Рішення № 45391806, 15.06.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 461/329/13 Головуючий у 1 інстанції: Государський А.В.

Провадження № 22-ц/783/138/15 Доповідач в 2-й інстанції Копняк С. М.

Категорія:27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Кабаля І.І., Монастирецького Д.І.,

секретаря - Матяш С.І.,

з участю представника апелянта - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Галицького районного суду м.Львова від 09 вересня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки,-

В С Т А Н О В И Л А:

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 94,4 кв.м., яка належить на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4, шляхом продажу майна Публічним акціонерним товариством «Фольксбанк» (79000, м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) від свого імені будь-якій особі-покупцю за договором купівлі-продажу за ціною, визначеною уповноваженим експертом оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право Публічного акціонерного товариства «Фольксбанк» (79000, м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств, незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з реєстру прав на нерухоме майно в органів БТІ, ЖЕУ, нотаріату, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки, тощо), необхідних для здійснення такого продажу, а кошти, одержані від реалізації скерувати для задоволення вимог Публічного акціонерного товариства «Фольксбанк» за кредитним договором №KF38637 від 06 квітня 2006 року в розмірі 431 118 (чотириста тридцять одна тисяча сто вісімнадцять) доларів США 20 центів США та 21 167 (двадцять одна тисяча сто шістдесят сім) грн. 30 коп., що на день розгляду справи в сумі становить 3 465 801 (три мільйони чотириста шістдесят п'ять тисяч вісімсот одна) грн. 72 коп.

Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з квартири АДРЕСА_1.

Вирішено питання судового збору.

Рішення суду оскаржила відповідач ОСОБА_3

Апелянт мотивує апеляційну скаргу тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального права та неповним з»ясуванням судом обставин, що мають значення для справи. Вважає, що судом не дотримано вимог ст.39 ЗУ «Про іпотеку», п.42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Зазначає, що звертаючи стягнення на предмет іпотеки суд виселив усіх відповідачів з квартири АДРЕСА_1, чим самим порушив вимоги ч. 4 ст. 9 ЖК України.

Мотивує апеляційну скаргу також й тим, що примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних правових умовах. Оскільки на час ухвалення рішення про звернення на предмет іпотеки відсутнє виконання імперативно-диспозитивних приписів, встановлених ч.2 ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК України, щодо примусового виселення, то такі позовні вимоги на цій стадії не можуть бути задоволені, оскільки на цей момент відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника, щодо звільнення таких житлових приміщень їх мешканцями в розумінні вимог ст.3 ЦПК України, щодо прав особи для звернення до суду за захистом.

Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 09 вересня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_6 в підтримання мотивів, викладених в апеляційній скарзі, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про часткове задоволення такої, виходячи з наступного.

За приписами ч. 1 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз»яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення лише частково відповідає зазначеним вимогам.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до положень ст.ст.11,15 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Права та обов»язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Згідно із ст.ст.3,4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Способи захисту суб»єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів закріплений в ст.16 ЦК України.

На підставі ст. ст. 10, 60, 61 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Обставини визнані сторонами, не підлягають доказуванню. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановлено, що 06 червня 2006 року між ВАТ «Електрон банк», правонаступником якого є позивач, як кредитодавцем, та третьою особою ОСОБА_5, як позичальником, укладено кредитний договір № KF 38637 (а.с.5-8), згідно з яким ВАТ «Електрон банк» наддав ОСОБА_5 кредит в сумі 100 000 доларів США строком до 06 квітня 2011 року зі сплатою відсотків у розмірі 12,50% річних.

В подальшому, неодноразово, шляхом укладення додатків та додаткових угод до кредитного договору № KF 38637 від 06.04.2006 року (а.с.9-25) остаточно договір викладено у новій редакції шляхом зміни розміру кредиту на суму 415 000 доларів США та визначення кінцевого стоку погашення кредиту - 06.04.2016 року - додаток №7 від 03.07.2008 року (а.с.15-16), а також затверджено графік погашення кредиту - додаток №11 від 28.07.2009 року (а.с.25). Додатком №11, зокрема, передбачено, що у випадку недотримання позичальником графіку погашення кредиту банк має право достроково припинити кредитування, розірвати договір та видати наказ про примусову оплату боргових зобов'язань позичальника, а також звернути стягнення на предмет забезпечення (заставу) чи стягнути борг з поручителя чи гаранта, стягнути борг шляхом звернення стягнення на будь-які інші кошти і майно позичальника.

В забезпечення виконання основного зобов'язання за кредитним договором №KF 38637 від 06.04.2006 року, у цей же день між ВАТ «Електрон банк», правонаступником якого є позивач, як іпотекодержателем, та третьою особою, як боржником, і відповідачами, як іпотекодавцями, укладено іпотечний договір (а.с.26-28), посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Левченко Л.Г., предметом якого є надання іпотекодавцями в іпотеку квартири АДРЕСА_1, 2/3 якої належить ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва НОМЕР_1 про право власності на квартиру, та 1/3 ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10.06.2005 року.

У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору третьою особою, 26.08.2011 року, 13.02.2012 року відповідачам надіслано вимоги (а.с.38-39, 41-42) з попередженням про можливе звернення стягнення на предмет іпотеки.

Як вбачається з представленого суду розрахунку заборгованості за кредитним договором № KF 38637 від 06.04.2006 року, станом на 28.12.2012 року (а.с.4) у зв'язку з неналежним виконанням умов договору у третьої особи перед позивачем існує заборгованість на загальну суму 431 118,20 доларів США та 21167, 30 грн., яка складається з: 351 804, 51 доларів США - заборгованість по тілу кредиту, 41 928,51 долларів США - за процентами, 1 600 грн. - комісія, 37385, 18 доларів США - пеня та 19 567,30 грн. витрат за проведення претензійно-позовної роботи.

Також встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають відповідачі (а.с.40).

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору.

Згідно із ч.1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п. 42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України "Про іпотеку", так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

При цьому суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення статті 11 Закону України "Про іпотеку" (або статті 589 ЦК щодо заставодавця).

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішеннясуду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до Конституції України - громадяни мають право на житло.

Вказана норма регламентована також і ст1 ЖК України.

За приписами ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Така правова позицію зазначена у рішення Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15.

Зважаючи на викладене та оцінюючи докази у їх сукупності, оскільки третьою особою не виконано належним чином основне зобов'язання, забезпечене іпотекою, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що позов слід задовольнити, звернувши стягнення на відповідний предмет іпотеки.

В той же час, установивши у справі, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов неправильного висновку про наявність правових підстав для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.

А відтак, колегія суддів приходить до висновку про те, що в частині задоволення позовної вимоги про звернення стягнення на відповідний предмет іпотеки рішення суду першої інстанції ухвалене на підставі наявних у справі доказів, оцінених судом належним чином кожного окремо на їх достовірність, допустимість та достатність, взаємний зв»язок у їх сукупності, встановлених судом обставин справи. При встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм матеріального та процесуального права, правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи, тому рішення про задоволення позовної вимоги в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відповідає вимогам закону та обставинам справи. Висновки суду в цій частині ґрунтуються на аналізі зібраних у справі доказів.

Доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують, а тому підстави для її задоволення та скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги щодо звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні.

В той же час, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог про виселення відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки судом першої інстанції не виконано всі вимоги цивільного судочинства, а саме неправильно застосовано норми матеріального права, що відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову в частині виселення відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1.

Керуючись ст. ст. 209 ч. 3, 303, 304, п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 307, ст. 308, п. 4 ч.1, ч.2 ст. 309, ст. 313, ч. 2 ст. 314, ст. ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м.Львова від 09 вересня 2013 року скасувати в частині виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5 про виселення - відмовити.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом 20-ти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Кабаль І.І

Монастирецький Д.І.