Рішення № 45903068, 08.06.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2015Справа №910/7193/15-г

за позовом: Компанії Intervet International B.V., Королівство Нідерланди

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор», м.Київ, ЄДРПОУ 35251859

про стягнення 1 374 693,67 євро

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Гурський М.Р. - по дов.

від відповідача: Руснак Ю.І. - по дов.

від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фармасофт СТ»: Коновалова Л.А. - дир.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 14.04.2015р. до 06.05.2015р. та 20.05.2015р. до 08.06.2015р. оголошувались перерви.

СУТЬ СПРАВИ

Позивач, Компанія Intervet International B.V., Королівство Нідерланди звернулась до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор», м.Київ про стягнення заборгованості в сумі 1 374 693,67 євро.

В обґрунтування позовних вимог заявник посилався на порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» умов договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження в частині оплати товару в обсязі та строки, які визначені правочином, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач протягом розгляду справи проти задоволення позовних вимог надав заперечення. Одночасно, вказаним учасником судового процесу було заявлено клопотання про припинення провадження по справі з огляду на те, що за умовами договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження розгляд спорів, які виникають між сторонами по вказаному договору, повинен здійснюватись у третейському суді м.Гаага, Нідерланди.

З приводу наявності підстав для припинення провадження по справі господарський суд зазначає наступне.

За приписами п.1 Роз'яснення №04-5/608 від 31.05.2002р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» правовідносини, пов'язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

За змістом п.1 ч.1 ст.76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; 10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України; 12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

За приписами ст.7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.

Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (ч.1 ст.8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

У зазначених нормах національного законодавства втілені зобов'язання України за міжнародними договорами як сторони Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10 червня 1958 року) та Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 21 квітня 1961 року). За повідомленням Міністерства закордонних справ України (лист №4.3/8-067-137 від 07.02.2000р.) вказані Конвенції набули чинності для України, відповідно, 10.01.1961р. та 07.01.1964р.

Пунктом 1 статті II Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень передбачено, що кожна з держав - учасниць визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, що виникли між ними у зв'язку з будь-яким конкретним договірним чи іншим правовідношенням, об'єкт якого може бути предметом арбітражного розгляду. Згідно з пунктом 3 цієї статті суд держави - учасниці, якщо до нього надійшов позов з питання, щодо якого сторони уклали арбітражну угоду, повинен, на прохання однієї з сторін, направити сторони до арбітражу, якщо не визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Як зазначено в пункті 1 статті IV Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, сторони арбітражної угоди можуть на свій розсуд передбачити передачу спорів на вирішення постійного арбітражного органу або на вирішення арбітражу в даній справі. Згідно з п.1 статті VI цієї Конвенції відвід державного суду за непідсудністю, що ґрунтується на арбітражній угоді і заявлений в державному суді, в якому порушено справу однією зі сторін в арбітражній угоді, повинен бути заявлений під загрозою втрати права за пропуском строку до або в момент подання заперечень по суті позову в залежності від закону держави-учасниці.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Судом встановлено, що Компанією Intervet International B.V. та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» у п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження передбачено, що усі спори, що виникають у зв'язку з цим договором та не можуть бути врегульовані мирним шляхом, повинні бути врегульовані виключно шляхом розгляду у третейському суді м.Гааги (український варіант перекладу договору) (Hague arbitration court - у англійському варіанті договору), згідно його правил у Нідерландах.

У п. 5 Роз'яснення №04-5/608 від 31.05.2002р. президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» зазначено, що господарським судам слід враховувати, що сторони зовнішньоекономічного договору мають право передбачити у ньому або шляхом укладення окремої угоди (арбітражна умова, арбітражне застереження) передачу спорів, що виникають з такого договору, на вирішення третейського суду (постійно діючого або створеного для вирішення конкретного спору - ad hoc). Ця домовленість повинна чітко визначати, який саме орган вирішення спорів обрали сторони: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України або інший третейський суд в Україні чи за кордоном. Господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 3 статті 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 1958). Названа норма узгоджується з вимогами статті 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», згідно з пунктом 1 якої суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Так, арбітражна угода не може бути виконана, якщо сторони неправильно виклали назву третейського суду або зазначили арбітражну установу, якої не існує.

Наразі, за висновками суду, арбітражна угода сторін, що викладена у п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження, не може бути виконана з огляду на наступне.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи судом ухвалою від 30.03.2015р. про порушення провадження по справі було зобов'язано сторін надати докази на підтвердження наявності та функціонування у Нідерландах третейського суду м.Гаага (Hague arbitration court), а також наявності у вказаного суду повноважень на вирішення спору, що виник між сторонами.

На виконання вимог суду позивачем до матеріалів справи представлено апостильовану заяву б/н від 29.04.2015р. Торгово-промислової палати Нідерландів з офіційним перекладом на українську мову, за змістом котрої Торгово-промисловою палатою Нідерландів не проводилось реєстрації установи з назвою «третейський суд м.Гаага» (Hague arbitration court).

Одночасно, відповідачем представлено до матеріалів справи запит б/н від 20.04.2015р., скерований до Постійного третейського суду (court of arbitration), в якому Товариство з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» просило роз'яснити чи підлягають спори між контрагентами за договором б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження розгляду у Постійному третейському суді (Permanent court of arbitration). У відповіді Постійного третейського суду (Permanent court of arbitration) на наведене звернення зазначено, що скоріше за все сторони у арбітражній угоді мали на увазі саме Постійний третейський суд (Permanent court of arbitration).

Крім того, відповідачем представлено до матеріалів справи запит №25 від 26.05.2015р. до Постійного третейського суду, в якому Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» ставилось питання щодо наявності саме третейського суду м.Гаага, Нідерланди.

У відповіді на означене звернення Постійним третейським судом зазначено, що установи, яка має назву «Третейський суд Гааги, Нідерланди» не існує. Існує, однак, установа «Постійний третейський суд», яку також називають «Постійний третейський суд Гааги». У відповіді на звернення відповідача також зазначено, що імовірно у п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження сторони мали на увазі саме Постійний третейський суд.

За таких обставин, приймаючи до уваги наявні у матеріалах справи документи, судом встановлено, що такої судової установи, яка визначена позивачем і відповідачем в українському та англійському варіантах п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р, а саме третейського суду м.Гааг, Hague arbitration court, не існує. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

При цьому, вирішуючи питання стосовно повноважень господарського суду міста Києва щодо розгляду справи №910/7193/15-г суд не може керуватись ймовірними міркуваннями та намірами сторін стосовно обрання певної судової установи Нідерландів для розгляду певних спорів, а повинен виходити виключно з умов арбітражного застереження, яке міститься в укладеному між сторонами договорі.

Доказів погодження сторонами шляхом підписання арбітражного застереження умов відносно розгляду спорів за договором б/н від 20.06.2012р. у Постійному третейському суді, а також доказів внесення змін в п.18.3.2 вказаного правочину стосовно зміни назви судової установи матеріали справи не містять.

Наразі, судом також прийнято до уваги, що позивач у судових засіданнях проти задоволення клопотання про припинення провадження у справі з визначених відповідачем підстав заперечував, посилаючись на відсутність такої судової установи, яка вказана сторонами у п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р.

Таким чином, за висновками суду, арбітражна угода, наведена у п.18.3.2 договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження, не може бути виконана.

Одночасно, суд приймає до уваги позицію Конституційного суду України, викладену в рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002р. у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України, з якої випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина 4 ст.13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин.

З наведених підстав судом було залишено без задоволенні клопотання №1 від 14.04.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» про припинення провадження по справі.

За приписами ст.5 Закону України «Про міжнародне приватне право» учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим.

Як вказувалось вище, предметом спору є стягнення простроченої заборгованості за договором б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження.

Відповідно до п.18.3.1 договору б/н від 20.06.2012р. договір та всі питання, що виникають у зв'язку з цим правочином, включаючи, без обмежень, структуру, тлумачення, порушення і збитки за порушення, регулюються і тлумачаться згідно законів Нідерландів, за виключенням його колізійних норм або відсилок до іншого законодавства чи принципів, які могли б призвести до іншого підпорядкування чи тлумачення договору за законодавством іншої юрисдикції.

