Рішення № 45997296, 25.06.2015, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/6727/14-ц Провадження № 22-ц/773/892/15 Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І.М. Категорія: 54 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2015 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю. ,

суддів - Завидовської-Марчук О.Г., Свистун О.В.,

при секретарі Лимарі Р.С.,

з участю:

позивача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Вітантранс», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою відповідача приватного підприємства «Вітантранс» на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 17 квітня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

В листопаді 2014 року позивач ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до приватного підприємства «Вітантранс» (далі- ПП «Вітантранс»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2, мотивуючи при цьому вимоги тим, що у період роботи на посаді водія-експедитора підприємства захворів, декілька днів знаходився на лікуванні, що перешкоджало подальшій праці. Покликався на те, що він в телефонному режимі звертався до диспетчера підприємства з повідомленням про причини його відсутності на робочому місці. Однак, наказом №118/р від 07.10.2014 р. його звільнено з роботи на підставі п.4 ст.40 КЗпП України за прогули. Вважає вказане звільнення незаконним, тому просив задовольнити його позовні вимоги та поновити на попередній роботі з виплатою заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 17 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено його на роботі на посаді водія-експедитора; стягнуто з ПП «Вітантранс» на його користь 7862 грн. 40 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 07.10.2014 р. по 17.04.2015 р., а також у дохід держави 487 грн. 20 коп. у рахунок оплати судового збору. В решті вимог відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, відповідач ПП «Вітантранс» подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в позові відмовити повністю, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Заслухавши пояснення позивача ОСОБА_1, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивача було звільнено із займаної посади незаконно, розірвання трудового договору з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відбулося при тому, що позивач перебував на лікуванні і його відсутність на роботі пояснюється поважними причинами.

Вказаний висновок суду не відповідає вимогам закону та обставинам справи, з яких вбачається наступне.

Судом встановлено, що наказом директора ПП «Вітантранс» №112-р від 29.05.2014 р. ОСОБА_1 було прийнято на посаду водія-експедитора, а наказом № 118/р від 07.10.2014 р. він звільнений з вказаної посади за п.4 ст.40 КЗпП України, за прогул, на підставі актів, складених відповідачем, про відсутність позивача на робочому місці (а.с.12-18) за період з 26.09.2014 р. по 06.10.2014 р. включно.

Як вбачається із письмової заяви від 03.10.2014 р. ОСОБА_1, яку позивач направив підприємству поштою, та яку роботодавець отримав 07.10.2014 р, ОСОБА_1 просив звільнити його за власним бажанням, зазначивши, що не може продовжувати далі працювати у звязку з сімейними обставинами та погіршенням стану здоровя. (а.с.11).

Згідно зі ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Однак, позивач ОСОБА_1, надіславши 04.10.2014 року підприємству поштою свою заяву про звільнення за власним бажанням, не з"явився на роботу і не з"ясував питання щодо надання згоди на звільнення з боку роботодавця, який мав законне право встановити для нього двох тижневий строк відпрацювання.

У відповідність до ч.6 ст.43 Конституції України, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі ст.2 Кодексу законів про працю України, право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

У відповідність до ч.6 ст.5-1 Кодексу законів про працю України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Водночас, відповідно до п.4 ст.40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно зі ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі ст.ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Виходячи з вищенаведених законодавчих норм, визначальним чинником, який дає підстави для кваліфікації невиходу працівника на роботу як прогулу є відсутність поважних причин невиходу працівника на роботу. На це вказує й Верховний Суд України у п.24 своєї Постанови №9 від 06.11.1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», зазначаючи, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ст.40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

В даному ж випадку, як вбачається з тексту наказу № 118/р від 07.10.2014 р., позивач звільнений за прогул. Підставою для наказу зазначено акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі.

Факт відсутності ОСОБА_1 без поважних причин в період з 26.09.2014 р. по 03.10.2014 р. спростовується доданими до матеріалів справи медичними документами, які підтверджують факт його непрацездатності у ці дні, а саме епікризом, виданим Ковельською ЦРЛ (а.с.4), з якого вбачається, що позивач ОСОБА_1 лікувався в урологічному відділенні ЦРЛ з 25.09.2014 р. по 03.10.2014 р.

Однак позивачем не доведено, що 06.10.2014 р. він був відсутнім на роботі з поважних причин. Будь - яких належних даних на підтвердження доказів про поважність причин відсутності на роботі 06.10.2014 р., позивач суду не надав.

А тому, оскільки позивачем документально не підтверджено поважність причин невиходу на роботу в робочий день 06.10.2014 р., колегія суддів приходить до висновку про відсутність позивача саме в цей день без поважних причин на роботі. Отже, причина невиходу позивача на роботу в зазначений день визнана неповажною, і відповідно слід дійти висновку, що позивачем вчинено прогул.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що звільнення позивача відбулося відповідно до вимог закону, у звязку з чим позовна вимога про поновлення на роботі не підлягає задоволенню.

Суд не врахував, що нормами про порядок застосування дисциплінарного стягнення не передбачена обов'язковість ознайомлення працівника з актом про відсутність на роботі, як і обов'язковість його складання.

Також не враховано, що власник підприємства мав право на розірвання трудового договору у випадку скоєння працівником як одного прогулу 06 жовтня 2014 року так і у випадку скоєння прогулів протягом більшої кількості робочих днів.

Оскільки при ухваленні рішення судом першої інстанції порушені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому на підставі ст.309 ЦПК України рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову в позові.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 316, 317, 319 ЦПК України, колегiя суддiв

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу відповідача приватного підприємства «Вітантранс» задовольнити.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 17 квітня 2015 року у даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до приватного підприємства «Вітантранс», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_2, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді