Рішення № 46007637, 25.06.2015, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/9699/14 Головуючий у І інстанції Ковальчук Л.М.Провадження № 22-ц/780/1687/15 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 58 25.06.2015

РІШЕННЯ

Іменем України

25 червня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Даценко Л.М.,

суддів Савченка С.І., Антоненко В.І.,

при секретарі Токар Т.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області про звільнення майна з-під арешту,

встановила:

У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із зазначеним позовом про звільнення майна з-під арешту, посилаючись на те, що у вересні 2014 року він дізнався, що 17 листопада 2008 року ВДВС Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області винесена постанова № 811/4 про арешт його майна як боржника, а саме квартири 72, що знаходиться за адресою Київська область, Києво-Святошинський район, м. Боярка, вул. Білогородська, 21.

Зазначене майно належить йому на праві власності, що підтверджується договором дарування квартири від 06 лютого 1999 року, укладеним між ним та ОСОБА_3

При зверненні до виконавчої служби з приводу підстав накладення арешту на зазначене майно, державним виконавцем йому розяснено, що виконавче провадження знищено за спливом строків зберігання.

Відповідно до порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби строк зберігання переданих до архіву виконавчих проваджень та здавальних описів (завершених виконавчих проваджень) становить три роки, після чого вони підлягають знищенню. Тобто, виконавче провадження з приводу накладення арешту на майно ОСОБА_2 було знищено ще в 2011 році.

У звязку з тим, що відносини з приводу накладеного арешту на майно виникли до 08 березня 2011 року, тому до них мають бути застосовані норми Закону України «Про виконавче провадження» в редакції до 08 березня 2011 року.

При закритті виконавчого провадження та передачі виконавчого провадження до архіву державним виконавцем всупереч вимогам ст. ст. 37, 38 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 3.13 наказу Міністерства юстиції України від 25.12.2008 року № 2274/5 «Про затвердження порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби» арешт нерухомого майна знятий не був, що перешкоджає користуватися та розпоряджатися ним.

Враховуючи викладене, просив зняти арешт та заборону відчуження із зазначеної квартири, які були накладені постановою державного виконавця ВДВС Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області № 811/4 від 17 листопада 2008 року, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

На зазначене рішення позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги, вважає, що дане рішення прийнято в результаті невірного застосування норм матеріального права, яке полягає в тому, що суд дійшов безпідставного висновку про відсутність доказів ухвалення постанови про накладення арешту, не звернувши уваги на те, що відповідно до матеріалів справи виконавче провадження на сьогоднішній день знищено, докази існування арешту на зазначену квартиру є дані в інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна від 31.10.2014 року.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд повинен вирішити, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам не відповідає, оскільки суд належним чином не встановив характер правовідносин сторін, зміст позовних вимог та правові норми, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.

Так, вирішуючи даний спір, суд виходив з того, що ОСОБА_2 не довів своїх заявлених вимог про зняття арешту з майна.

Однак, такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Судом встановлено, що 06 лютого 1999 року ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування квартири від 06 лютого 1999 року за № 819733. Вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_2 на праві приватної власності 27 квітня 1999 року за № 258/72.

19 березня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки № 44.29/41/06-Zn, предметом якого є спірна квартира для забезпечення виконання зобовязань ОСОБА_2 за кредитним договором.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна, відомості про речові права на спірну квартиру відсутні.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру іпотек на квартиру АДРЕСА_2 накладено обтяження у вигляді іпотеки, зареєстрованої приватним нотаріусом ОСОБА_4 Київського міського нотаріального округу на підставі договору іпотеки від 19 березня 2007 року. Відповідно до вказаного договору іпотеки приватним нотаріусом було зареєстровано заборону відчуження переданої в іпотеку квартири.

Відповідно до відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна постановою ВДВС Києво-Святошинського РУЮ про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 17 листопада 2008 року № 811/4 на спірну квартиру накладено арешт.

Як убачається з відповіді Відділу Державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області, згідно з Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень у відділі відсутня інформація щодо накладення обтяження, а саме: арешту нерухомого майна на квартиру АДРЕСА_3 на підставі постанови № 811/14 від 17 листопада 2008 року.

Відповідно до вимог ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до вимог ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення, і може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Згідно ч. 1 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Отже, саме позивач, як особа, яка не є учасником виконавчого провадження, має доказати належними і допустимими доказами, що арештоване майно належить саме йому, а не боржнику. При цьому наявність чи відсутність доказів щодо належності арештованого майна боржнику не може бути самостійною підставою для задоволення цього позову на користь позивача.

Як убачається з матеріалів справи, арештоване майно належить позивачу, який є і боржником у виконавчому провадженні і позивачем у даній цивільній справі, а тому позивач не вправі звертатися в суд з даним позовом з підстав, передбачених ч. 1 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», на яку він посилається як на правову підставу свого позову, оскільки вона не регулює дані правовідносини і не може бути застосована до них.

За таких обставин, оскільки підстав, передбачених ч.1 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», до задоволення позову не вбачається, то суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в позові з підстав не надання позивачем доказів на підтвердження позовних вимог.

Таким чином, доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові з підстав, передбачених ст. 309 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції у Київській області про звільнення майна з-під арешту відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді