Рішення № 45923131, 25.06.2015, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 331/9310/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Мінасов В.В.

Провадження № 22-ц/778/3484/15 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2015 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

Головуючого: Савченко О.В., суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.

при секретарі: Мельнику З.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 лютого 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Запорізький автомобільний завод» про відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що він з 27.07.1993р. перебував в трудових відносинах з АТ «АвтоЗАЗ», правонаступником якого є ПАТ «Запорізький автомобільний завод». 01.09.1993 року з ним відбувся нещасний випадок на виробництві, внаслідок якого він отримав травму рук. За результатами розслідування нещасного випадку складено акт № 121 від 24.09.1993 року по формі Н-1. За висновком МСЕК № 46 від 27.01.1994 року у результаті трудового каліцтва йому встановлено 65% стійкої втрати професійної працездатності та присвоєно 3 групу інвалідності безстроково. Просив суд стягнути з відповідача моральну шкоду, яка була йому завдана у результаті нещасного випадку на виробництві, у сумі 65 000 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 лютого 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Запорізький автомобільний завод» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 120 гривень.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Запорізький автомобільний завод» на користь держави судовий збір у розмірі 243,6 грн.

Відповідач вказане рішення суду в апеляційному порядку не оскаржив.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його необґрунтованість, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просив змінити рішення суду першої інстанції, стягнувши з відповідача на його користь 65000 грн. у відшкодування моральної шкоди, заподіяної в результаті трудового каліцтва.

ОСОБА_2 повідомлявся судовими повістками про розгляд справи за його апеляційною скаргою за обома адресами, вказаними ним, зокрема, за адресою для листування, але судові повістки не отримував, які повертались до суду за закінченням терміну зберігання. Тому у відповідності до ч. 1 ст. 77 ЦПК України судові повістки вважаються доставленими, і розгляд справи здійснено згідно з вимогами ч. 2 ст. 305 ЦПК України за його відсутності.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 працював в АТ «Запорізький автомобільний завод», правонаступником якого є ПАТ «Запорізький автомобільний завод», з 27.07.1993р. по 15.04.1998р., звільнившись за переводом у ЗАТ «АвтоЗАЗ-Деу» ( а.с. 8).

Згідно з Актом розслідування № 121 від 24.09.1993р. за формою Н-1 з ОСОБА_2 01.09.1993р. стався нещасний випадок на виробництві, внаслідок якого він отримав травму рук. Цим актом встановлено, що відповідальним за порушення трудового законодавства є начальник дільниці, який не контролював виконання працівниками технологічних процесів, інструкцій по техніці безпеки та справності технологічного оснащення, а також сам штампувальник ОСОБА_2, який не виконав вимоги про укладку деталей тільки після повного зупинення повзуна ( а.с. 9-10).

За висновком МСЕК № 46 від 27.01.1994р. у результаті трудового каліцтва позивачу встановлено 65 % стійкої втрати професійної працездатності та присвоєно 3 групу інвалідності безстроково ( а.с. 11).

Наказом ЗАТ «ЗАЗ» № 137 від 01.03.1994р. ОСОБА_2 визначено одноразову допомогу та призначено щомісячне відшкодуваня з 10.01.1994р. безстроково ( а.с. 68).

В позові ОСОБА_2 вказував, що каліцтво на підприємстві, внаслідок якого його здоров»я ніколи не відновиться, спричинило йому моральні страждання, оскільки були порушені його життєві зв»язки, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання, в нього постійно виникають складнощі у побуті та із самообслуговування. Тому просив стягнути з відповідача на відшкодування моральної шкоди 65000 грн., що відповідає встановленому відсотку стійкої втрати професійної працездатності.

Задовольняючи цей позов частково та стягуючи на користь позивача 120 грн., суд першої інстанції виходив із того, що за чинним на час отримання каліцтва позивачем законодавством було передбачено обмеження розміру відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати, та визначив суму відшкодування із мінімального розміру зарплати на час первинного висновку МСЕК, який становив 60000 крб.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 наголошує саме на тому, що суд неправильно визначив розмір мінімальної зарплати, і тому безпідставно обмежив відшкодування моральної шкоди сумою у 120 грн., яка жодним чином не компенсує його моральні страждання. Вважає, що суд в цій частині неправильно застосував норми матеріального права, тому просить змінити рішення суду, стягнувши на його користь 65000 грн.

Колегія частково погоджується з доводами апеляційної скарги з огляду на таке.

Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діянням іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Пунктом 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров»я, пов»язаним з виконанням ним трудових обов»язків, затверджених постановою Кабінету мністрів України від 23 червня 1993р. № 472 ( у редакції, що діяла на час встановлення втрати професійної працездатності позивачу), визначено, що розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.

Відповідно до ч. 1 статті 95 КЗпП України мінімальна заробітна плата це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються в кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд, вирішуючи це питання на засадах розумності, виваженості та справедливості, повинен виходити з розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи.

В пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995р. надані наступні роз»яснення: розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров»я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Отже, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, треба враховувати встановлені законодавством обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди, які були передбачені Правилами на день установлення потерпілому стійкої втрати професійної працездатності, при цьому необхідно виходити з розміру мінімальної заробітної плати на час розгляду справи та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості.

Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 грудня 2014р., прийнятій в порядку ст.ст. 353, 355, 360-4 ЦПК України, яка є обов»язковою у відповідності до вимог ст. 306-7 ЦПК України для судів, які застосовують при вирішенні справи нормативно-прововий акт, що містить відповідну норму права.

Проте суд першої інстанції при вирішенні цієї справи не прийняв до уваги зазначену правову позицію, викладену у вказній постанові ВСУ, а також роз»яснення, викладені в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», і тому неправильно застосував пункт 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров»я, пов»язаним з виконанням ним трудових обов»язків, в частині визначення розміру мінімальної заробітної плати для розрахунку відшкодування моральної шкоди позивачу.

Визначаючи розмір суми на відшкодування моральної шкоди, колегія виходить із того, що на теперішній час розмір мінімальної заробітної плати складає 1218 грн.; позивачу спричинено каліцтво кистей обох рук на виробництві, внаслідок чого стан його здоро»я не може відновитись; за висновком МСЕК у побуті він потребує допомоги, йому рекомендовано протезування. Отже, такі обставини, на думку колегії, дійсно є свідченням спричинення моральних страждань потерпілому ОСОБА_2 Але, при цьому колегія враховує і той факт, що ОСОБА_2 також винен у отриманні ушкоджень, оскільки, пройшовши інструктаж, не виконав вимоги п. 8 Інструкції по техніці безпеки № 37.204.0222-90 (укладку та знімання деталей зі штампу здійснювати тільки після повної зупинки повзуна у верхньому крайньому положенні), не дочекавшись зупинки повзуна у верхньому положенні та ввівши руки в небезпечну робочу зону штампу для знімання деталі ( а.с. 9).

Зважаюч на вказані обставини, колегія визначає розмір на відшкодування моральної шкоди у сумі 4000 грн., що, на її думку, відповідає всім вищезазначеним критеріям, змінюючи при цьому оскаржуване рішення суду у відповідності до вимог п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

Відповідач, хоча рішення суду не оскаржив, погодившись зі встановленими судом обставинами та розміром відшкодування, в запереченнях на апеляційну скаргу зазначив, що позивачем пропущено тримісячний строк щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, передбачений ст. 233 КЗпП.

Проте колегія вважає, що ці заперечення є неспроможними з огляду на наступне.

Дійсно статтею 233 КЗпП передбачено тримісячний строк для звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору, зокрема, і щодо відшкодування моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці. Однак відповідач не врахував, що в даному випадку має місце не просто трудовий спір, а пов»язаний зі спричиненням каліцтва на виробництві.

Так, відповідно до вимог статті 83 ЦК УРСР( 1963р., який діяв на час виникнення спірних правовідносин), позовна давність не розповсюджується на випадки, встановлені законодавством Союзу РСР, та на інші вимоги. До таких вимог, зокрема, відносяться вимоги, які випливають з зобов»язань відшкодування шкоди працівникам, пов»язані з ушкодження здоров»я та смертю годувальника.

Зазначене також слідує з рекомендацій, викладених в пункті 16 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.01.1995р., згідно з якими: до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або в разі заподіяння працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці застосовується тримісячний строк звернення до суду ( ст. 233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК УРСР не застосовуються.

Таким чином, колегія у цій справі відповідно до встановлених обставин змінює рішення суду першої інстанції, збільшивши суму стягнення до 4000 грн.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 лютого 2015 року у цій справі змінити в частині розміру стягнутого відшкодування, збільшивши стягнуту на відшкодування моральної шкоди суму до 4000 (чотирьох тисяч) гривень.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді