Постанова № 46063777, 01.07.2015, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" липня 2015 р. cправа №907/206/14

Львівський апеляційний господарський суд у складі:

Головуючого судді: Плотніцького Б.Д.

Суддів:Мельник Г.І.

ОСОБА_1

при секретарі: Гарматі О.В.

розглянувши апеляційну скаргу Дочірнього підприємства „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району

на рішення господарського суду Закарпатської області від 04.03.2015р. (суддя Журавчак Л.С.)

у справі №907/206/14

за позовом: Дочірнього підприємства „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району

до відповідача: Солочинської сільської ради, с.Солочин Свалявського району

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, с.Солочин Свалявського району

про визнання недійсним рішення Солочинської сільської ради №10 від 24.02.2005 року

за участю представників сторін:

від позивача (апелянта) : ОСОБА_5 по довіреності №9 від 20.01.2015р.

від відповідача: не зявився

від третіх осіб: ОСОБА_6 по довіреностях від 02.07.2014р. та 18.07.2014р.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 27.05.2014р. позов задоволено повністю, визнано недійсним оспорюване у справі рішення ради. ОСОБА_7 Львівського апеляційного господарського суду від 18.08.2014р. вказане рішення суду залишено без змін з тих же підстав.

ОСОБА_7 Вищого господарського суду України від 09.12.2014р. рішення господарського суду Закарпатської області від 27.05.2014р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18.08.2014р. скасовано, справу №907/206/14 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

У мотивувальній частині вказаної постанови Вищим господарським судом України зазначено про необхідність надання оцінки факту відсутності в матеріалах справи проекту землеустрою щодо визначення меж зон санітарної охорони водних об'єктів, розробленого у відповідності до положень ОСОБА_7 Кабінету Міністрів України від 18.12.1998р. №2024, якою затверджено правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів; необхідність зясування дати отримання ДП "Санаторій "ОСОБА_2" спеціального дозволу на користування надрам; яким чином оскаржуване позивачем рішення сільської ради від 24.02.2005р. про надання ОСОБА_3 (від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_4В.) дозволу на будівництво нового житлового будинку на власній земельній ділянці порушує права ДП "Санаторій "ОСОБА_2" та які саме права; питання стосовно перебування земельної ділянки ОСОБА_4 в межах гірничого відводу, і чи вирішено органом місцевого самоврядування, шляхом надання дозволу на будівництво фізичною особою на власній земельній ділянці, питання здійснення забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а відтак і порушення сільською радою статті 58 кодексу України про надра та наявність у ДП "Санаторій "ОСОБА_2" підстав для звернення до суду за захистом свого порушеного права; питання стосовно процесуального статусу ОСОБА_3 у спірних правовідносинах та питання стосовно підвідомчості господарському суду спору у даній справі.

При новому розгляді справи господарським судом Закарпатської області прийнято рішення від 04.03.2015р., яким відмовлено у задоволенні позову Дочірнього підприємства „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району до Солочинської сільської ради, с.Солочин Свалявського району за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4, с.Солочин Свалявського району про визнання недійсним рішення Солочинської сільської ради №10 від 24.02.2005 року.

Дочірнє підприємство „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району, звернулось з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, прийнятим з неповним зясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд першої інстанції при прийнятті рішення не надав правової оцінки преюдиційним для даної справи судовим рішенням, якими було встановлено факт знаходження земельної ділянки ОСОБА_4 в межах залягання корисних копалин, чим, в свою чергу, порушив ст.35 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України). Апелянт зазначає, що постановою КМУ №1499 від 11.12.1996р. затверджено спеціальний перелік водних обєктів, що відносяться до категорії лікувальних, до якого відноситься і Голубинське родовище мінеральних вод. З метою його збереження від передчасного псування та бактеріального забруднення, рішенням Закарпатської обласної ради №27 від 22.01.1972р., були встановлені межі округу і зон гірничо-санітарної охорони санаторію «Квітка полонини». Вказане рішення було затверджено постановою ОСОБА_7 Міністрів УРСР №282 від 20.06.1973р., чинною і на сьогоднішній день. Тому, на думку апелянта, оскільки земельна ділянка, яка належить ОСОБА_4 на праві власності, знаходиться в межах залягання корисних копалин Голубинського родовища, то Солочинська сільська рада при наданні дозволу ОСОБА_3 на будівництво будинку на такій ділянці вирішила питання щодо надання дозволу фізичній особі на здійснення забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення без погодження з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного гірничого нагляду, що суперечить ч.1, 2 ст.58 Кодексу України про надра та пп.1, 2, 6 постанови КМУ №33 від 17.01.1995р. «Про затвердження положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення»

Також скаржник зазначає, що судом першої інстанції невірно застосовано ч.6 ст.24 Закону України «Про планування і забудову територій», згідно якої дозвіл на будівництво надається на підставі комплексного висновку щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам, місцевим правилам забудови. В рішенні суду зазначено, що відповідачем не порушено вказану вище норму Закону, оскільки дозвіл на будівництво наданий ним після погодження відділом містобудування та архітектури Свалявської РДА, про що зроблено відмітку як на заяві ОСОБА_3 від 16.02.2015р., так і вказано в тексті самого рішення ради від 24.02.2005р. Однак, на думку апелянта, такі документи не можуть вважатись комплексним висновком, відповідачем і третіми особами не доведено факту розроблення такого висновку і в матеріалах справи комплексний висновок відсутній. Тому, апелянт вважає, що вказані обставини свідчать про незаконність оскаржуваного рішення Солочинської сільської ради.

Апелянт зазначає, що відповідно до ліцензії на користування надрами №1970 від 19.08.1999р. він має право експлуатації родовища вуглекислих мінеральних вод Голубинського родовища (свердловина №4-р/4-е/), тобто при прийнятті радою оскаржуваного рішення було порушено права та законні інтереси позивача.

01.07.2015р. на адресу суду надійшов відзив третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, в якому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечують, вважають рішення по справі законним та обґрунтованим і просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін. Зокрема, посилаються на норми Закону України «Про планування і забудову територій», в якому вказано, що фізичні особи, які мають намір здійснити будівництво на земельній ділянці, яка належить їм на праві власності, зобовязані отримати від виконавчих органів відповідних рад дозвіл на будівництво обєкта містобудування. Частиною 4 статті 24 вказаного Закону передбачено, що у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення обєкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього обєкта. Рішення про передачу земельної ділянки не є скасованими та не визнавались недійсними, судових рішень, які б обмежували право ОСОБА_4 здійснювати будівельні роботи на належній їй земельній ділянці, також немає.

Також у відзиві зазначено, що позивачем не розроблено проекту землеустрою на земельну ділянку, тобто не встановлено на місцевості меж зон санітарної охорони, тому треті особи вважають, що судом першої інстанції зроблено вірний висновок про відсутність порушених прав позивача на момент прийняття оскаржуваного рішення Солочинскою сільською радою. Треті особи також посилаються на аналогічні висновки, зроблені Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ, які викладені в ухвалі від 25.02.2015р. по справі №6-48349св14.

У судових засіданнях 27.05.2015р. та 01.07.2015р. представник позивача (апелянта) підтримав вимоги, викладені в апеляційній скарзі, просив її задовольнити та скасувати рішення суду від 04.03.2015р. і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник третіх осіб проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу б/н від 25.07.2015р., вважає рішення по справі законним та обґрунтованим і просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.

Відповідач у судові засідання 29.04.2015р., 27.05.2015р. та 01.07.2015р. не зявився. Відповідно до ст.98 ГПК України про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення поштового відправлення з відповідною ухвалою суду, яка наявна в матеріалах справи. Про наявність поважних причин неявки у судове засідання апеляційної інстанції уповноваженого представника суд не повідомив, своїми правами, передбаченими ст.22 ГПК України, не скористався.

Згідно зі ст.99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст.102 ГПК України, апеляційна скарга на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження.

Відповідно до ст.81-1 ГПК України складено протокол судового засідання.

Дослідивши докази матеріалів справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням VII сесії І скликання Солочинської сільської ради від 25.07.2000р. "Про виділення площі в ур. "Біласовиця" с.Солочин під забудову індивідуального житлового будівництва" із земель запасу сільської ради виділено 2,4га землі в ур. "Біласовиця" с.Солочин під забудову житлового будівництва, в т. ч. і земельну ділянку гр.ОСОБА_8, на яку згодом на підставі Договору дарування від 05.12.2002р. за реєстром №6068 та рішення Солочинської сільської ради від 06.05.2003р. оформлено право власності на ОСОБА_4, про що видано Державний акт на право власності на земельну ділянку від 17.07.2003р. серії ЗК №014128. Цільовим призначенням (використанням) земельної ділянки вказано будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

Рішенням Солочинської сільської ради №10 від 24.02.2005р. надано дозвіл гр. ОСОБА_3 (що діяла на той час від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_4 В.), мешканки ІНФОРМАЦІЯ_1,41, на будівництво нового житлового будинку на власній земельній ділянці в ур. "Біласовиця" № 8 в с.Солочин.

ДП "Санаторій "ОСОБА_2" ЗАТ лікувально оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" вважає таке рішення незаконним та звернулось з позовом про визнання недійсним вказаного рішення Солочинської сільської ради з посиланням на його прийняття без жодного погодження з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного гірничого нагляду, що суперечить вимогам частин 1, 2 статті 58 Кодексу України про надра та пунктів 1, 2, 6 постанови Кабінету Міністрів України від 17.01.1995р. №33 "Про затвердження Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення", крім того, без отримання комплексного висновку щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам, місцевим правилам забудови в порушення частини 6 статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій", а також з підстав порушення спірним рішенням сільради прав позивача.

У постанові Вищого господарського суду України від 09.12.2014р., якою скасовано рішення від 27.05.2014р. та постанова від 18.08.2014р. зазначено про необхідність надання оцінки факту відсутності в матеріалах справи проекту землеустрою щодо визначення меж зон санітарної охорони водних об'єктів, розробленого у відповідності до положень ОСОБА_7 Кабінету Міністрів України від 18.12.1998р. №2024, якою затверджено правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів; необхідність зясування дати отримання ДП "Санаторій "ОСОБА_2" спеціального дозволу на користування надрам; яким чином оскаржуване позивачем рішення сільської ради від 24.02.2005р. про надання ОСОБА_3 (від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_4В.) дозволу на будівництво нового житлового будинку на власній земельній ділянці порушує права ДП "Санаторій "ОСОБА_2" та які саме права; питання стосовно перебування земельної ділянки ОСОБА_4 в межах гірничого відводу, і чи вирішено органом місцевого самоврядування, шляхом надання дозволу на будівництво фізичною особою на власній земельній ділянці, питання здійснення забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а відтак і порушення сільською радою статті 58 кодексу України про надра та наявність у ДП "Санаторій "ОСОБА_2" підстав для звернення до суду за захистом свого порушеного права; питання стосовно процесуального статусу ОСОБА_3 у спірних правовідносинах та питання стосовно підвідомчості господарському суду спору у даній справі.

Згідно ст.11112 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Господарським судом Закарпатської області встановлено наступне. Рішенням облвиконкому Закарпатської обласної ради №27 від 22.01.1972р. з метою збереження Голубинського родовища мінеральних вод від передчасного псування та бактеріального забруднення встановлені межі округу і зон гірничо-санітарної охорони санаторію "Квітка полонини", зокрема І зони для свердловини №4-р - прямокутник, обмежений з північного сходу р.Піня площею 1,02га. Вказане рішення було затверджено ОСОБА_7 Міністрів Української РСР від 20.06.1973р. №282.

Згідно ст.162 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ЗК України) охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Голубинське (Лужанське) родовище мінеральних вод, згідно з додатком №2 до постанови Кабінету Міністрів України №465 від 07.03.2000р., яким визначений перелік родовищ мінеральних підземних вод за категоріями, відноситься до І категорії, тобто, є родовищем унікальних мінеральних підземних вод. А постановою Кабінету Міністрів України №827 від 12.12.1994p. "Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення" - мінеральні підземні води (лікувальні, лікувально-столові, природні столові) віднесено до переліку корисних копалин загальнодержавного значення.

Відповідно до ст.93 Водного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення від 24.02.2005р., далі ВК України) встановлено, що з метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму. Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються місцевими Радами на їх території за погодженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 113 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення від 24.02.2005р.) зони санітарної охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені. Правовий режим земель зон санітарної охорони визначається законодавством України.

ОСОБА_7 Кабінету Міністрів України №2024 від 18.12.1998р. затверджено правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів, за приписами пункту 1 якого передбачено, що з метою забезпечення охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних та оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони (ЗСО).

Відповідно до пункту 3 цієї постанови, межі зони санітарної охорони водних об'єктів визначаються проектом землеустрою. Межі зони санітарної охорони водних об'єктів встановлюються органами місцевого самоврядування на їх території за погодженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.

Згідно зі статтями 13, 14 Кодексу України про надра, користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Надра надаються у користування, зокрема, для видобування корисних копалин, задоволення інших потреб.

Статтею 16 Кодексу України про надра встановлено, що ліцензування діяльності щодо користування надрами - це єдиний порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування ділянкою надр з відповідною метою. Спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами у межах конкретних ділянок надаються спеціалізованим підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами здійснюється після попереднього погодження з відповідною ОСОБА_7 народних депутатів питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.

Відповідно до ч.6 ст.16 вказаного Кодексу спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами надаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, як правило, на конкурсних засадах в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 статті 19 зазначеного Кодексу (в редакції, чинній на момент прийняття радою оспорюваного рішення від 24.02.2005р.) встановлено, що надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу.

Статтею 18 цього Кодексу передбачено, що гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. При наданні гірничих відводів вирішуються питання щодо правильності поділу родовищ корисних копалин на окремі гірничі відводи з метою запобігання залишенню поза гірничими відводами менш цінних ділянок родовищ та не придатних для самостійної розробки, дотримання вимог безпеки під час проведення гірничих і підривних робіт при розробці родовищ корисних копалин та при використанні надр для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, відвернення небезпеки для людей, майна та навколишнього природного середовища.

Згідно з ч.5 ст.18 Кодексу України про надра порядок надання гірничих відводів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

ОСОБА_7 Кабінету Міністрів України №59 від 27.01.1995р. затверджено Положення про порядок надання гірничих відводів. Пунктами 2, 3 передбачено, що вказане Положення обов'язкове для всіх міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, всіх громадян (у тому числі іноземних), які здійснюють видобування корисних копалин, а також використовують надра для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу.

Крім того, за приписами п.10 вказаного Положення про порядок надання гірничих відводів, гірничі відводи під територією, де розміщені будівлі, споруди, населені пункти, джерела водопостачання, водоймища, об'єкти природно-заповідного фонду, пам'ятки історії, культури та мистецтва, об'єкти спеціального й іншого призначення, надаються за згодою відповідних ОСОБА_7 народних депутатів та органів державної виконавчої влади.

Пунктом 11 зазначеного Положення передбачено, що земельні ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, якщо інше не передбачено актами законодавства, виділяються після надання гірничого відводу в порядку, передбаченому чинним земельним законодавством.

В процесі розгляду справи встановлено, що 19.08.1999р. Державна служба геології та надр України видала ДП "Санаторій "ОСОБА_2" спеціальний дозвіл на користування надрами за реєстраційним №1970 з зазначенням нормативу обєму води, який позивач має право видобувати протягом однієї доби - 150 куб. м/на добу. Однак у 2013 році було переоцінено запаси Голубинського родовища та відповідно зменшено норматив обєму води, який позивач має право видобувати протягом доби до 80 куб. м. На підставі наказу Державної служби геології та надр України №235 від 16.05.2013р. у Ліцензію (спеціальний дозвіл) на користування надрами №1970 від 19.08.1999 було внесено відповідні зміни та видано новий бланк спеціального дозволу на користування надрами (без зміни його номеру та дати видачі). В спеціальному дозволі на користування надрами зазначено, що його невід'ємною частиною є Угода про умови користування ділянкою надр від 11.10.2013 №1970. Копії вказаних документів, в тому числі і зазначеної угоди, надані позивачем суду при новому розгляді справи.

Особливими умовами цього спеціального дозволу на користування надрами (пункт 4) вказано позивачу на необхідність розроблення, затвердження та винесення в натуру зон санітарної охорони І, ІІ та ІІІ поясів та технологічної схеми експлуатації.

Відтак є вірним висновок господарського суду, що на момент видачі позивачу спеціального дозволу на користування надрами №1970 від 19.08.1999р. діяла постанова Кабінету Міністрів України №2024 від 18.12.1998р., відповідно до якої межі зони санітарної охорони водних обєктів визначаються проектом землеустрою.

В матеріалах справи наявне рішення Солочинської сільської ради від 15.04.2005р., яке свідчить про те, що позивач звертався до ради з клопотанням про погодження проекту зон санітарної охорони водозабору свердловини 4-е Голубинського родовища мінеральних вод ДП "Санаторій "ОСОБА_2", однак рада порекомендувала дотримуватися меж санітарних зон, затверджених постановою ОСОБА_7 Міністрів Української РСР від 20.06.1973р., посилаючись на необхідність представлення всіма ліцензіатами Голубинського родовища взаємопогоджених зон санітарної охорони і їхніх меж.

Згідно з дорученням голови Закарпатської обласної державної адміністрації №02-5/2 від 06.01.2012р. (а. с. 52 т. 1) Свалявській районній державній адміністрації спільно з Солочинською сільською радою було запропоновано замовити в І кв. 2012р. розроблення проекту землеустрою щодо встановлення меж ІІ-ІІІ зон санітарної охорони свердловини Голубинського родовища із винесенням меж таких зон у натуру з тим, щоб в І півріччі 2012 року забезпечити погодження такого проекту.

На виконання вказаного доручення на підставі ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Солочинська сільська рада прийняла рішення від 12.07.2012р., яким надала дозвіл виконкому ради на розроблення проекту землеустрою щодо встановлення меж ІІ-ІІІ зон санітарної охорони свердловин Голубинського родовища мінеральних вод із винесенням меж таких зон в натуру.

Рішенням 46-ї сесії 4-го скликання Солочинської сільської ради від 10.04.2014р. "Про погодження "Проекту зон санітарної охорони по свердловинах №№7-ГП, №9-Р, №4-Р Голубинського родовища мінеральних вод в межах с.Солочин Свалявського району Закарпатської області" погоджено з посиланням на висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи №05.03.02-04/2137 від 28.03.2014р. вказаний проект, яким встановлено радіус першої зони санітарної охорони свердловини 4-Р (4-Е) -15м, радіус другої - 37м, а також уповноважено голову сільської ради подати проект на розгляд сесії обласної ради. Доказів про розгляд проекту Закарпатською обласною радою суду не подано. Тому, господарський суд дійшов вірного висновку, що зазначене свідчить про те, що сторони вживали заходів до погодження зон санітарної охорони водного обєкту (свердловини 4-Р (4-Е), однак такі зони на момент як надання позивачу дозволу №1970 від 19.08.1999р., так і прийняття оскаржуваного рішення, не були встановлені за проектом землеустрою з винесенням меж в натуру відповідно до приписів постанови Кабінету Міністрів України №2024 від 18.12.1998р.).

Одночасно, при новому розгляді справи, позивач на вимогу суду подав копію договору оренди земельної ділянки від 31.08.2009р., укладеного з Солочинською сільською радою, що підтверджує факт отримання ним у користування земельної ділянки площею 0,1573га для потреб, повязаних з користуванням надрами, а саме: для організації першої зони санітарної охорони свердловини №4-р.

Право на користування позивачем надрами Голубинського родовища лікувально-столових вод свердловини №4-р (4-е) засвідчено виданим йому Державним комітетом України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду гірничим відводом №1430 від 04.02.2008р. (ст.ст.17, 19 Кодексу України про надра), в якому вказана площа його проекції на копії топографічного плану (11,7га), а оскаржуване позивачем рішення прийнято Солочинською сільською радою 24.02.2005р., тобто до отримання позивачем акту про надання гірничого відводу №1430 від 04.02.2008р.

Також, в матеріалах справи наявний лист ДП "Закарпатгеодезцентру" №35 від 25.04.2014р., в якому останній на запит ОСОБА_4 повідомляє про неможливість визначити, чи перебуває земельна ділянка, яка знаходиться в її власності, в межах гірничого відводу свердловини 4-е Голубинського родовища мінеральних вод чи не перебуває, оскільки план цього відводу виконаний в умовній системі та не звязаний з Державною системою координат.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком господарського суду, що на момент прийняття Солочинською сільською радою рішення від 24.02.2005р. у позивача був відсутній акт про надання гірничого відводу; відповідно до особливих умов спеціального дозволу від 19.08.1999р. не було розроблено, затверджено та винесено в натуру зони санітарної охорони І, ІІ та ІІІ поясів. А саме через відсутність розробленого та затвердженого відповідно до чинного законодавства Проекту зон санітарної охорони Голубинського родовища мінеральних вод, Закарпатська геологорозвідувальна експедиція не погоджувала фізичним особам земельні ділянки, розташовані в районі родовища для будівництва житлових будинків (лист від 11.07.2012р. №5/298 ).

Відповідно до ст.58 Кодексу України про надра (в редакції, чинній на момент прийняття сільською радою оскаржуваного рішення від 24.02.2005р.) забороняється проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові. Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускаються у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного гірничого нагляду. При цьому повинні здійснюватися заходи, які б забезпечували можливість видобування з надр корисних копалин. Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення встановлюється Кабінетом Міністрів України. Забудова площ залягання корисних копалин місцевого значення, а також розміщення на ділянках їх залягання підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускаються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів.

Згідно з частинами 1, 5 статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій" (в редакції, чинній на момент прийняття сільською радою оспорюваного рішення від 24.02.2005р.) фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування. Дозвіл на будівництво дає право замовникам на отримання вихідних даних на проектування, здійснення проектно-вишукувальних робіт та отримання дозволу на виконання будівельних робіт у порядку, визначеному цим Законом.

Таким чином, судова колегія вважає вірним висновок суду першої інстанції, що, приймаючи спірне рішення, Солочинська сільська рада не порушила вимог ч.ч.1, 2 ст.58 Кодексу України про надра та п.п.1, 2, 6 постанови Кабінету Міністрів України №33 від 17.01.1995р. "Про затвердження Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення" через відсутність доказів перебування земельної ділянки гр. ОСОБА_4 в межах залягання корисних копалин. Не порушено відповідачем і вимоги ч.6 ст.24 Закону України "Про планування і забудову територій", оскільки дозвіл на будівництво наданий ним після погодження відділом містобудування та архітектури Свалявської РДА, про що зроблено відмітку як на заяві ОСОБА_3 від 16.02.2005р., так і вказано в тексті самого рішення ради від 24.02.2005р.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею16 ЦК України передбачено право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої предявлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права, в свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Позивачем у справі заявлено вимогу про визнання недійсним рішення Солочинської сільської ради №10 від 24.02.2005р. з посиланням на те, що вказане рішення прийняте без жодного погодження з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного гірничого нагляду, що суперечить вимогам ч.1, 2 ст.58 Кодексу України про надра та пунктів 1, 2, 6 постанови Кабінету Міністрів України №33 від 17.01.1995р. "Про затвердження Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення". Зазначеним рішенням сільська рада фактично вирішила питання щодо надання дозволу фізичній особі на здійснення забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення.

Відповідно до ч.10 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з позицією господарського суду щодо недоведеності позивачем належними та допустимими доказами того факту, що оскаржуване ним рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства, і щодо недоведеності порушення вказаним рішенням його прав чи охоронюваних законом інтересів, оскільки позивач (апелянт) не надав доказів, передбачених проектом землеустрою, винесення в натуру меж зони санітарної охорони по свердловинах №№7-ГП, №9-Р, №4-Р Голубинського родовища мінеральних вод в межах с.Солочин Свалявського району Закарпатської області, як на момент надання позивачу дозволу №1970 від 19.08.1999р., так і на момент прийняття оскаржуваного рішення, а також право на користування позивачем надрами Голубинського родовища лікувально-столових вод свердловини №4-р (4-е) отримано гірничим відводом №1430 від 04.02.2008р., в той час, як державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_4 17.07.2003р., а оскаржуване рішення, яким надано дозвіл на будівництво нового житлового будинку, прийнято Солочинською сільською радою 24.02.2005р.

Вірним є висновок господарського суду щодо підвідомчості даного спору саме господарським судам, а також щодо оцінки процесуального статусу третьої особи ОСОБА_3, про необхідність яких було зазначено у постанові ВГСУ від 09.12.2014р., з огляду на наступне

Згідно ч.2 п.1.2.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.

Так, з моменту залучення ОСОБА_3 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимоги на предмет спору на стороні відповідача ухвалою суду від 17.03.2014 року, вона виступала законним представником своєї неповнолітньої дитини - ОСОБА_4, яка є власником спірної земельної ділянки. У звязку з досягненням ОСОБА_4 18-ти річного віку, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 07.07.2014р. її також було залучено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимоги на предмет спору на стороні відповідача. Таким чином, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на даний час виступають самостійними учасниками господарського процесу.

З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що господарський суд Закарпатської області правильно застосував норми матеріального та процесуального права, надав належну оцінку всім наявним у справі доказам, повною мірою дослідив всі обставини справи, дотримався вказівок, викладених у постанові Вищого господарського суду України під час нового розгляду справи, і дійшов вірного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог позивача про визнання недійсним рішення Солочинської сільської ради №10 від 24.02.2005 року.

Відповідно до ст.32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з п.4 ст.129 Конституції України, ст.ст.33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, а за загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

У відповідності до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Доводи та твердження апелянта, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наведеними вище нормами законодавства, і всупереч норм ГПК України апелянтом не подано доказів, які б їх спростовували, а твердження, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.

Враховуючи викладене вище, повною мірою дослідивши всі обставини справи, надавши належну оцінку всім наявним у справі доказам, норми чинного законодавства України, судова колегія апеляційної інстанції дійшла до висновку, що апеляційна скарга Дочірнього підприємства „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Закарпатської області від 04.03.2015р. по справі №907/206/14 підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст.99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства „Санаторій „ОСОБА_2 ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, с.Солочин Свалявського району - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Закарпатської області від 04.03.2015р. по справі №907/206/14 - залишити без змін.

ОСОБА_7 набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через Львівський апеляційний господарський суд протягом 20 днів.

Повний текст постанови складено 03.07.2015р.

Головуючий суддяБ.Д. Плотніцький

СуддіГ.І. Мельник

ОСОБА_1