Ухвала суду № 45456582, 24.06.2015, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/796/7829/2015 Головуючий у 1-й інстанції Москаленко К.О.

Доповідач Кравець В.А.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі :

головуючого Кравець В.А.,

суддів Борисової О.В., Шиманського В.Й.

за участю секретаря Круглика В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про зобов'язання Генеральної прокуратури України забезпечити виконання права власності,

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив видати судовий наказ, яким зобов'язати Генеральну прокуратуру України забезпечити виконання права власності громадянина України ОСОБА_2 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення незаконно вселеного гр. ОСОБА_3, скасувати приватизацію на вказану особу від 17 травня 2004 року, виконання солідарно розподілити між Генеральною Прокуратурою України та Верховною Радою України.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 28 серпня 1980 року виконавчим комітетом Київської районної ради у м. Харкові ОСОБА_4 було видано ордер №001696 на вселення в однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2. У зв'язку з його виїздом на роботу в Приморський край Російської Федерації виконавчим комітетом Харківської міської ради 08 липня 1991 року видане охоронне свідоцтво на вказану квартиру строком до 08 липня 1992 року, яке в подальшому продовжено до 12 жовтня 1995 року.

Розпорядженням Харківського міського центру приватизації державного житлового фонду від 21 серпня 1996 року №11728 вказану квартиру передано у його приватну власність.

Наказом управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради від 28 травня 2002 року №78 приватизація даної квартири скасована з посиланням на те, що вона здійснена в порушенням вимог законодавства України. У подальшому 17 травня 2004 року, вказана квартира приватизована ОСОБА_3

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати її та ухвалити нове рішення, посилаючись на те, що ухвала є незаконною та необґрунтованою, постановленою з порушенням норм процесуального права.

Крім того, він особисто не володіє достатньою кількістю правових знань, вважає що суд першої інстанції не виконав покладений на нього професійний обов'язок, відмовивши у розгляді звернення громадянина України за захистом своїх порушених прав, посилаючись на помилку у назві заяви, з якою він звернувся до суду.

Вказав на те, що будь-яка ухвала суду несе в собі елемент наказу, а тому він просив видати судовий наказ.

ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Заслухавши доповідь судді Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Визнаючи позовну заяву неподаною та повертаючи її, суд виходив з того, що вимоги заявника базуються на зобов'язанні вчинити певні дії, а саме: зобов'язати Генеральну прокуратуру України забезпечити виконання права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом виселення незаконно вселеного громадянина ОСОБА_3 та скасувати приватизацію на вказану особу від 17 травня 2004 року, що не можуть бути віднесені до компетенції судів щодо розгляду цивільних справ в наказному провадженні.

Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Згідно зі ст.96 ЦПК України судовий наказ може бути виданий у разі якщо: заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника; заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово - комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорювання батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб; заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про постановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Характерним для цього виду провадження є наявність спірних правовідносин між сторонами, але в силу очевидності права вимоги заявника виключається спір про наявність самого права. З огляду на вимогу процесуальної економії, судове провадження по видачі судового наказу здійснюється у спрощеній процесуальній формі і повністю обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, які підлягають захисту. У частині 1 ст. 95 ЦПК зазначено, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. А тому судове провадження по видачі судового наказу можна визначити як специфічну форму захисту прав і інтересів кредитора як особи, що обґрунтовує безспірними документами свою вимогу до сторони, яка не виконує зобов'язань.

Відповідно до п.1 ч.3 ст.100 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 цього Кодексу.

Таким чином вірним є висновок суду про те, що вимоги ОСОБА_1 не можуть розглядатися в порядку наказного провадження.

Не заслуговують на увагу суду твердження апелянта про обмеження його права на доступ до суду, з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства зауважив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам у цивільних справах, і не захищала б передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду. В іншому рішенні у справі Ейрі проти Ірландії Європейський суд зазначив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними і здійснюються на практиці.

У більш пізніх рішеннях (Ієло проти Італії, Кордова проти Іспанії, Уайт таКеннеді проти Німеччини, Феімблат проти Румуни, С. Г. І. Л. і Кофератті проти Італії) ЄСПЛ знову ставить питання про те, чи не були певні процедури національних систем такими, що обмежують ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві.

Виходячи з наведених рішень можна також стверджувати, що Європейський суд з прав людини у поняття доступності, крім справедливості судового розгляду, включає також його ефективність і можливість безперешкодного звернення усякої заінтересованої особи до суду.

Доступність правосуддя - це певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення усякої заінтересованої особи до суду.

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди розглядають усі спори про захист прав і свобод громадян.

У правових позиціях судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України зазначено, що конституційне положення щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини означає насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист.

Висновок Конституційного Суду України стосовно необмеженості судової юрисдикції міститься в рішенні у справі за конституційним зверненням жителів м. Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55,64,124 Конституції України, де ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку і суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав і свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб»» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 зазначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних трудових відносин.

Разом з тим, ухвала суду, яка є предметом оскарження ОСОБА_1, не порушує його права на доступ до правосуддя, оскільки його вимоги можуть бути розглянуті в порядку позовного провадження, з огляду на те, що наказне провадження є формою захисту прав та інтересів кредитора.

Відповідно до ст.312 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає ухвалу без змін, якщо судом першої інстанції її постановлено з додержанням вимог закону.

Оскільки ухвала суду постановлена з дотриманням норм процесуального права, підстав до її скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 218,312-315,317 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 березня 2015 року в справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги до цього суду.

Головуючий Судді