Ухвала суду № 46188563, 16.02.2015, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

УХВАЛА

про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень закону

16 лютого 2015 р. Справа № 820/18865/14

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Зінченко А.В.

При секретарі - Алавердян Е.А.

За участі представників сторін:

Позивача - ОСОБА_1

Відповідача - не прибув

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Прокуратури Автономної республіки Крим про скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з адміністративним позовом до Прокуратури Автономної республіки Крим, в якому просить суд:

- скасувати наказ прокуратури Автономної республіки Крим № 50к від 22 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1.) з посади начальника відділу правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту прокуратури Автономної республіки Крим.

- поновити ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1.) на посаді начальника відділу правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту прокуратури Автономної республіки Крим.

- стягнути з прокуратури Автономної республіки Крим (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1.) середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

- зобов'язати прокуратуру Автономної республіки Крим (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ідентифікаційний код 00034051) проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, ідентифікаційний код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1, зареєстрований за адресою АДРЕСА_1.) заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позову зазначається, що Позивач займав вказану вище посаду з 26.09.2014, відповідно до наказу Прокуратура автономної республіки Крим № 17к від 26 вересня 2014 року.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».

На підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Прокурора Автономної республіки Крим № 50к від 22 жовтня 2014 року позивача звільнено із займаної посади начальника відділу правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту прокуратури Автономної республіки Крим у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України. З наказу вбачається, що він прийнятий на підставі вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, як зазначає Позивач, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

З огляду на посади, які позивач обіймав у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону, прийнято у зв'язку із обійманням позивачем з 04 вересня 2012 року по 02 лютого 2014 року посади заступника прокурора Полтавської області відповідно до наказу Генерального прокурора України № 1268к від 04 вересня 2012 року, що відповідає критеріям, визначеним в п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону.

Позивач звертає увагу, що відповідно до ч. 3 ст. 1 зазначеного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Водночас, як зазначає Позивач, згідно п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Також Позивач звертає увагу, що відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Позивач акцентує увагу, що відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 22 Конституції конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995 р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010 р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 р. Позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод інакше, ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що рішенням Прокурора Автономної республіки Крим, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено численні права і свободи Позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а Відповідач мав керуватися положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин її положення.

Так, Позивач зазначає, що відповідно до ст. 38 Конституції громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Статтею 43 Конституції передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення Відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку Позивача, безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки Позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим Позивач звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також ст. 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права Позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення Відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав Позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження зі наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

В контексті наведеного Позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не можу бути порушено навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану.

Згідно ст. 58 Конституції України, як зазначає Позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним Позивач зазначає, що оскільки норми ч. 3 ст. 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки - запроваджують її, їх застосування до Позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Також, як вказується у позові, коли позивач обіймав посаду заступника прокурора Полтавської області, не було жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання такої посади є правопорушенням

Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посади заступника прокурора Полтавської області, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Позивач вказує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону України «Про очищення влади», усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_3, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку Позивача, суперечить вимогам Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає Позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже і застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

В контексті наведеного Позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку Позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, як зазначає Позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач зобов'язаний був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_3, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних і допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку Позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 62 Конституції України.

Тому, на думку Позивача, Відповідач, звільняючи Позивача з посади начальника відділу правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту прокуратури Автономної республіки Крим, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст. 62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність та незаконність рішення відповідача про звільнення позивача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені в ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції Позивач також посилається на положення ст. ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 до цієї Конвенції, які на думку Позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватись право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає Позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу Позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з тим, як зазначає Позивач, Законом не передбачено єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі Позивачем також звернуто увагу на положення п. 7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п. 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватись тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім того, в обґрунтування позову Позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

У взаємозв'язку з наведеним суд зазначає, що відповідно до ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Під час розгляду справи Позивач звернувся із клопотанням про звернення суду до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України. Одночасно Позивач заявив клопотання про зупинення провадження у справі на підставі п. 4 ч. 2 ст. 156 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши зміст позовної заяви, заслухавши пояснення представника Позивача, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів Позивача окремі вищезгадані положення Закону України «Про очищення влади» наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою дотримання конституційних прав і свобод Позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

При цьому судом також враховуються положення п. 5 ч. 7 ст. 3 Закону України «Про очищення влади».

Керуючись ч. 5 ст. 9, ст. ст. 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, -

УХВАЛИВ:

Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» («Голос України», 15.10.2014, № 198), положенням Конституції України, а саме:

- частини третьої статті 1, пункту восьмого частини першої статті 3, пункту другого розділу «Прикінцеві та перехідні положення», Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини 2 статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, статті 43, статті 58, частині другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.

Суддя Зінченко А.В.