Отже, виходячи з положень чинного законодавства та умов договору б/н від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження, суд дійшов висновку, що справа №910/7193/15-г має бути розглянута господарським судом міста Києва на підставі норм права Нідерландів.

З метою повного, всебічного з'ясування всіх обставин справи та прийняття по справі обґрунтованого та справедливого рішення судом ухвалою від 27.3.2015р. було зобов'язано сторін надати офіційний текст з перекладом на українську мову Цивільного кодексу Нідерландів (Civil Code of the Netherlands) та інших нормативно-правових документів Нідерландів (у разі наявності), положеннями яких регулюються взаємовідносини між особами за договором продажу і розповсюдження товару, їх офіційне тлумачення, практику застосування, а також доктрину.

З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

Також господарський суд звернувся до Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України та Посольства Нідерландів в України з проханням надати офіційний текст з перекладом на українську мову Цивільного кодексу Нідерландів (Civil Code of the Netherlands) та інших нормативно-правових документів Нідерландів (у разі наявності), положеннями яких регулюються взаємовідносини між особами за договором продажу і розповсюдження товару, їх офіційне тлумачення, практику застосування, а також доктрину.

Наразі, Міністерство юстиції України у листі №2920-0-32-15/12-764-15 від 29.04.2015р. зазначило на неможливості виконання прохання господарського суду.

На виконання вимог суду у листі №16-600-1456 від 27.05.2015р. Міністерством закордонних справ України було надано відповідні роз'яснення щодо основних принципів цивільного законодавства Нідерландів та правового регулювання договорів розповсюдження у наведеній державі. Зокрема, у наведеному листі зазначено, що законодавство Нідерландів дозволяє вимагати виконання договору в суді.

Одночасно, позивачем також представлено до матеріалів справи переклад витягу з Цивільного кодексу Нідерландів (книга 6 «Зобов'язальне право» та книга 7 «Окремі договори».

Відповідачем всупереч приписів ст.124 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України відповідно до яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України вимоги суду в частині надання відповідних правових актів виконано не було.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши представлені до матеріалів справи документи, господарський суд встановив:

За приписами преамбули до Книги 6 Цивільного кодексу Нідерландів зобов'язання - це особливі правовідносини, за загальним правилом, між двома особами, кредитором з однієї сторони та боржником з іншої, які виникають або на підставі угоди (договору), або ж на підставі дії закону. Боржник має виконати щось на користь чи від імені кредитора. Ця частина зобов'язання називається боргом боржника. Кредитор у цьому зобов'язанні (тобто, у цих конкретних правовідносинах з його боржником) має право на це виконання та може, у разі необхідності, звернутись до суду, за допомогою, щоб отримати виконання від свого боржника чи, принаймні, отримати відповідну грошову компенсацію. Ця частина зобов'язання називається «боргова вимога», яка належить - як нематеріальний актив кредитору та складає частину його майна, як наприклад, його право власності на будинок.

Базовим принципом Цивільного кодексу Нідерландів є свобода договору. Це означає, що постачальники та дистриб'ютори несуть лише ті зобов'язання, щодо яких вони домовились між собою.

Відповідно до ст.7:2 Книги 7 Цивільного кодексу Нідерландів купівлею-продажем є угода, за якою одна зі сторін зобов'язується доставити річ, а інша сторона сплатити за неї суму грошей.

Як свідчать матеріали справи, 20.06.2012р. між Компанією Intervet International B.V. (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» (дистриб'ютор) було укладено договір продажу і розповсюдження, у відповідності до ст.2 якого продавець призначає дистриб'ютора, а дистриб'ютор згідно з цим договором приймає призначення, як невиключний дистриб'ютор будь-якого товару на території під торговельними марками. Дистриб'ютор повинен чітко визначити в усіх відносинах зі своїми клієнтами та потенційними клієнтами, що він діє в якості дистриб'ютора товару, а не як агент продавця.

