Рішення № 45853904, 22.06.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.06.2015Справа №910/10457/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фієста»

до Публічного акціонерного товариства «Мостобуд»

про стягнення 103 627,39 грн.

Суддя Яковенко А.В.

Представники сторін:

Від позивача - Хажанець В.М. дов №б/н від 10.11.2014р.

Від відповідача - Лиманець О.О. дов. №05/21-15 від 12.01.2015р.

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фієста» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Мостобуд» про стягнення з останнього заборгованості за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010 у розмірі 103 627,39 грн., з яких 68 611,17 грн. - основного боргу, 5 117,72 грн. - пені, 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат, крім того просили судові витрати у розмірі 2 073,00 грн. також покласти на відповідача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 29.09.2010 між сторонами укладено Договір поставки №К141/09-10, відповідно до умов якого позивач зобов'язувався виготовити та поставити, а відповідач прийняти та оплатити будівельні матеріали, проте, як вказує позивач, в результаті неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань у нього виникла заборгованість у розмірі 68 611,17 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2015 порушено провадження у справі №910/10457/15 та призначено розгляд справи на 27.05.2015.

27.05.2015 на адресу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла заява №454/21-15 від 27.05.2015, відповідно до якої просили суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність у порядку, передбаченому ч.ч. 3,4 ст. 267 ЦК України.

В судовому засіданні 27.05.2015 оголошувалася перерва до 22.06.2015 відповідно до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

15.06.2015 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшли заперечення №12/06-15 від 12.06.2015 на заяву щодо застосування строків позовної давності, відповідно підтримали позовні вимоги в повному обсязі.

Представник позивача в судове засідання 22.06.2015 з'явився, надав пояснення по суті справи, відповідно до яких просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача у судове засідання 22.06.2015 з'явився, надав пояснення по суті справи, додаткові письмові пояснення щодо застосування строків позовної давності, відповідно до яких просив суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність у порядку передбаченому ч.ч. 3,4 ст. 267 ЦК України.

На підставі статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі №910/10457/15.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 22.06.2015 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

29.09.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фієста» (далі - Постачальник, Позивач) та Відокремленим структурним підрозділом (філією) ПАТ «Мостобуд» Мостобудівельний загін №12, який є Відокремлеленим підрозділом Публічного акціонерного товариства «Мостобуд» (далі - Покупець, Відповідач) укладено Договір поставки №К141/09-10 (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1. Договору Постачальник зобов'язується виготовити та поставити, а Покупець прийняти та оплатити на умовах, визначених в Договорі, будівельні матеріали, (далі - Продукція), асортимент, кількість, якість та ціна якої вказані в Специфікації, яка оформлюється у вигляді додатку до цього Договору, підписаний сторонами, та є його невід'ємною частиною.

Згідно з п. 2.2. Договору приймання Продукції по кількості та якості здійснюється по Акту прийому-передачі.

Пунктами 3.1.-3.2. Договору встановлено, що ціна продукції є договірною ціною між Постачальником та Покупцем та вказується в Специфікації (Специфікаціях), які є невід'ємною частиною даного Договору. Орієнтована вартість постачаємої Продукції на календарний рік складає 90 000,00 грн., в тому числі ПДВ - 15 000,00 грн.

Приписами п. 5.1. Договору погоджено, що приймання Продукції проводиться за актами прийому-передачі по якості та кількості, які підписуються сторонами та складають невід'ємну частину даного Договору.

Сторони погодили, що оплата за кожну партію Продукції, вказаної в Специфікації, здійснюється Покупцем на таких умовах: 100% передоплата та/або 10 банківських днів з моменту фактичного отримання Продукції Покупцем. Дані умови можуть бути змінені за домовленістю сторін та викладені у Специфікації на кожну окрему партію Продукції ( п. 6.3. Договору).

У відповідності до приписів п. 8.2. Договору у випадку порушення строків оплати (п. 6.3. Договору) за наявності умови фактичного отримання Покупцем продукції, Покупець виплачує Постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми неоплаченої Продукції за кожен день прострочення, що діяла у період, за який сплачується пеня.

У подальшому сторони уклали Додаткову угоду №1 від 04.01.2011, Додаткову угоду №2 від 01.06.2011, Додаткову угоду №3 від 14.11.2011, Додаткову угоду №4 від 17.02.2012, відповідно до яких продовжували строк дії Договору та змінювали орієнтовану вартість постачаємої продукції.

Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку Позивача, виконанням Відповідачем грошового зобов'язання по оплаті Продукції, поставленої згідно Договору, у зв'язку з чим Позивач вказує на існування заборгованості у розмірі 68 611,17 грн.

Судом встановлено, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст.ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України, і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 ГК України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно із ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

На виконання умов Договору Позивачем у період з 28.05.2011 по 04.06.2013 поставлено, а Відповідачем прийнято Продукції на загальну суму 1 239 594,17 грн., що підтверджується підписаними уповноваженими представниками сторін видатковими накладними.

