Рішення № 46117434, 01.07.2015, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 306/202/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

01 липня 2015 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області

у складі : головуючого - судді Мацунича М.В.

суддів : Куштана Б.П., Панька В.Ф.

з участю секретаря : Дашковської С.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду від 20 березня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 де третьою особою є : служба у справах дітей Свалявської районної державної адміністрації про визначення місця проживання малолітньої дитини та надання дозволу на виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди й супроводу батька та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення проїзного документу для виїзду за кордон малолітньої дитини та надання дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька, -

в с т а н о в и л а :

У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом про встановлення місця проживання дитини. Та в березні 2015 року ОСОБА_1 збільшив предмет позову, а саме просив надати дозвіл на виїзд за кордон без згоди одного з батьків. При цьому посилався на те, що від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3. Але, дійти згоди із ОСОБА_2 стосовно місця проживання не можуть. Службою у справах дітей Свалявської РДА 21.01.2014 року встановлено порядок і час спілкування із сином. Та, не дивлячись на це спілкуватись, і приймати участь у вихованні сина, так і не має можливості через перешкоди з боку ОСОБА_2. Остання не має власного житла для проживання, ніде не працює і через це неспроможна матеріально забезпечувати сина, а тому і просить визначити місце проживання сина разом із ним. Після 08.10.2014 року дитина перебуває за межами держави в Словацькій Республіці без його згоди де утримується ОСОБА_2. На пропозицію надати нотаріально посвідчену заяву-згоду про перетин кордону для виїзду та в'їзду в Україну малолітнім сином у його присутності, ОСОБА_2, відмовляється. Виходячи з наведеного й просив задовольнити позовні вимоги.

Також у березні 2015 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов. Який мотивувала тим, що малолітній син ОСОБА_3 проживає з нею, так-як вийшла заміж за громадянина Словацької Республіки, та проживають за кордоном. Для постійного проживання малолітнього сина ОСОБА_3 за кордоном потрібна згода ОСОБА_1, але останній такої не надає. При її постійному проживанні в Словацькій Республіці за відсутності згоди ОСОБА_1 на проживання малолітнього сина з нею, буде позбавлена можливості спілкування із сином та прийняття участі в його вихованні. Крім цього, дитина буде позбавлена можливості виїзду в інші країни для відпочинку із сім'єю, а також проживати разом зі своїми майбутніми братами й сестрами. За наведених обставин і просила надати дозвіл на виготовлення проїзного документу для виїзду за кордон малолітньої дитини та надати дозвіл на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька.

Рішенням Свалявського районного суду від 20 березня 2015 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1, відмовлено, а зустрічний позов ОСОБА_2, задоволено.

Заперечуючи рішення суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просить апеляційну інстанцію скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відхилення зустрічного позову. При цьому посилається на те, що рішення суду не відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права.

У судовому засіданні апеляційної інстанції апелянт ОСОБА_1 та його представник в особі ОСОБА_5 підтримали вимоги скарги й просили задоволити таку з наведених підстав.

ОСОБА_2 та її представник в особі адвоката Фазекош О.А., а також Служба у справах дітей Свалявської районної державної адміністрації у судове засідання не з'явились, але при цьому повідомлені належним чином про час та місце судового засідання, що стверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення, та заяв про відкладення розгляду справи не подали суду. Враховуючи вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України та зважуючи на приписи ст. 303-1 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглядати скаргу за відсутності нез'явившихся осіб.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, пояснення осіб, які беруть участь у справі та обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального й процесуального права при винесенні оспорюваного судового рішення, знаходить апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню за наступних мотивів.

Відповідно до вимог статей 212 -214 ЦПК України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й, всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається, рішення в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, а висновки суду про встановлені обставини й правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам закону ухвалене в справі рішення суду не відповідає.

Відповідно до статей 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками й доповненнями, встановленими законом.

А на підставі вимог ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 59 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З матеріалів справи вбачається, що в сторін під час шлюбу народився ІНФОРМАЦІЯ_1 син ОСОБА_3. На час апеляційного розгляду малолітній син сторін проживає разом із матір'ю - ОСОБА_2, які перебувають за межами держави в Словацькій Республіці.

Апелянт проживає в с. Стройне Свалявського району Закарпатської області, але через різні перешкоди з боку ОСОБА_2 щодо спілкування та прийняття участі у вихованні сина не має можливості виконувати свої батьківські обов'язки, що суперечить нормам статей 152, 153, 155 і 157 СК України.

Як убачається із протоколу № 1 від 21.01.2014 року Службою у справах дітей Свалявської РДА встановлено ОСОБА_1 порядок і час спілкування із сином, а.с. 40. Однак, дане рішення органу у справах дітей не виконується у зв'язку зі знаходженням на проживанні малолітнього ОСОБА_3 разом із матір'ю за кордоном.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

А виходячи з роз'яснень п. 18 постанови ПВС України від 21.12.2007 року за № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

З матеріалів справи вбачається, що малолітній син сторін проживає разом із ОСОБА_2, тобто з матір'ю по місцю її проживання, яким на час судового розгляду є Словацька Республіка, так-як одружилась 14.12.2013 року з ОСОБА_7, громадянином даної держави, а.с. 191.

Разом із цим ч. 2 ст. 161 СК України передбачено, що суд не може передати дитину для проживання лише з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У матеріалах справи відсутні докази того, що стосовно апелянтки мають місце обставини, які передбачені цією частиною статті та в зв'язку із цим наявні перепони для визначення місця проживання дітей разом із матір'ю, а.с. 57-58, 62-63, 186.

Окрім цього, як слідує з одного із принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 року дитина може бути розлучена з матір'ю тільки за виняткових обставин. А звідси, перевага надається матері, позаяк мати природно більш близька до своїх дітей.

Посилання апелянта на Висновок служби у справах дітей Свалявської РДА від 19.03.2014 року за № 349/01-14 не можна визнати достатнім для прийняття рішення щодо проживання малолітньої дитини сторін із ОСОБА_1. Оскільки, такий не відображає всіх обставин із приводу залишення проживання дітей з одним із батьків, так-як посилається на умови проживання, доводи ОСОБА_1 і його майновий стан. У висновку не відображена позиція ОСОБА_2, її матеріально-побутові умови проживання і можливість забезпечення дитини необхідним, що доведено іншими доказами в справі. Та основне у висновку не відображено як зміна місця проживання малолітньої дитини відобразиться на інтересах останньої і чи не будуть такі порушені. За наявності рівних можливостей батьків у забезпеченні дитині відповідного місця проживання, таке слід визначати за місцем проживання матері, яка більш природно наближена до виконання своїх батьківських обов'язків. Таким чином, даний висновок колегія суддів оцінює критично, оскільки не відповідає обставинам справи та не узгоджується з вимогами чинного сімейного законодавства.

Виходячи із сукупності вище наведених обставин, суд першої інстанції підставно відмовив ОСОБА_1 у визначенні місця проживання малолітнього сина за його адресою проживання, оскільки це б не відповідало інтересам дитини.

Конвенцією ООН про права дитини від 20.11.1989 року (чинна для України з 27.09.91р.) передбачено в пункті 1 статті 3, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції ООН).

Як зазначено в пункті 1 ст. 9 Конвенції ООН, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

За правилами ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Як зазначено в ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Позивачка ОСОБА_2 за зустрічним позовом заявила одну з вимог про надання їй дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітнього сина без згоди його батька.

Так, ст. 313 ЦК України передбачає, що особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Однак, ст. 6 СК України визначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України встановлено, зокрема, ЗУ "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 року № 3857-XII та Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою КМ України від 27 січня 1995 року № 57.

Відповідно до пункту 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України (затверджені постановою КМ України від 27.01.1995 року № 57) виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється лише за згодою обох батьків (усиновлювачів, піклувальників) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених батьками.

У відповідності із ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років). За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Відповідно до пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України (затверджені постановою КМ України від 27.01.1995 року № 57) виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Надаючи ОСОБА_2 дозвіл на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітнього ОСОБА_3 без згоди його батька - ОСОБА_1, суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, та не врахував того, що в рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду вказаної категорії справ, зазначається термін вивезення дитини за кордон та країну, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька. Не визначився із правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини за відсутності згоди батька без обмеження будь-яким терміном та без зазначення країни, у яку дозволяється виїзд дитини.

Крім цього, не враховано судом тієї обставини, що надання за рішенням суду дозволу на постійний виїзд дитини на постійне місце проживання за кордон без згоди батька суперечить вищевказаним нормам матеріального права, які визначають рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

За цих обставин, суд першої інстанції безпідставно задоволив дану вимогу ОСОБА_2, а тому, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відхилення даної позовної вимоги як необгрунтованої.

Стосовно вимоги ОСОБА_1 про надання дозволу на виїзд за кордон у його присутності малолітнього сина без згоди його матері, суд першої інстанції прийняв протилежне рішення, яким правильно відмовив ОСОБА_1 у задоволенні такої вимоги. Оскільки, така не відповідає вище зазначеним нормам права, які встановлюють порядок виїзду за кордон дітей громадян України.

Що стосується вимоги ОСОБА_2 в частині надання дозволу на виготовлення проїзних документів для виїзду за кордон малолітнього ОСОБА_3 без згоди його батька, колегія суддів зазначає наступне.

Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення / затверджених постановою КМ України від 31.03.1995 року № 231 (зі змінами)/ визначено, зокрема, що виїзд неповнолітніх громадян України за межі території України здійснюється за одним із таких документів: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий дітям - громадянам України згідно з цими Правилами; проїзний документ дитини, виданий відповідно до Правил; паспорт громадянина України для виїзду за кордон одного з батьків, у який, відповідно до Правил, записано дитину, яка прямує у його супроводі через державний кордон.

А ст. 18 цих Правил передбачено, що оформлення паспорта/ проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків (законних представників батьків чи дітей), а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису яких засвідчено нотаріально. За наявності заперечень одного з батьків документ може бути оформлено на підставі рішення суду.

Таким чином, процедура оформлення документів для виїзду дитини за кордон, як то проїзного документа дитини, передбачає подання до відповідного відділу громадянства і реєстрації фізичних осіб нотаріально посвідченої заяви батьків про надання згоди на оформлення проїзного документа.

Оскільки, ОСОБА_1 не надав ОСОБА_2 нотаріально посвідченої заяви як батька малолітнього сина про надання згоди на оформлення проїзного документа дитини, то суд першої інстанції підставно задоволив цю позовну вимогу ОСОБА_2 у зв'язку із чим, рішення суду в цій частині вимоги підлягає залишенню в силі.

Ураховуючи викладене у взаємозв'язку з наведеними нормами права, колегія суддів зазначає, що ухвалене судом першої інстанції судове рішення не можна визнати законним у частині вимоги про надання дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька. А звідси на підставі ч. 1 ст. 309 ЦПК України таке підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення суду про відмову в задоволенні такої вимоги.

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України з ОСОБА_2 слід стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 121,80 гривень, а.с. 221.

Зважуючи на вищезазначене та керуючись вимогами статей 10, 11, 60, 212, 309, 314, 316 і 319 ЦПК України, апеляційний суд, -

р і ш и в :

апеляційну скаргу ОСОБА_1, задоволити частково.

Рішення Свалявського районного суду від 20 березня 2015 року, скасувати частково в частині вимог зустрічного позову про надання дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька, ухваливши із цієї вимоги нове рішення.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про надання дозволу на виїзд за кордон на постійне місце проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька, відмовити.

У решті вимог, рішення суду першої інстанції, залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 121,80 гривню у відшкодування судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня набрання ним законної сили.

Головуючий : ____ Судді : ______

______