За умовами п.3.1 ст.3 договору від 20.06.2012р. продавець продаватиме будь-який товар дистриб'юторові за цінами, вказаними в прайс-листі.

У додатку А/ЕХРІВІТ А контрагентами було погоджено перелік товарів, прайс-лист та торговельні марки товарів , що продаються у межах договору від 20.06.2012р.

У додатку №Б/ЕХРІВІТ В сторонами було визначено, що територією дистриб'юції є територія України та/або інші території, щодо додавання яких сторони можуть погодитись письмово у відповідності до умов договору.

Договір вступає в силу з дати набрання чинності і, якщо він не буде розірваний раніше у відповідності з його умовами, залишатиметься в силі протягом одного року з дати набрання ним чинності. Договір може бути продовжений сторонами на період дванадцяти місяців кожного разу шляхом підписання додатку уповноваженими представниками сторін (п.13.1 ст.13 договору від 20.06.2012р.

У додатковій угоді №01 від 17.06.2013р. контрагенти дійшли згоди продовжити термін дії договору від 20.06.2012р. до 19.06.2014р.

Додатковою угодою №02 від 17.06.2014р. дію укладеного між сторонами правочину було продовжено до 19.06.2015р.

З огляду на встановлений Цивільним кодексом Нідерландів принцип свободи правочину, суд приймає до уваги договір від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження як належну підставу, у розумінні норм Книги 6 Цивільного кодексу Нідерландів, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.6:2 Цивільного кодексу Нідерландів кредитор та боржник мають поводитись по відношенню один щодо одного відповідно до стандартів розумності та справедливості. Діючи між кредитором та його боржником норми в силу закону, звичайної практики або юридичного акту не застосовуються, якщо це є неприйнятним, в даних обставинах, відповідно до стандартів розумності та справедливості.

Особа, яка має доставити (поставити) індивідуально-визначену річ, зобов'язана до моменту доставки доглядати за річчю тим способом, яким би це робив обачний боржник у відповідних обставинах. Якщо боргова річ визначена тільки її видом, в той час як для цього виду наявні різні показники якості, тоді як річ, яка має бути доставлена боржником, не може мати якості, нижчої за середню (ст.ст.6:27, 6:28 Цивільного кодексу Нідерландів).

За приписами ст.6:50 Цивільного кодексу Нідерландів коли однакові виконання зобов'язань мають бути здійснені одне за одним, письмові свідоцтва виконання зобов'язань (квитанції про перевід грошей) для двох послідовних виконань створюють правову презумпцію, що більш ранні виконання також були здійснені.

Згідно зі ст.7:9 Цивільного кодексу Нідерландів продавець зобов'язаний передати та поставити проданий об'єкт та його приналежності. Приналежності включають доступний документ, що підтверджує право власності, та іншу підтверджуючу документацію; якщо у продавця залишається інтерес щодо цих документів, він на запит покупця та за його рахунок може передати тільки дублікат чи витяг з них. Термін «поставка» розуміється як дія, якою продавець передає у володіння покупця проданий об'єкт. У випадку купівлі-продажу з утриманням права власності, термін «поставка» розуміється як дія, якою проданий об'єкт передається до контролю покупця.

З моменту, коли проданий об'єкт був поставлений покупцеві, він несе всі ризики, пов'язані з цим об'єктом, навіть коли право власності ще йому не передано. Отже, він все ще повинен сплатити ціну продажу, якщо проданий об'єкт був зруйнований чи пошкоджений з причини, що не залежить від продавця (ч.1 ст.7:10 Цивільного кодексу Нідерландів).

Частиною 1 ст.7:17 Цивільного кодексу Нідерландів передбачено, що поставлений об'єкт повинен відповідати договору купівлі-продажу.

За умовами п.3.5.1 договору від 20.06.2012р. замовлення дистриб'ютора, прийняті продавцем, повинні включати графік поставок з датами поставки. Такі графіки та дати є датами поставки і продавець докладає всіх зусиль, враховуючи складність і дискретність виробничих процесів для продуктів охорони здоров'я тварин, виробляти і постачати товар.

Доставка будь-якого товару повинна здійснюватись відповідно до СІР Київ (Інкотермс), якщо сторони не погодяться про інше. За цими ж правилами визначається перехід ризиків щодо товару (п.3.5.3 договору від 20.06.2012р.).

У п.3.5.4 укладеного між сторонами договору зазначено, що право власності на товар переходить до дистриб'ютора після отримання продавцем повної плати згідно з відповідним рахунком-фактурою.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору від 20.06.2012р. у період з 27.05.2013р. по 13.11.2014р. Компанією Intervet International B.V. було поставлено, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» було прийнято товар, а саме ветеринарні препарати на загальну суму 1 876 004,89 євро.

Наразі, факт поставки товару підтверджується представленими до матеріалів справи митними деклараціями. При цьому, судом прийнято до уваги, що кожна з декларацій скріплена печаткою відповідача.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи судом ухвалою від 30.03.2015р. було зобов'язано відповідача надати письмові заперечення (у разі наявності) щодо отримання від позивача товару за договором б/н від 20.06.2012р. на загальну суму 1 876 004, 89 євро.

Проте, станом на момент вирішення спору, Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» належного виконання Компанією Intervet International B.V. своїх обов'язків за договором від 20.06.2012р. не заперечено, факт отримання від позивача товару загальною вартістю 1 876 004, 89 євро не спростовано. Під час розгляду спору у судових засіданнях представником відповідача наведені вище обсяги поставки товару не заперечувались.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, оцінюючи всі наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, господарський суд дійшов висновку, що Компанією Intervet International B.V. було здійснено поставку в межах договору від 20.06.2012р. у період з 27.05.2013р. по 13.11.2014р. Товариству з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» ветеринарних препаратів на загальну суму 1 876 004, 89 євро.

Як вказувалось вище, відповідно до ст.6:2 Цивільного кодексу Нідерландів кредитор та боржник мають поводитись по відношенню один щодо одного відповідно до стандартів розумності та справедливості.

За приписами ст.6:29 Цивільного кодексу Нідерландів без погодження з кредитором, боржник не має права здійснювати боргові дії окремими частинами чи в розстрочку.

Статтею 7:26 Цивільного кодексу Нідерландів передбачено, що покупець зобов'язаний сплатити ціну продажу. Ціна продажу має бути виплачена в момент та в час поставки проданого об'єкта. У випадку договору купівлі продажу споживчих товарів, покупець може бути зобов'язаний сплатити половину ціни продажу авансом.

Коли купівлю-продаж було укладено без визначення (оцінки) ціни продажу, покупець повинен сплатити розумну ціну. Ціни, що покупець звичайно запитує при укладанні договору купівлі-продажу, враховуються при визначенні (оцінці) цієї ціни (ст.7:4 Цивільного кодексу Нідерландів).

Як зазначалось судом, у додатку А/ЕХРІВІТ А контрагентами було погоджено прайс-лист на товар, що продаються у межах договору від 20.06.2012р.

За умовами п.3.2.1 договору від 20.06.2012р. продавець виставлятиме рахунок дистриб'ютору на замовлений ним товар, коли товар буде готовим до відправки. Оплата дистриб'ютором повинна бути здійснена протягом 100 календарних днів з дати інвойсу. Якщо платіж не отримано продавцем по будь-яких рахунках, виставлених дистриб'ютору, то продавець має право використовувати платежі, отримані на основі інших рахунків-фактур, по яких товар ще не було поставлено, в якості оплати за простроченим рахунком-фактурою і затримати будь-яке відвантаження товару на замовлення дистриб'ютора до повної оплати ним всіх виставлених і прострочених рахунків.

Наразі, за твердженнями позивача, які з боку відповідача належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України не спростовані, на кожну з поставлених у період 27.05.2013р. по 13.11.2014р. партій товару Компанією Intervet International B.V. виставлятись Товариству з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» рахунки-фактури (інвойси).

Під час розгляду спору у численних судових засідання представником відповідача заперечень з приводу отримання від позивача рахунків (інвойсів) на оплату товару, що був поставлений у період з 27.05.2013р. по 13.11.2014р. в межах договору від 20.06.2012р. на загальну суму 1 876 004,89 євро., представлено не було.

За таких обставин, враховуючи наведені вище умови спірного правочину, господарський суд дійшов висновку, що строк оплати товару, який було поставлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» у період з 27.05.2013р. по 13.11.2014р. Компанією Intervet International B.V. на загальну суму 1 876 004,89 євро., настав.

Проте, за твердженнями позивача, відповідачем своїх обов'язків за договором від 20.06.2012р. продажу та розповсюдження в частині оплати товару в обсязі та строки, які визначені правочином, виконано не було та внесено лише часткову оплату на суму 501 311,22 євро, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» утворилась заборгованість перед Компанією Intervet International B.V. в розмірі 1 374 693,67 євро.

Наразі, обставини щодо часткового перерахування відповідачем оплати за договором від 20.06.2012р. підтверджуються представленою до матеріалів справи банківською випискою з рахунку Компанії Intervet International B.V.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, судом ухвалами від 30.03.2015р. та від 20.05.2015р. відповідача було зобов'язано надати докази повного чи часткового виконання грошових зобов'язань за договором б/н від 20.06.2012р.

Проте, всупереч приписів ст.124 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України відповідно до яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України Товариством з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» вимоги суду виконано не було, факт наявності заборгованості перед Компанією Intervet International B.V. у заявленому до стягнення розмірі не спростовано.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Отже, виходячи з наведеного вище, приймаючи до уваги приписи чинного законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Компанії Intervet International B.V. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» про стягнення 1 374 693,67 євро є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Одночасно, суд наголошує, що стягнення грошових коштів в іноземній валюті не суперечить нормам чинного законодавства. При цьому, законом прямо не передбачено обов'язку господарського суду зазначати в резолютивній частині рішення про стягнення заборгованості в іноземній валюті еквівалент такої суми в гривнях. Аналогічну позицію наведено в Інформаційному листі №« 01-08/369 від 29.06.2010р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2009 році щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України»

Заява б/н від 19.03.2015р. Компанії Intervet International B.V. про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» в межах суми позову, залишена судом без задоволення з наступних підстав.

Згідно із ст.66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу України заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

За приписами ст.67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, в тому числі, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві та забороною на вчинення певних дій.

Відповідно до п.1 Постанови №16 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» визначено, що у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересів), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Проте, позивачем не було наведено жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів вчинення відповідачем дій, які б могли призвести до ускладнення виконання судового рішення по справі, як то витрачання коштів не на розрахунки з заявником, закриття рахунків у фінансових установах, тощо.

З огляду на викладене вище, враховуючи приписи ст.ст.4-3, 33, 66, 67 Господарського процесуального кодексу України, зміст Постанови №16 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», приймаючи до уваги, що клопотання позивача позбавлене будь-якого доказового обґрунтування, останнє залишене судом без задоволення.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до п.10 Постанови №6 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення» результати розгляду господарським судом заяв (клопотань) учасників судового процесу повинні зазначатися в мотивувальній, а не в резолютивній частині рішення суду, прийнятого по суті справи, за винятком тих випадків, коли суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову, відстрочку або розстрочку виконання рішення.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на відповідача.

Одночасно, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні заяви б/н від 19.03.2015р. Компанії Intervet International B.V. про забезпечення позову.

Задовольнити позовні вимоги Компанії Intervet International B.V., Королівство Нідерланди до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор», м.Київ про стягнення заборгованості в сумі 1 374 693,67 євро.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ветфактор» (03186, м.Київ, Солом'янський район, вул.Авіаконструктова Антонова, буд.2/32, корпус 4-А, ЄДРПОУ 35251859) на користь Компанії Intervet International B.V. (Королівство Нідерланди,31, 5830 АА Боксмир, Вім де Корверстрат 35, 5831 АН Боксмир, реєстрація в торговому реєстрі під номером 51502763) заборгованість в сумі 1 374 693,67 євро. та судовий збір в розмірі 73080 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 08.06.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 15.06.2015р.

Суддя М.О. Любченко