Рішення № 45795176, 06.05.2015, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/2467/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 травня 2015 року року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

в складі : головуючого судді Леміш О.М.,

при секретарі Химинець О.Я.,

з участю представника позиваач ОСОБА_1І

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті сособи - ОСОБА_5В, ОСОБА_6Ю , про визнання попереднього договору купівлі- продажу укладеним , визнання права власності на куплене майно, -

встановив:

Позивач звернувся в Ужгородський міськрайонний суд з позовом до відповідача про визнання попереднього договору купівлі- продажу укладеним , визнання права власності на куплене майно .

Позивач свої позовні вимоги мотивує тим, що в лютому 2014 року, ОСОБА_2 довідалася, що громадянка ОСОБА_3, має намір продати двокімнатну квартиру, яка знаходиться в м. Ужгороді на вул. Можайського, 9\93, де вона була зареєстрованою згідно паспортної прописки.

При зустрічі із вказаним продавцем нерухомого майна, остання підтвердила, що дійсно вона хоче терміново продати свою вищевказану квартиру, після чого запропонувала її оглянути.

Оглянувши даний обєкт нерухомого майна, узгодивши ціну яка була визначена продавцями сумою в 11000 умовних одиниць (доларів США) покупець прийняла рішення купити вказану квартиру, про що повідомила продавця, домовившись з нею відповідно нотаріально оформити договір купівлі-продажу.

На призначену дату, 4 лютого 2014 року, вони зустрілися в приватного нотаріуса Ужгородського нотаріального округу Управління юстиції Закарпатської області, ОСОБА_5 для оформлення договору купівлі-продажу однак при спілкуванні ОСОБА_7 повідомила, що укласти такий договір не видається можливим так як документи на її квартиру ще потребують належного дооформлення, у звязку з чим, як гарантію цих домовленостей, запропонувала укласти попередній договір купівлі-продажу, з чим ОСОБА_2 погодилася .

Після укладення цього договору ОСОБА_7 наполягала на частковій передоплаті купівлі однак із вказаним на той час покупець не погодилася.

Через декілька днів, а саме 7 лютого 2014 року, покупцю продавцем знову було призначено зустріч, як ніби для оформлення договору купівлі-продажу однак зустрівшись, ОСОБА_7 повідомила, що у разі якщо покупець ОСОБА_2 хоче мати гарантії укладення основного договору купівлі-продажу, їй слід сплатити часткову вартість квартири, у сумі 2500 у.о (доларів США) а у разі її відмови квартиру буде продано іншому покупцю.

Після певних вагань, ОСОБА_2 погодилася з умовами продавця однак зажадала зафіксувати передачу грошових коштів нотаріально.

У нотаріуса ОСОБА_5, 7 лютого 2014 року, ними було укладено додатковий договір № 1 до попереднього договору купівлі-продажу квартири згідно до п.2 якого покупцем передавалося продавцю ОСОБА_7 22283 гривні, що за середнім курсом продажу станом на 07.02.2014 року становило еквівалент 2500 у.о (доларів США) .

У подальшому з тих же мотивів та умов, ініційованих продавцем, 13 лютого 2014 року ними був укладений аналогічний договір № 2 за умовами п.2 якого на вимогу ОСОБА_7 покупець ОСОБА_2 додатково передавала продавцю ще 22150, 75 гривень, що за середнім курсом продажу станом на 13.02.2014 року становило 2500 у.о (доларів США)

Після сплати ОСОБА_2 продавцю вищевказаної грошової суми, за вищевказаними нотаріальними договорами, що за середніми курсами на час сплати відповідала 5000 у.о (доларів США) ОСОБА_7 почала уникати зустрічей та не відповідала на телефонні дзвінки, а коли покупець її розшукала вона запевняла, що у найкоротший строк після приведення документів по квартирі у належний стан, ними буде укладено кінцевий договір купівлі-продажу.

На підтвердження своїх слів ОСОБА_7 щоразу пропонувала укладати додаткові договори про відстрочки виконання основного договору (вказані договори №3 від 3.04.2014 року, №4 від 07.05.2014 року, №5 від 06.06.2014 року, договір б\н від 8.07.2014 року, №6 від 09.08.2014 року, №7 від 25.08.2014 року)

При укладанні договору № 3 від 3.04.2014 року продавець ОСОБА_7 в черговий раз повідомила ОСОБА_2, що ринкові ціни на нерухоме майно значно зросли і вона на цей час бажає продати квартиру дещо дорожче, а саме, не за 11000 доларів США, як було домовлено раніше, а за 14000 у.о., а у разі незгоди покупця вона продасть квартиру іншій особі.

Створюючи враження довіри та стимулювання покупця до сплати і цих додаткових грошових коштів, ОСОБА_7 передала ОСОБА_2 ключ від вхідних дверей квартири та надала усний дозвіл заселятися, проводити ремонт і на свій розсуд розпоряджатися житлом.

Опинившись у вказаній ситуації, покупець ОСОБА_2 вимушена була погодитися і з цими умовами та додатково сплатити продавцю решту суми 9000 (доларів США) попередньо попросивши ОСОБА_7 надати про це нотаріальну заяву, з чим остання після певних вагань погодилася .

Не зважаючи на те, що ОСОБА_2 виконала всі покладені за договором на неї обовязки, ОСОБА_7 маніпулюючи фактами і обставинами щоразу нотаріально поновлюючи виконання основного договору, посилаючись на невирішеність питань з документами на квартиру, відстрочувала укладання основного договору купівлі-продажу і не виконала умов попереднього договору, хоча отримала повну оговорену грошову суму вартості квартири в цілому, що еквівалентно відповідає 14000 доларів США.

Крім того, після отримання всієї суми грошових коштів, ОСОБА_7 змінила замок вхідних дверей чим обмежила раніше наданий доступ покупця до квартири.

Подальші спілкування з ОСОБА_7 та надсилання на її адресу нотаріальної заяви від 15.10.2014 року ніякого результату не дали, вона продовжує ухилятися від виконання договірних зобовязань, що засвідчено нотаріально посвідченим свідоцтвом від 15.10.2014 року у звязку з чим за захистом свого права ОСОБА_2 вимушена звернутися до суду.

До початку розгляду справи, позивачем до суду надіслано заяву про збільшення позовних вимог відповдно до якої позивач дізналась , що ОСОБА_3 6 серпня 2014 року здійснила відчуження вищевказаної квартири за договором дарування в інтересах ОСОБА_4, що проживає на ІНФОРМАЦІЯ_1. Вказаний договір дарування посвідчувався приватним нотаріусом Ужгородського нотаріального округу Управління юстиції в Закарпатській області ОСОБА_6 та відповідно був нею внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності.

Разом з цим, під час зясування питань щодо обєкту нерухомого майна за місцем його знаходження, ОСОБА_2 стало відомо, що одночасно, із вищевказаним, квартиру яку їй раніше продала ОСОБА_7, остання, через уповноваженого представника ОСОБА_8, яка зареєстрована у ІНФОРМАЦІЯ_2, та яка діяла на підставі довіреності, 10 червня 2014 року, вказану квартиру повторно, після продажу її позивачу, продала за попереднім договором купівлі-продажу, ОСОБА_9, податковий номер НОМЕР_1, який на той час проживав на ІНФОРМАЦІЯ_3.

Таким чином позивачка просила суд визнати факт недійсності (нікчемності) договору дарування квартири, що знаходиться в м. Ужгороді, вул. Можайського 9\93, укладений 6 серпня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, скасувавши його державну реєстрацію, зобовязати ОСОБА_7 виконати всі необхідні дії продавця за договором купівлі-продажу, в тому числі і передачі ОСОБА_2 всіх необхідних документів та купленої квартири, що знаходиться в м. Ужгороді, вул. Можайського 9\93, а у разі невиконання цього відповідачем, визнати право власності покупця як добросовісного набувача на придбану нею за відплатним договором квартиру.

В судовому засіданні представник позивача позов з нваедених у ньому мотивів підтримав та просив суд такий задовільнити.

Відповідачі та треті особи у судове засідання не зявилися, не повідомивши суд про причини неявки, хоча про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Так як, суд не має відомостей про причину неявки відповідачів, то розглядає справу на підставі наявних у ній даних чи доказів, що передбачено ч. 4 ст. 169 ЦПК України.

Заслухавши думку представника позивача, який не заперечив щодо розгляду справи у відсутності відповідачів , з винесенням заочного рішення по справі , вивчивши та перевіривши в судовому засіданні матеріали справи, оцінивши допустимість та належність кожного доказу , суд вважає, що позов обґрунтований і підлягає до задоволення з таких підстав.

Так, у судовому засіданні встановлено, що в лютому 2014 року, ОСОБА_2 довідалася, що громадянка ОСОБА_3, має намір продати двокімнатну квартиру, яка знаходиться в м. Ужгороді на вул. Можайського, 9\93, де вона була зареєстрованою згідно паспортної прописки.

Оглянувши даний обєкт нерухомого майна, узгодивши ціну яка була визначена продавцями сумою в 11000 умовних одиниць (доларів США) покупець прийняла рішення купити вказану квартиру, про що повідомила продавця, домовившись з нею відповідно нотаріально оформити договір купівлі-продажу. Між сторонами був укладений попередній договір купівлі-продажу.

7 лютого 2014 року, сторонами було укладено додатковий договір № 1 до попереднього договору купівлі-продажу квартири згідно до п.2 якого покупцем передавалося продавцю ОСОБА_7 22283 гривні, що за середнім курсом продажу станом на 07.02.2014 року становило еквівалент 2500 у.о (доларів США) .

13 лютого 2014 року сторонами був укладений аналогічний договір № 2 за умовами п.2 якого на вимогу ОСОБА_7 покупець ОСОБА_2 додатково передавала продавцю ще 22150, 75 гривень, що за середнім курсом продажу станом на 13.02.2014 року становило 2500 у.о (доларів США)

Після сплати ОСОБА_2 продавцю вищевказаної грошової суми, за вищевказаними нотаріальними договорами, що за середніми курсами на час сплати відповідала 5000 у.о (доларів США) ОСОБА_7 почала уникати зустрічей та не відповідала на телефонні дзвінки, а коли покупець її розшукала вона запевняла, що у найкоротший строк після приведення документів по квартирі у належний стан, ними буде укладено кінцевий договір купівлі-продажу.

На підтвердження своїх слів ОСОБА_7 щоразу пропонувала укладати додаткові договори про відстрочки виконання основного договору (вказані договори №3 від 3.04.2014 року, №4 від 07.05.2014 року, №5 від 06.06.2014 року, договір б\н від 8.07.2014 року, №6 від 09.08.2014 року, №7 від 25.08.2014 року)

При укладанні договору № 3 від 3.04.2014 року продавець ОСОБА_7 в черговий раз повідомила ОСОБА_2, що ринкові ціни на нерухоме майно значно зросли і вона на цей час бажає продати квартиру дещо дорожче, а саме, не за 11000 доларів США, як було домовлено раніше, а за 14000 у.о., а у разі незгоди покупця вона продасть квартиру іншій особі.

ОСОБА_2 вимушена була погодитися і з цими умовами та додатково сплатити продавцю решту суми 9000 (доларів США) попередньо попросивши ОСОБА_7 надати про це нотаріальну заяву, з чим остання після певних вагань погодилася .

Разом з тим, не зважаючи на те, що ОСОБА_2 виконала всі покладені за договором на неї обовязки, ОСОБА_7 не виконала умов попереднього договору, хоча отримала повну оговорену грошову суму вартості квартири в цілому, що еквівалентно відповідає 14000 доларів США.

Окрім наведеного, в судовому засіданні також встановлено, що 6 серпня 2014 року здійснила її відчуження за договором дарування в інтересах ОСОБА_4, що проживає на ІНФОРМАЦІЯ_1. Вказаний договір дарування посвідчувався приватним нотаріусом Ужгородського нотаріального округу Управління юстиції в Закарпатській області ОСОБА_6 та відповідно був нею внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності .

Разом з цим, під час зясування питань щодо обєкту нерухомого майна за місцем його знаходження, ОСОБА_2 стало відомо, що одночасно, із вищевказаним, квартиру яку їй раніше продала ОСОБА_7, остання, через уповноваженого представника ОСОБА_8, яка зареєстрована у ІНФОРМАЦІЯ_2, та яка діяла на підставі довіреності, 10 червня 2014 року, вказану квартиру повторно, після продажу її позивачу, продала за попереднім договором купівлі-продажу, ОСОБА_9, податковий номер НОМЕР_1, який на той час проживав на ІНФОРМАЦІЯ_3.

