової справи №2014КН0050 вбачається, що фахівцями ГУ ДМС України в Харківській області проводились співбесіди із позивачем та формувалися і направлялися запити до державних органів та науково-дослідних установ.

На підставі зібраної інформації та наданих позивачем пояснень, ГУ ДМС України в Харківській області прийшло до висновку про відсутність умов, передбачених п. 1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв'язку із чим позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 57-65).

З матеріалів справи вбачається, що позивач отримав повідомлення Управління міграційної служби в Харківській області від 22.04.2015 року №28 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення ДМС України від 10.04.2015 року № 297-15, яким було підтримано висновок ГУ ДМС в Харківській області (а.с.66-67).

З приводу спірних правовідносин суд зазначає наступне.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення його статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. за №3671-VI (далі за текстом - Закон №3671).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Положеннями п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671 передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз. 4 п.1 ст. 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно ч. 2 ст.13 Закону №3671 особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана: подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів зазначає, що в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного.

Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення.

З матеріалів справи та висновку ГУ ДМС України в Харківській області вбачається, що фахівцями міграційної служби під час розгляду заяви позивача проводилися співбесіди, а також об'єктивно та всебічно досліджувалася повідомлена позивачем інформація по країні походження.

Заявником було зазначено, що в країні походження іде війна, на якій його можуть заарештувати, поранити або навіть вбити. Також зазначив, що у Сирії склались несприятливі умови для життя, як то нестача продуктів харчування та медикаментів, відсутність водо - та електропостачання, належного медичного обслуговування тощо.

Інших побоювань переслідування позивач під час подання заяви, на співбесідах та суду не навів.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до установи відповідача жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування позивача на батьківщині, а його посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією

Судом встановлено, що позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мав.

Більше того, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що останній не тікав із Сирії від небезпеки рятуючи своє життя, натомість він добровільно покинув країну з метою навчання на території України.

Враховуючи викладене вище суд вважає, що позивач безпідставно стверджує про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через расову, релігійну чи національну належність, належність до певної соціальної групи або через політичні погляди.

При цьому в Пленумі Вищого Адміністративного Суду України від 16.03.2012р. №3 вказано, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином суд дійшов до висновку, що підстави, передбачені п.п. 1, 13 ч.1 ст.1 Закону №3671, для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, відсутні.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем по справі доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо відмови ОСОБА_1 Мустафа у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 160 163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 Мустафи до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про зобов'язання вчинити певні дії залишити без задоволення.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення, у разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 06 липня 2015 року.

Головуючий суддяТітов О.М.

СуддіБадюков Ю.В.

ОСОБА_5