Ухвала суду № 45733414, 23.06.2015, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/9244/14-ц 23.06.2015 23.06.2015 23.06.2015

Провадження №22-ц/784/1282/15 Суддя по 1 інстанції - Сухаревич З.М.

Категорія 27 Доповідач апеляційного суду - ОСОБА_1

Ухвала

Іменем України

23 червня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів - Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

при секретарі судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю:

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

представника позивачки ОСОБА_2

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2015 року у справі за

позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу за договором позики,

встановила:

19 вересня 2014 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу за договором позики.

В подальшому, уточнюючи та обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що 31 жовтня 2008 року уклала з відповідачкою в нотаріальній формі договір позики, за умовами якого передала відповідачці в борг 20 000 дол. США на строк до 30 червня 2009 року (на 8 місяців). Натомість відповідачка зобовязалася повернути суму боргу у встановлений строк разом із нарахованими процентами у розмірі 2 % щомісячних від суми позики.

Посилаючись на те, що повертаючи борг частинами, відповідачка в повному обсязі свої зобовязання не виконала, позивачка просила стягнути з неї 424026,378 грн. боргу, що еквівалентно 18000 дол. США по курсу НБУ на 25 березня 2015 року (1 дол. США = 23,557 грн.), а також 356 182,158 грн. процентів за договором позики, а всього 742046,16 грн.

Заперечуючи проти позову, представник відповідачки посилався на те, що борг позивачці повернуто повністю в обумовлений строк (до 30 червня 2009 року), хоча й здійснювалося повернення частинами, тому просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2015 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши суддю доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обгрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознакам, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа , - незалежно від суми (ч.1 ст. 1047 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч.2 ст.1047 ЦК України).

Частиною 1 ст. 1048 ЦК передбачено, що продавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 31 жовтня 2008 року позивачка уклала з відповідачкою договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_6 (а.с. 75).

За умовами договору позивачка передала відповідачці в борг 20 000 дол. США на строк до 30 червня 2009 року (на 8 місяців). Натомість відповідачка зобовязалася повернути суму боргу у встановлений строк разом із нарахованими процентами у розмірі 2 % щомісячних від суми позики.

19 вересня 2014 року представник позивачки звернувся з позовом про повернення боргу за договором позики, посилаючись на те, що відповідачка повернула всього 2000 дол. США боргу, сплачуючи протягом 2008-2013 років різні суми.

Тому просив стягнути залишок боргу в сумі 424026,378 грн., що еквівалентно 18000 дол. США по курсу НБУ на 25 березня 2015 року (1 дол. США = 23,557 грн.), а також 356 182,158 грн. процентів за договором позики, а всього 742046,16 грн.

На підтвердження наявності боргового зобовязання надано оригінал договору позики від 31 жовтня 2008 року.

Заперечуючи проти позову, представник відповідачки посилався на те, що борг повернуто повністю в обумовлений договором строк, проте належних та допустимих доказів, у відповідності до вимог ст. ст. 58,59, 64 ЦПК України, на підтвердження цього не надав. Просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову (а.с. 67).

За загальним правилом сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

За такого, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_2 пропустила строк позовної давності, встановлений законом для примусового захисту свого порушеного права. Тому відмовив в позові саме з цих підстав, оскільки строк повернення боргу настав 30 червня 2009 року, борг не повернуто, проте позивачка звернулася до суду лише 19 вересня 2014 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України.

Доводи представника позивачки в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, оскільки мало місце переривання перебігу позовної давності, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обовязку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Оскільки про порушення свого права позивачка достовірно знала, починаючи з 30 червня 2009 року, тому пропустила трирічний строк позовної давності, про застосування якого заявлено іншою стороною у спорі.

На підтвердження своїх доводів про переривання перебігу позовної давності представник позивачки посилався на те, що протягом 2008 - 2012 років відповідачка різними сумами сплатила 1800 дол. США, у грудні 2012 року 1000 грн., весною 2013 року 530 грн., а всього 2000 дол. США. Допитані судом в якості свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 пояснили, що загалом про ці факти та події їм відомо зі слів самої позивачки.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не взяв до уваги пояснення свідків щодо переривання перебігу позовної давності, є помилковими, оскільки факт передачі грошових коштів не може підтверджуватися показаннями свідків.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як розяснено у ч. 2 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої ст. 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання його окремих частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобовязання, що виникли з правочину.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

З врахуванням викладеного, колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення районного суду.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 відхилити, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді: