Рішення № 45726863, 24.06.2015, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 0907/18628/2012

Провадження № 22-ц/779/1065/2015

Категорія 20

Головуючий у 1 інстанції Шамотайло О.В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2015 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого-судді: Вакарук В.М.

суддів: Проскурніцького П.І., Ясеновенко Л.В.

секретаря: Драганчук У.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу від 07.09.2009 року будинковолодіння та земельної ділянки по вул.Микитинецькій,9 в м.Івано-Франківську недійсними, визнання зазначеного майно спільною сумісною власністю подружжя, виділення у власність ? його частини, витребування майна з чужого володіння та усунення перешкод в його користуванні, за апеляційними скаргами ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду від 09 квітня 2015 року,-

в с т а н о в и л а :

В грудні 2012 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3, в якому просив визнати недійсними договори купівлі-продажу від 07.09.2009 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо домоволодіння № 9 по вул. Микитинецькій у м. Івано-Франківську та щодо земельної ділянки, на якому воно знаходиться за вказаною адресою. Мотивовував тим, що позивач перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, за період якого остання без його згоди відчужила належне їм на праві спільної сумісної власності зазначене майно.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 04.07.2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25.09.2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою ВССУ від 15.01.2014 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2, вищезазначені рішення судів скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд.

11.11.2014 року позивач збільшив свої позовні вимоги та просив визнати зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя, виділити йому у власність ? його частини, витребувати дане майно з чужого володіння та усунути перешкоди в його користуванні.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 09 квітня 2015 року наведений позов задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу від 07.09.2009 року, домоволодіння та земельної ділянки за адресою м. Івано-Франківськ, вул. Микитинецька,9, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано дане домоволодіння та земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 В задоволенні решти позовних вимог позову відмовлено. Стягнуто в спеціальний фонд Державного бюджету України з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судові витрати, повязані з розглядом справи в розмірі 730,80 грн. пропорційно: 243,60 грн. із ОСОБА_4 та 487,20 грн. із ОСОБА_3

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення для справи, неправильне дослідження доказів у справі, зазначає, що суд поверхнево розглянув справу, не надав належної правової оцінки фактичним обставинам справи. Суд не звернув уваги, що строк позовної давності, протягом якого ОСОБА_2 міг звернутися до суду з позовом щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки закінчився 07.09.2012 року, а оскільки позовна заява подана 04.12.2012 року, то відповідно до ч.2 ст.267 ЦК України є підставою для відмови в позові. Зазначає, що виходячи з відсутності зареєстрованого у встановленому законодавством порядку шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а також недоведеністю матеріалами справи факту їх спільного проживання та ведення господарства у період з 2007 по 2009 р.р. висновок суду про право спільної власності ОСОБА_2 на домоволодіння та земельну ділянку є безпідставним. Висновок суду про те, що отриманий кредит використано ОСОБА_3 для купівлі іншої нерухомості не підтверджується жодним належним доказом у справі, а тому є необґрунтованим, крім того невірно зроблено висновок про порушення права власності ОСОБА_2, оскільки вказане домоволодіння та земельна ділянка вибули з володіння останнього на законних підставах, за його власною волею. Просить скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначає, що поза увагою суду залишені обставини, які свідчать про необєктивність та неупередженість суду, не дано ніякої правової оцінки первинним договорам купівлі-продажу та фактичним обставинам та доказам, які підтверджують, що спірне майно належало продавцю ОСОБА_3 Судом взагалі не дано ніякої оцінки Договору купівлі-продажу, зокрема факту необхідності його укладення між подружжям шляхом відчуження, хоч відповідно до порядку вчинення нотаріальних дій нотаріус вправі видати сторонам свідоцтво про право власності на належну частину спільного майна подружжя. В звязку з наведеним, на думку апелянта, суд мав виходити з вимог ч.7 ст. 57 СК України, яка встановлює, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка, майно набуте за час їхнього окремого проживання у звязку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Поза увагою суду також залишено рішення Приморського суду м. Одеса від 30.08.2012 року, яким встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинені з 2007 року, однією сімєю сторони не проживають, спільне домогосподарство не ведеться, тому встановлення судом факту, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 15.04.2005 року по 03.07.2012 року та підтримували шлюбні відносини є лише припущення суду, яке суперечить фактичним обставинам справи. Вказує, що правочини, за якими вона набула право власності на спірне майно, відповідає вимогам чинного законодавства, сумнівів щодо повноважень власника ОСОБА_3 не було. Зважаючи, що строк позовної давності, протягом якого позивач міг звернутися до суду з позовом щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу пропущений, а тому відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК, є підставою для відмови йому у позові. Просить скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що судом безпідставно не прийняті збільшені позовні вимоги, які ним подано під час розгляду справи, оскільки вважав незаконними договори купівлі-продажу спірного будинку та земельної ділянки, що знаходяться в м. Івано-Франківську по вул. Микитинецька,9, вчинені між ним та ОСОБА_3 ще в 2007 році, вважаючи зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя, а також вважає незаконними договори купівлі-продажу від 07.09.2009 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо спірного домоволодіння, просив виділивши також йому у власність ? його частини, а ОСОБА_3 ? його частину, витребувати зазначене майном у ОСОБА_4 та зобовязати її не чинити перешкод в його користуванні.

В засіданні апеляційної інстанції представники апелянтів: ОСОБА_3- ОСОБА_6, ОСОБА_7; ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_8 вимоги поданих ними апеляційних скарг підтримали, апеляційну скаргу ОСОБА_9 не визнали, позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_10 доводи своєї апеляційної скарги підтримали, доводи інших апеляційних скарг заперечили.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_11 та ОСОБА_4 підлягають до задоволення, а в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 слід відмовити з таких підстав.

Колегія суддів, відповідно до вимог ст.303 ЦПК України, перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг ОСОБА_11 та ОСОБА_4, які не оскаржують рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про виділення йому у власність ? його частини, витребування даного майна з чужого володіння та усунення перешкод в його користуванні, та доводів апеляційної скарги ОСОБА_2, який в повному обємі оскаржує рішення суду та просить задоволити збільшені позовні вимоги, які подані ним після виходу судді в нарадчу кімнату та не були предметом розгляду суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст.338 ЦПК України, висновки та мотиви, з яких скасовані рішення є обовязковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Колегія суддів, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, постановлене після скасування попереднього рішення ухвалою ВССУ, встановила, що судом не враховано вищезазначених вимог закону, а висновок суду не ґрунтується на зібраних по справі доказах.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.01.2014 року, якою було скасовано попередні рішення судів та зазначено висновки та обставини, які слід перевірити при новому розгляді, зокрема: надання оцінки обставинам, встановленим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17.09.2009 року по справі про розлучення між сторонами, перевірки факту набрання ним законної сили, перевірки та встановлення факту перебування сторін у шлюбних стосунках, факту спільного проживання однією сімєю, період такого проживання, дату припинення, посилань позивача на рішення Приморського районного суду м.Одеси про поділ майна подружжя, надання оцінки встановленим обставинам та перевірки результатів її розгляду, а також перевірка доводів ОСОБА_3 щодо придбання нею спірного майна у позивача за кредитні кошти, які сплачувалися нею особисто та перевірки чи надавався їй кредит саме для придбання цього майна чи на інші цілі.

Відповідно до вимог ст.ст. 3, 59, 60 ЦПК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами ст. 36 СК України визначено, що підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя є шлюб.

Згідно ч. 1 ст. 60 цього ж Кодексу майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У відповідності до положень ч.6 ст.57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у звязку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Відповідно до п.24 постанови Пленуму ВСУ Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто і т.д.

Судом встановлено, що 15.04.2005 року в м.Лас Вегас, Штат Невада, США між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений шлюб, про що видано сертифікат. Однак, в матеріалах справи він відсутній, як і відсутні докази того, що даний сертифікат був легалізований у встановленому законом порядку відповідно до п.6 Наказу МЮУ від 18.10.2000 року № 52/5 Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні та наказу МЗС України № 113 від 04.06.2002 року.

Встановлено, що згідно заочного рішення Приморського районного суду м.Одеси від 17.09.2009 року про розірвання шлюбу між сторонами, яке ніким не оскаржувалося та вступило в законну силу 28.09.2009 року /а.с.5-6, т.1/, встановлено факт, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені з 2007р., однією сімєю сторони не проживають, спільне домогосподарство з того часу не ведуть.

Відповідно до вимог ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Із матеріалів справи вбачається, що згідно договорів купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки, посвідченого 17.05.2007 ОСОБА_2 продав та передав ОСОБА_3 домоволодіння під № 9, що розташоване в м. Івано-Франківську по вул. Микитинецькій, та земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходиться за зазначеною адресою за 139380,00 грн. (а.с. 49-50, т.1).

Відповідно до заяви, яку ОСОБА_2 перед укладенням даних договорів нотаріально посвідчив 17.05.2007 приватним нотаріусом Івано-Франківського нотаріального округу ОСОБА_5, він особисто засвідчив, що на момент придбання та продажу спірного майна він був і є розлучений з 2000 року, в іншому шлюбі не перебував і не перебуває, ні з ким не проживає однією сім'єю без реєстрації шлюбу /тобто не перебуває у фактичних шлюбних стосунках/, а нотаріусом розяснено йому норми ст.ст.60,65,74 СК України, про що ним підтверджено особисто шляхом підпису відповідної заяви (а.с. 51,т.1). Аналогічну заяву перед укладенням зазначених договорів посвідчила також ОСОБА_3 /а.с.52,т.1/.

Крім того, при укладенні договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки від 17.05.2007р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в п.13 зазначено, що продавець свідчить, що на момент придбання та продажу нерухомого майна за цим договором він є розлученим ( 3 5.12.2000р.), в шлюбі не перебуває і ні з ким не проживає однією сімєю без реєстрації шлюбу (т.2 а.с.20). Таким чином, сам особисто ОСОБА_2 підтвердив той факт, що на момент укладення зазначених договорів 17.05.2007 року спірне майно не перебувало у спільній сумісній власності подружжя. У звязку з цим не заслуговують на увагу посилання апелянта ОСОБА_2 на те, що спірне майно належало їм на праві спільної сумісної власності, а інші докази та пояснення свідків з цього приводу суперечать встановленим обставинам, які мають преюдиційне значення, в силу ст.61 ЦПК України, для вирішення даного спору.

Проте, судом першої інстанції не надано правової оцінки вищезазначеним обставинам, які, на думку колегії, мають істотне значення для вирішення справи виходячи з того, що відповідно до вимог ч.3 ст.65 СК України, яку нотаріусом при укладенні вищезазначеного договору, розяснено, що для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення, згода другого подружжя має бути подана письмово. Оскільки сам ОСОБА_2 заперечував факт перебування із ОСОБА_3 в шлюбі, чи фактичних шлюбних стосунках, про що нотаріально є посвідчена його заява, як і є аналогічно посвідчена заява ОСОБА_3 та її заява із зазначенням в тексті договору факту придбання спірних обєктів нерухомості за її особисті кошти, то висновок суду що спірне майно було набуто в період коли сторони не лише перебували в шлюбі (з 15.04.2005р. по 03.07.2012р.), а й підтримували, на думку суду, шлюбні відносини з 15.04.2005р. по кінець 2007р., є невірним, як і невірний висновок про те, що вищезазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки такий висновок суперечить зібраним по справі доказам.

Тому, враховуючи встановлені обставини, суд першої інстанції, визнаючи недійсним договори купівлі-продажу будинковолодіння та земельної ділянки, укладені в подальшому 07.09.2009р між ОСОБА_3. та ОСОБА_4 помилково вказав, що підставою їх недійсності є відсутність згоди співвласника ОСОБА_2 відповідно до ч.4 ст.369 ЦК України, яка встановлює, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника необхідних повноважень, оскільки вказане будинковолодіння вибуло із володіння ОСОБА_2 на законних підставах за його власною волею.

Враховуючи зібрані по справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що спірні будинок та земельна ділянка були особистою власністю ОСОБА_3, придбані за особисті кошти /кредит/.

Поза увагою суду також залишено фактичні обставини справи, встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30.08.2012р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 08.02.2013 року, по справі за позовом ОСОБА_2В до ОСОБА_3 про поділ майна спільної сумісної власності, з яким він звернувся в липні 2011р. і в задоволенні якого йому було відмовлено /т.2 а.с.236-250/. При цьому позивач не ставив позовних вимог щодо розподілу іншого майна, яке належить на праві спільної сумісної власності та не зазначав про те, що у них є ще будинковолодіння та земельна ділянки, що знаходяться в м.Івано-Франківську.

Суд першої інстанції також довільно трактував висновки, зазначені в рішенні Приморського районного суду м.Одеси, від 17.09.2009 року, з якого вбачається, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був офіційно розірваний та яким встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинені з 2007р., однією сімєю сторони не проживають, спільне домогосподарство не ведуть (а.с.5-6).

Таким чином, в силу положень ст.61 ЦПК України, враховуючи встановлені вищезазначеним рішення суду, фактичні обставини по справі, колегія суддів приходить до висновку про те, що спірне майно належало ОСОБА_3 на праві особистої власності, придбано нею за особисті кошти /кредит/, яким вона вправі була розпорядитися на власний розсуд, зокрема продати.

У звязку з чим, посилання суду першої інстанції на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 15.04.2005р. по 03.07.2012р. та підтримували шлюбні відносини є лише припущення суду, яке суперечить фактичним обставинам справи. Крім того, посилання суду на пояснення свідків з цього приводу не заслуговують на увагу, оскільки суперечать іншим доказам по справі та діям самого ОСОБА_2 щодо відчуження в 2007 році спірного майна ОСОБА_3

Також судом не взято до уваги той факт, що згідно кредитного договору №014/2321/74/02442 від 18.02.2007 року ВАТ «Ерсте Банк» надало ОСОБА_3 кредит в сумі 499500 дол. США строком на 240 місяців з 18.05.2007 року по 17.05.2027 року для придбання житла на вторинному ринку, забезпеченого укладенням договору іпотеки саме на спірний житловий будинок та земельну ділянку, площею 0,1000 га, що знаходиться за зазначеною адресою (п.3.5 кредитного договору) та погашення кредиту здійснювалося за її власні кошти, що підтверджується матеріалами справи /а.с.113-123/. Крім того, згідно витягу з Державного реєстру правочинів від 18.04.2012 року № 11228036 вбачається, що ОСОБА_3 протягом 2007-2009 років ніяке інше майно на вторинному ринку не придбавалося.

Зі змісту договору іпотеки від 18.05.2007 року, укладеного між ВАТ «АКБ «Престиж» та ОСОБА_3 та посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_5, вбачається, що зазначені житловий будинок та земельна ділянка належать іпотекодавцю ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки, вказані правочини були оформлені у встановленому законом порядку відповідно до вимог ст. 657 ЦК України, згідно якої договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (п.1,2) (т.2, а.с.49).

На момент укладення договорів купівлі-продажу спірне майно перебувало в особистій приватній власності ОСОБА_3, яка у зареєстрованому шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах ні з ким не перебувала, що підтверджується відповідною заявою (т. 1 а.с.15), а тому відповідно до вимог ст.316,319 ЦК України вправі була їх відчужити у встановленому законом порядку.

Поза увагою суду також залишився той факт, що на час придбання ОСОБА_4 у ОСОБА_3 спірного майна, 03.09.2009р. зі ОСОБА_12 на останню був переоформлений договір поруки з ПАТ «ЕРСТЕ БАНК» (т.1 а.с.225,226), яка за власні кошти здійснювала погашення заборгованості більшої частини даного кредиту /т.1,а.с.227-230/, який видавався для придбання вищевказаного домоволодіння і земельної ділянки, що підтверджується відповідними платіжними документами.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, ОСОБА_4 набула право власності на вказане домоволодіння та земельну ділянку у встановленому законом порядку на законних підставах та передані останній 07.09.2009 р. і того часу її сімя постійно там проживає. ОСОБА_2 жодного разу у будинку не зявлявся, не предявляв ніяких вимог, не ніс ніяких витрат щодо утримання майна, якщо вважав, що частина даного майна належить йому на права власності та не представив суду жодних доказів щодо чинення йому перешкод до предявлення позову до суду.

Що ж стосується посилання апелянта ОСОБА_2 на те, що суд не взяв до уваги збільшені його позовні вимоги, подані ним під час судового розгляду, то вони не заслуговують на увагу з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.2 ст.31 ЦПК України до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся в суд із первинним позовом 04.12.2012 року, в ході розгляду справи та після скасування попереднього рішення суду ухвалою ВССУ від 15.01.2014 позивач збільшив свої позовні вимоги 11.11.2014 року, що і було предметом розгляду в суді першої інстанції. Проте, 09.04.2015 року, після виходу суду до нарадчої кімнати о 13-09 год., для прийняття оскаржуваного рішення та самовільного покинення залу судового засідання позивачем, представником ОСОБА_2 подано позовну заяву про збільшення позовних вимог, в яких змінено фактично предмет і підставу позову та вручено секретарю судового засідання, які були зареєстровані в канцелярії суду о 13-14 год. та заява про відвід судді о 13.08 год, що підтверджується записами журналу судового засідання, штампом реєстрації канцелярією суду та складеним відповідним актом /а.с25-44/. Враховуючи те, що такі дії ОСОБА_2 та його представника суперечать вимогам ЦПК України щодо порядку заявлення відводу судді та порядку подачі збільшення позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про те, що порушень норм чинного процесуального законодавства зі сторони суду щодо не розгляду судом вищезазначених заяв представника апелянта не вбачається.

Враховуючи зібрані по справі докази, колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає до скасування із постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обємі, оскільки суд першої інстанції при частковому задоволенні позовних вимог останнього, відмовив йому у задоволенні інших його вимог: про виділення у власність ? його частини, витребування майна з чужого володіння та усунення перешкод в його користуванні з інших підстав.

Колегія суддів також зазначає, що приписами ст. 267 ЦК України визначено, що за умови дослідження у судовому засіданні доказів, у разі якщо судом буде установлено, що право позивача, про захист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку давності. Враховуючи те, що відповідачі подали заяву про застосування строку позовної давності, колегія суддів, із врахуванням вищезазначених приписів закону, приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 за їх необґрунтованістю.

Відповідно до вимог ст.88 ЦПК України та положень п.28 Постанови Пленуму ВССУ від 17.10.2014 року Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах слід стягнути недоплачений судовий збір в спеціальний фонд Державного бюджету України: з ОСОБА_3 /код ДРФО 288202500/ - 583 грн. із ОСОБА_4 /код 2603104385/- 704 грн. - на рахунок: 31212206780002 Управління Державної казначейської служби України у м. Івано-Франківську Івано-Франківській області; код ЄДРПОУ отримувача37952250; банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області; Код банку отримувача (МФО) 836014; Код класифікації доходів бюджету 22030001.

Керуючись ст.ст.307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити, в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 відмовити, рішення Івано-Франківського міського суду від 09 квітня 2015 року скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу від 07.09.2009 року будинковолодіння та земельної ділянки по вул. Микитинецькій,9 в м.Івано-Франківську недійсними, визнання зазначеного майно спільною сумісною власністю подружжя, виділення у власність ? його частини, витребування майна з чужого володіння та усунення перешкод в його користуванні відмовити.

Стягнути недоплачений судовий збір в спеціальний фонд Державного бюджету України: з ОСОБА_3 /код ДРФО 2888202500/ - 583 грн. із ОСОБА_4 /код 2603104385/- 704 грн. - на рахунок: 31212206780002 Управління Державної казначейської служби України у м. Івано-Франківську Івано-Франківській області; код ЄДРПОУ отримувача37952250; банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області; Код банку отримувача (МФО) 836014; Код класифікації доходів бюджету 22030001.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: В.М. Вакарук

Судді: П.І. Проскурніцький

ОСОБА_13