Ухвала суду № 46053441, 30.06.2015, Вінницький апеляційний адміністративний суд

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/562/15-а

Головуючий у 1-й інстанції: Дончик В.В.

Суддя-доповідач: Совгира Д. І.

30 червня 2015 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Совгири Д. І.

суддів: Білоуса О.В. Курка О. П. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Бондаренко С.А.,

позивача: ОСОБА_2,

представника позивача: ОСОБА_3,

представника відповідача: Кирилюка Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та Державної архітектурно-будівельної інспекції України на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 13 травня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про зобов'язання вчинити дії.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 13 травня 2015 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з даною постановою суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити повністю.

Також не погоджуючись з даною постановою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В судовому засіданні позивач та представник позивача заперечували проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просили суд залишити її без задоволення, а апеляційну скаргу позивача задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її, а проти апеляційної скарги позивача заперечував.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.2014 року №150 «Питання функціонування територіальних органів Державної архітектурно-будівельної інспекції» територіальні органи Державної архітектурно-будівельної інспекції ліквідовано як юридичні особи публічного права та утворені як структурні підрозділи апарату Інспекції в областях та місті Києві.

Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 12.06.2014 року №114 було ліквідовано Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області.

Позивач ОСОБА_2 працював на посаді головного державного інспектора відділу по м. Вінниці управління контролю за будівництвом об'єктів та державного ринкового нагляду №2 інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області.

Відповідно до наказу Держархбудінспекції від 15.09.2014 року №165 позивача було зараховано на стажування з 15.09.2014 року по 19.09.2014 року на посаду головного державного інспектора інспекційного відділу у м. Вінниці Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області - територіального структурного підрозділу Державної архітектурно-будівельної інспекції України.

Згідно наказу голови ліквідаційної комісії інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області №56-ОС від 02.10.2014 року ОСОБА_2 був звільнений по переведенню до новоствореної установи - Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області - структурного підрозділу Державної архітектурно-будівельної інспекції України, згідно з п. 5 ст. 36 Кодексів законів про працю України (далі - КзпП) та на підставі листа Державної архітектурно-будівельної інспекції України, про що зроблено відповідний запис у трудовій книжці 02.10.2014 року.

Як вказує позивач в адміністративному позові, головним спеціалістом адміністративного сектору Департаменту, яка відповідає за кадрову роботу, за результатами стажування було підготовлено проект наказу про призначення з 03.10.2014 року 23 особи та направлено по електронній пошті до Державної архітектурно-будівельної інспекції України. В телефонному режимі було повідомлено, що даний наказ підписаний Головою Державної архітектурно-будівельної інспекції України.

У січні 2015 року позивача було відсторонено від роботи, оскільки при отриманні копії наказу від 03.10.2014 року №205 «ОС» Департаментом з'ясовано, що в ньому відсутнє прізвище ОСОБА_2

15.01.2015 року директором Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області на адресу відповідача направлено лист від 14.01.2015 року за вих. №1002-04-25 з проханням вирішити питання щодо працевлаштування ОСОБА_2

Однак, згідно відповіді від 18.02.2015 року за вих. №40-501-17/1002/1492 позитивного вирішення даного питання не відбулось.

Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу», згідно з положеннями ст. ст. 9, 30 якого правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України.

До публічної служби у встановлених випадках відноситься державна служба. Так, за змістом ст. 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг.

Віднесення служби до державної, тобто публічної, можливе, якщо це: професійна діяльність осіб, які її обіймають, здійснюється на основі Конституції, законів та інших нормативно-правових актів, за змістом полягає у виконанні завдань та функцій держави.

Суд зазначає, що служба позивача відноситься до публічної служби, відтак спірні правовідносини сторін підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Приписи Закону України "Про державну службу" передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв'язку з цим, суд виходить з того, що при вирішенні публічного спору пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Оскільки норми спеціального закону Закону України "Про державну службу" не регулюють питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, суд застосовує у спірних правовідносинах норми трудового законодавства.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 51 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Підставами припинення трудового договору згідно з положеннями п. 4 ст. 36 КЗпП України є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45). А положеннями п. 5 ст. 36 КЗпП України встановлено, що підставами припинення трудового договору є, зокрема, переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 звільнено з посади 02.10.2014 року згідно наказу №56-ОС по переведенню до новоствореної установи.

При реорганізації підприємства (установи, організації) та при переведенні працівників ліквідуємої (реорганізуємої) особи на новостворене підприємство (установу, організацію) відбувається припинення трудових правовідносин з ліквідуємою особою та виникають нові правовідносини з новоствореною особою, які повинні бути оформлені відповідним наказом.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Таким чином, обов'язковість укладання письмового трудового договору обмежена переліком передбачених законодавством випадків.

Відповідно до ч. 3 цієї ж статті укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Як встановлено судом, припинення трудових правовідносин з ліквідуємою особою зафіксовані наказам від 02.10.2014р. №56-ОС. Проте, нові правовідносини з новоствореною особою не проведені.

Таким чином, відповідачем допущена протиправна бездіяльність з питань працевлаштування ОСОБА_2

Щодо тверджень відповідача про те, що у зв'язку із не виконанням в повному обсязі ОСОБА_2 завдань за індивідуальним планом при проходженні стажування іншого рішення вони не могли прийняти, як не рекомендувати позивача для призначення на посаду, то суд їх оцінює критично з огляду на наступне.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.

З огляду на норми чинного законодавства, ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, за якої перестають існувати всі її права та обов'язки без переходу прав та обов'язків в порядку правонаступництва до інших юридичних осіб.

Реорганізація - це інша форма припинення існування юридичної особи, за якої юридична особа також припиняє свою діяльність, але всі її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової юридичної особи.

В Кодексі законів про працю України вжитий термін «повна ліквідація». Визначення терміну «повна ліквідація» законодавство України не містить, однак з аналізу норм КЗпП України слідує, що під терміном «повна ліквідація» необхідно розуміти ліквідацію юридичної особи без правонаступництва (без переходу прав та обов'язків ліквідованої юридичної особи).

Як слідує з аналізу ч.4 ст.36 КЗпП України та ч.3 ст.40 КЗпП України, звільнення працівника з підстав, визначених в п.1 ст.40 КЗпП України можливо у випадку повної ліквідації підприємства. В іншому випадку необхідно встановити факт змін в організації виробництва і праці підприємства (установи, організації).

В даному випадку відбулась ліквідація територіального органу як юридичної особи публічного права. Його повноваження передані Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області - територіального структурного підрозділу Державної архітектурно-будівельної інспекції України, що підпадає під визначення «реорганізація».

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Це зобов'язання відповідачем не виконано, а отже, трудові гарантії позивача були порушені.

Відповідно до ч. 1 п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», згідно зі ст. 24 КЗпП укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

Судом береться до уваги, що позивач з 03.10.2014 року фактично виконував свої обов'язки згідно займаної посади головного державного інспектора інспекційного відділу у Центральному регіоні Департаменту, що підтверджується відповідними доказами (а.с. 15-43). Зокрема, ОСОБА_2 проводив перевірки за дорученням керівника Департаменту, підписував документи, проводив особистий прийом громадян та розглядав їх звернення, був табельований.

Нормами КАС України передбачено, що суд, установивши порушення вимог законодавства, має захистити права та охоронювані законом інтереси, самостійно обравши спосіб захисту, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, коли ці порушення ще не припинені (статті 7, 8, 11, 162 КАС України).

Така позиція узгоджується з правовою позицією, викладеною в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 19 грудня 2012 року у справі №К-36442/10; від 24 січня 2013 року у справі №К-18678/10, а також в постановах Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі №21-267а12; від 17 жовтня 2011 року у справі №21-237а11.

Зокрема, Верховним Судом України визначена правова позиція, яка полягає у тому, що при ліквідації державної установи публічного права на іншу державну установу, якій передані функції ліквідованої установи, і яка є фактичним правонаступником цієї установи, переходять усі обов'язки ліквідованої установи щодо працевлаштування звільнених працівників ліквідованої установи.

Здійснення правосуддя в адміністративних судах України базується на принципах адміністративного судочинства. Одним з них є принцип диспозитивності.

Так, згідно ч.2 ст.11 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Зважаючи на позовні вимоги позивача про зобов'язання вчинити дії, надавши правову оцінку всім обставинам справи, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що з метою захисту прав та інтересів позивача, в узгодження з вимогами ст. 162 КАС України, вважає, що позов в цій частині слід задовольнити, вийти за межі позовних вимог та захистити права позивача від незаконної бездіяльності у відносинах публічної служби.

Враховуючи те, що при ліквідації територіального органу Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області та утворені новоствореної установи, до якої перейшли права та обов'язки ліквідованої установи, оскільки суд не може перебирати на себе повноваження органу, до компетенції якого відноситься вирішення питань щодо прийняття та звільнення особи зі служби, а тому суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, про зобов'язання Державну архітектурно-будівельну інспекцію України вирішити питання щодо подальшого працевлаштування ОСОБА_2 у Державній архітектурно-будівельній інспекції України (Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області).

Щодо вимог позивача в частині зобов'язання відповідача внести запис до трудової книжки про призначення його на посаду головного державного інспектора Інспекційного відділу по Центральному регіону Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області за переведенням слід зазначити наступне.

Відповідно до ст.4 КЗпП України, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Відповідно до п. 2.3. (Наказу Мінюст/Міністерство праці України/Мінсоцзахисту від 29.07.1993р. №58 "Про затвердження Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників", записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Згідно п. 2.4, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Згідно п. 2.5 з кожним записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу (розпорядження) про призначення на роботу, переведення і звільнення, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний ознайомити працівника під розписку в особистій картці (типова відомча форма №П-2, затверджена наказом Мінстату України від 27 жовтня 1995 р. №277), в якій має повторюватися відповідний запис з трудової книжки (вкладиша). Відповідно до п. 2.14 переведення працівника на іншу постійну роботу на тому ж підприємстві оформлюється в такому ж порядку, як і прийняття на роботу. Пунктом 2.28. встановлено, що у разі переведення з одного підприємства на інше за погодженням між керівниками підприємств у графі 3 записується посилання на погодження: "Звільнений у зв'язку з переведенням на роботу на таке-то підприємство, п. 5 ст. 36 КЗпП України".

Тому, враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийнята постанова відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для її скасування не вбачається.

Відповідно до ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних підстав.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

апеляційні скарги ОСОБА_2 та Державної архітектурно-будівельної інспекції України залишити без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 13 травня 2015 року - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Головуючий Совгира Д. І.

Судді Білоус О.В.

Курко О. П.