З матеріалів справи вбачається, що станом на дату звернення до суду Відповідач свої зобов'язання з оплати поставленої Продукції виконав частково на суму 1 170 983,00 грн., що підтверджується банківською випискою з особового рахунку.

У зв'язку з цим, Позивач вказує на прострочене грошове зобов'язання Відповідача, що станом на день звернення до суду становить 68 611,17 грн. (1 239 594,17 грн. - 1 170 983,00 грн.).

Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, з урахуванням положень ст. 530 ЦК України, п. 6.3. Договору оплата за кожну партію Продукції, вказаної в Специфікації, здійснюється Покупцем на таких умовах: 100% передоплата та/або 10 банківських днів з моменту фактичного отримання Продукції Покупцем. Дані умови можуть бути змінені за домовленістю сторін та викладені у Специфікації на кожну окрему партію Продукції.

Таким чином, у разі невиконання обов'язку, передбаченого п. 6.3. Договору, Покупець вважається таким, що прострочив грошове зобов'язання.

Відповідно до статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

У свою чергу, що стосується заявленого Відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності щодо заявленої до стягнення суми основного боргу, то в його задоволенні слід відмовити з наступних підстав.

Так, позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

При цьому, частиною 3 ст. 264 Цивільного кодексу України передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Як зазначено в п. 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 Цивільного кодексу України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Виходячи з п 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

З матеріалів справи вбачається, що 30.10.2013 (тобто в межах трирічного строку позовної давності) сторонами було складено та підписано акт звірки взаємних розрахунків за Договором за період з 01.09.2013 по 30.11.2013.

Як зазначалось судом вище, до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може належати підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків.

Досліджуючи повноваження осіб, якими з боку обох сторін підписано акт від 30.11.2013 звірки взаєморозрахунків, суд вважає необхідним зазначити наступне.

Вимогами ч. 7 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства: забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності; організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій; бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з нестачею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства; забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.

Згідно з наказом №336 від 29.12.2004 Міністерства праці та соціальної політики «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників» головний бухгалтер забезпечує ведення бухгалтерського обліку, організовує роботу бухгалтерської служби, контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, здійснює заходи щодо надання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства, забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах.

Наказом №148/234/383 від 10.11.1998 Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України «Про інвентаризацію заборгованості за станом на 1 листопада 1998 року» затверджено форму акту звіряння розрахунків, зокрема визначено, що акт підписується представниками підприємств.

Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що чинним на момент складання Акту звірки взаєморозрахунків від 30.11.2013 законодавством не було передбачено обов'язкового підписання акту звіряння саме керівниками суб'єктів господарських правовідносин, а з огляду на положення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Наказу №336 від 29.12.2004 Міністерства праці та соціальної політики «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників» в межах здійснення бухгалтерського обліку та посадових обов'язків такі повноваження фактично має головний бухгалтер (особа, що виконує його обов'язки).

Аналогічну правову позицію щодо необов'язковості підписання актів звірки взаєморозрахунків саме керівниками підприємств наведено Верховним Судом України у постанові від 24.04.2007 р. у справі №26/271 та Вищим господарським судом України у постановах від 15.09.2009 у справі №8/39, від 27.02.2012 у справі №20/5009/5311/11, від 16.05.2013 у справі №5024/1066/2012, від 05.06.2014 у справі №913/2988/13, від 16.01.2014 у справі №901/1682/13.

Отже, з огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що Акт від 30.11.2013 звірки взаєморозрахунків з боку Відповідача підписано уповноваженою на те особою.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що підписання сторонами Акту звірки взаєморозрахунків вказує на визнання Публічного акціонерного товариства «Мостобуд» своєї заборгованості в розмірі 68 611,17 грн. за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010, що свідчить про переривання 30.11.2013 перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення означеної заборгованості.

Відповідач обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фієста» про стягнення суми основної заборгованості у розмірі 68 611,17 грн. за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010 є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Крім того, Позивач просить стягнути з Відповідача у зв'язку із простроченням виконання грошового зобов'язання з оплати поставленої Продукції, 5 117,72 грн. - пені, 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Приписами ст. 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Як зазначалось вище, пунктом 8.2. Договору сторони передбачили, що у випадку порушення строків оплати (п. 6.3. Договору) за наявності умови фактичного отримання Покупцем продукції, Покупець виплачує Постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми неоплаченої Продукції за кожен день прострочення, що діяла у період, за який сплачується пеня

В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» №01-8/344 від 11.04.2005 з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Судом встановлено, що Відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку з перерахування коштів не виконав, допустивши прострочення виконання зобов'язання, тому дії Відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 ЦК України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 ЦК України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Судом враховано положення п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 за №14, відповідно до якого щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати розміру подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

З розрахунку пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за Договором вбачається, що її нарахування здійснено в межах шестимісячного строку із розрахунку фактичної кількості прострочених днів, що не суперечить вимогам статті 232 ГК України.

Враховуючи наведене, вимоги Позивача про стягнення з Відповідача пені у розмірі 5 117,72 грн. за період з 16.11.2012 по 16.05.2013 є законними та обґрунтованими.

Судом розглянуто вимоги про стягнення з Відповідача 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат. - інфляційних втрат у зв'язку із простроченням останнім виконання грошового зобов'язання на підставі Договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з положеннями пунктів 3.1. та 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 за №14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з пунктом 4.1. вищенаведеної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14, сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Як встановлено судом, дії Відповідача, який прострочив виконання спірного грошового зобов'язання, є порушенням умов Договору, що є підставою для захисту майнових прав та інтересів Позивача відповідно до норм статті 625 ЦК України.

Здійснивши перевірку наданого Позивачем розрахунку інфляційних втрат, суд приходить до висновку, що указана сума становить 35 164,49 грн., а не 25 043,08 грн., як указує у своїх розрахунках Позивач.

Згідно з п.2 ч.1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони. Оскільки відповідного клопотання у матеріалах справи немає, господарський суд не вправі виходити за межі заявлених вимог, а саме: стягувати понад указану Позивачем суму інфляційних втрат у розмірі 25 043,08 грн.

Звідси, вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 25 043,08 грн. за порушення строків виконання грошового зобов'язання підлягають задоволенню в повному обсязі.

Здійснивши перевірку наданого Позивачем розрахунку 3% річних, суд приходить до висновку, що указана сума у розмірі 4 855,42 грн. є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню судом.

Крім того, оскільки в матеріалах справи наявне клопотання Відповідача про застосування строків позовної давності не лише до основного боргу, але і до штрафних санкцій (пені), 3% річних та інфляційних втрат, відповідно до якого Відповідач просить здійснити застосування строків позовної давності у порядку, передбаченому ст. 267 ЦК України.

З приводу цього суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 ГК України).

Приписами п. 4.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 передбачено, що у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Відповідно до положень п. 4.3. вищенаведеної Постанови, якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 ГК України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором). Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за угодою сторін, тому, зокрема, умови договору, за якими сторони встановили, що така давність обчислюється не з моменту прострочення платежу, а з іншої дати, що визначається шляхом зворотного відрахування шести місяців від дати пред'явлення вимоги, суперечать вимогам закону і не застосовуються судом.

Згідно з п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Судом встановлено, що у Відповідача наявне прострочене грошове зобов'язання стосовно оплати за поставлену Продукцію у розмірі 68 611,17 грн. - основного боргу, 5 117,72 - пені, 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат.

Судом встановлено, що підписаний Акт звірки взаєморозрахунків є підставою для переривання строку позовної давності щодо застосування її до розміру основного боргу.

Разом з тим, клопотання Відповідача про застосування строків позовної давності задовольняється судом частково з огляду на наступне.

Судом враховуються положення п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, яким передбачено спеціальну позовну давність в один рік для звернення до суду з вимогою про стягнення неустойки.

Враховуючи те, що позовна давність стосовно вимоги про стягнення неустойки спливла 15.05.2013, а Акт звірки взаєморозрахунків був складений 30.11.2013, суд приходить до висновку, що строк позовної давності у цьому разі не перервався і, відповідно, на підставі заяви про застосування строків позовної давності у цій частині клопотання Відповідача задовольняється судом.

Отже, заявлена Позивачем вимога про стягнення неустойки за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010 не підлягає задоволенню та відхиляється у повному обсязі, враховуючи клопотання Відповідача про застосування строків позовної давності.

Стосовно застосування позовної давності до вимог про стягнення сум 3% річних та інфляційних нарахувань суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 5.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань,оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

Оскільки позовна давність стосовно стягнення основної суми заборгованості була перервана Актом звірки взаєморозрахунків від 30.11.2013, то суд приходить до висновку про наявність права стосовно стягнення додаткових сум у вигляді 3% річних та інфляційних втрат з Відповідача.

Факт невиконання Відповідачем зобов'язання за Договором належним чином доведений, документально обґрунтований, Відповідачем не спростований.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги Позивача про стягнення заборгованості за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010 є законними та обґрунтованими в частині стягнення 68 611,17 грн. - основного боргу, 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат. Указана сума заборгованості була доведена Позивачем належними та допустимими доказами, а тому підлягає стягненню з Відповідача.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З огляду на те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно задоволених позовних вимог.

За таких обставин, на підставі викладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Мостобуд» (01033, м. Київ, вул. Панківська, буд. 5; код ЄДРПОУ 01386326) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання рішення суду, на користь на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фієста» (07454, Київська обл., Броварський район, с. Требухів, вул. Броварська, буд. 58; код ЄДРПОУ 31781098) заборгованість за Договором поставки №К141/09-10 від 29.09.2010 у розмірі 98 509,67 грн., з яких 68 611,17 грн. - основного боргу, 4 855,42 грн. - 3% річних, 25 043,08 грн. - інфляційних втрат та судові витрати у розмірі 1 970,62 грн.

3. В іншій частині у позові відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

6. Дата складання повного тексту рішення 26.06.2015.

Cуддя А.В.Яковенко