Цей попередній договір купівлі-продажу як і згаданий договір дарування посвідчувався одним і тим же приватним нотаріусом п. Куровською Н. Ю.

Відповідно до п.3 вказаного попереднього договору від 10.06.2014 року, ОСОБА_9 сплатив продавцям забезпечувальний платіж в розмірі 10000 доларів США, що на момент підписання цього договору складало еквівалент 119000 гривень.

З матеріалів справи судом встановлено, що при укладенні договору дарування сторони, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 в п. 7 цього документу посвідчують та стверджують, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також те, що він не має характеру фіктивного чи\або удаваного правочину.

Так, достовірно знаючи, що вказаним договором буде порушуватися право інших осіб, у п. 8 договору дарування, Дарувальник ОСОБА_7 неправдиво стверджує, що нерухоме майно, яке є предметом цього договору, на момент його укладення нікому іншому не продано,… не відчужено третім особам… хоча як випливає з фактичних обставин вказана квартира на момент вчинення правочину дарування вже була проданою ОСОБА_2 а потім повторно і ОСОБА_9

В п. 9 договору дарування Дарувальник ОСОБА_7 також надано неправдиву інформацію якою засвідчено , що у наслідок відчуження нерухомого майна, що виступає предметом даного договору, не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб…хоча факт порушення права ОСОБА_2 мав місце і був відомий ОСОБА_7

В п.11 договору дарування сторони задекларували, свої ствердження того, що вони розуміють предмет договору дарування, як безоплатного договору… хоча на той час, як ОСОБА_7 так і ОСОБА_4 були освідомлені про фактичні обставини справи, знаючи про те, що зять обдарованої ОСОБА_4 до посвідчення договору дарування сплатив покупцю визначену попереднім договором грошову суму.

В п. 16 договору дарування сторони засвідчують те, що вони ознайомлені зі змістом ст.ст. 182, 215-220, 225, 228-236, 316-319, 325, 328, 346, 717-728 ЦК України…, а також стверджують, що нотаріусом сторонам розяснено зміст ст. 27 Закону Україн «Про нотаріат», з якої випливає, що не нотаріус, а сторона (сторони) несуть відповідальність якщо вони подали неправдиву інформацію щодо будь якого питання, повязаного із вчиненням нотаріальної дії, подали недійсні та\або підроблені документи, не заявили про відсутність чи наявність осіб, права та інтереси яких можуть стосуватися нотаріальної дії, за вчиненням якої звернулася особа.

В п. 17 даного договору сторони засвідчили та стверджують, що зміст вказаних у договорі положень законодавства України, а також зміст цього договору їм зрозумілий, і питань, які залишалися б незясованими та незрозумілими для них, немає.

Відповідно до вимог ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у розгляді справи.

Згідно до вимог ч.1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч.2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обовязків , зокрема є: 1) договори та інші правочини;…

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України,- правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Нормами ч.5 ст. 203 ЦК України встановлено,- правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Прописом ч.1 ст. 208 ЦК України визначено, що у письмовій формі слід вчиняти: п. 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян…

Правовими нормами ч.1 ст. 212 ЦК України встановлено, що особи які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну права та обовязків обставиною, щодо якої невідомо настане вона чи ні, а прописом ч.3 цієї статті визначено, -якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що настала.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договір є домовленістю, двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків, а ч. 5 цієї статті ЦК України встановлено, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Нормами ст. 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві) а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У ч.2 ст. 665 ЦК України зазначено, що якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право предявити продавцеві вимоги відповідно до ст. 620 цього Кодексу, нормами ч.1 якої встановлено, що у разі невиконання боржником обовязку передати кредитору у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобовязання.

Нормами ч.1 ст. 610 ЦК України визначено зміст порушення зобовязання, ст. 611 цього Кодексу визначено правові наслідки порушення зобовязання, а нормами ст. 662 ЦК України встановлено обовязок продавця передати товар покупцеві.

Відповідно до вимог ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно із вимогами ст. 203 ЦК України, для чинності правочину, його зміст не може суперечити нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства…

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст. 1, 8 Конституції України)

Відповідно до вимог ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною або сторонами вимог встановлених ч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Нормами ч.2 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) …, а ч.3 ст. 215 цього Кодексу передбачає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)

Нормами ч.1 ст. 230 ЦК України регламентовано, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 ст. 229 ЦК України) такий правочин визнається судом недійсним; обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правові наслідки недійсності правочину визначені ст. 216 ЦК України.

Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що судам відповідно до ст. 15 ЦК України слід розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини якщо їх недійсність встановлена законом (ч.1 ст. 219, ч.1 ст. 220, ч.1 ст. 222, ч.2 ст.223, ч.1 ст. 225 ЦК України)

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

У п.5 вказаної ППВС України зазначено, що відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним, про застосування наслідків його недійсності нікчемного правочину.

У підпункті 4 п. 5 даної ППВС України прописано, що якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатись на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Підпунктом 5 п. 5 ППВС України № 9 - 2009 року визначено, що відповідно до ст. ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, може бути заявлена як однією стороною, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Пунктом 8 даної ППВС України визначено, що відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину…

У п. 19 вказаної судової практики зазначено, що відповідно до ст.ст. 229-233ЦК України, правочин вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок тяжкої обставини, є оспорюваним.

У п. 20 даної ППВС України також визначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину…

В розділі п. 25 даної судової практики прописано, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином, права та обовязки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК України можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до норм ч.2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч.5 ст. 12 ЦК України визначено, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Згідно зі ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Ст. 57 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч.2 ст.59 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2009 року передбачено, що відповідно до принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Таким чином судом встановлено, що позивачем надано достатньо доказів на підтвердження фактів наведених ним в обгрунтування свого позову , а тому суд прийшов до висновку, що ОСОБА_4 необачно реалізувалала своє право за наявних вищевикладених обставин, знаючи, що квартира ОСОБА_7 перебуває під її договірними зобовязанням щодо ОСОБА_9, уклала з останньою договір дарування, набувши це майно безвідплатно.

В свою чергу, продавець ОСОБА_7 при укладенні договору дарування також завідомо свідомо порушувала норми визначені ч.1, 5 ст. 203 ЦК України, а саме укладала з ОСОБА_4 правочин, який суперечить вимогам цього Кодексу і моральним засадам суспільства (ч.1 ст.203 ЦКУ) а також цей правочин по своїй суті з урахуванням вищенаведеного не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203 ЦКУ)

Нормами ч. 3 ст. 388 ЦК України встановлено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Як було зазначено вище з посиланням на судову практику, та безпосередньо відповідно до норм ч.5 ст. 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути предявлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

На підстві наведеного, керуючись вимогами ст. ст. ст. 209, 212, 214, 215, 218 ЦПК України, суд -

РІШИВ:

Позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті сособи - ОСОБА_5В, ОСОБА_6Ю , про визнання попереднього договору купівлі- продажу укладеним , визнання права власності на куплене майно задовольнити.

Враховуючи, що покупець ОСОБА_2 сплатила продавцю ОСОБА_3 всі грошові кошти визначеної вартості квартири, а також виконала всі покладені на неї попереднім договором купівлі-продажу від 04.02.2014 року обовязки, відповідно до ч.3 ст. 212 ЦК України визнати його таким, що укладений як договір купівлі-продажу.

Встановити та визнати факт недійсності (нікчемності) договору дарування квартири, що знаходиться в м. Ужгороді, вул. Можайського 9\93, укладений 6 серпня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , скасувавши його державну реєстрацію.

Зобовязати ОСОБА_3 виконати всі необхідні дії продавця за договором купівлі-продажу, в тому числі і передачі ОСОБА_2 всіх необхідних документів та купленої квартири, що знаходиться в м. Ужгороді, вул. Можайського 9\93, а у разі невиконання цього - визнати право власності покупця як добросовісного набувача на придбану нею за відплатним договором квартиру, яка знаходиться в м. Ужгороді на вул. Можайського, 9\93.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Рішення може бути оскаржено в загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду ОСОБА_10М