Постанова № 45367685, 16.06.2015, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" червня 2015 р. Справа № 922/1214/15

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Здоровко Л.М., суддя Лакіза В.В.,

при секретарі Катренко І.С.

за участю представників:

позивача - Сороки А.С. за довіреністю № 257 від 23.03.2015 р.,

відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря" (вх. №2771 Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 15.04.15 у справі № 922/1214/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-ворибниче підприємство "Агропромкомплект", м. Дніпропетровськ

до Публічного акціонерного товариства "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря", м. Харків

про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р. у справі №922/1214/15 (суддя Денисюк Т.С.) позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-ворибниче підприємство "Агропромкомплект" суму основної заборгованості у розмірі 274094,64 грн., інфляційні втрати у розмірі 3044,33 грн., 3% річних у розмірі 1013,36 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 4726,64 грн. та сплачений судовий збір за подачу позову в сумі 5657,58 грн.

Публічне акціонерне товариство "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря" не погодилось з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення та невірне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р. у справі №922/1214/15 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити; стягнути з позивача на його користь сплачений судовий збір у сумі 2885,37 грн.

В обґрунтування викладених вимог відповідач зазначає про неправомірність одночасного нарахування на прострочене грошове зобов'язання як процентів згідно зі ст. 536 Цивільного кодексу України, так і процентів відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, виходячи з їх однакової правової природи, та вважає неможливим одночасне застосування цих процентів.

На думку скаржника, місцевим господарським судом в рішенні передбачене подвійне стягнення процентів за несвоєчасне виконання зобов'язання покупцем, що не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення.

Також заявник зауважує, що позивачем не було направлено претензії на адресу відповідача, тим самим, не дотримано досудового врегулювання спору, передбаченого пунктом 7.1. спірного договору.

Крім того, скаржник зазначає, що місцевий господарський суд не скористався правом зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), передбаченим п. 3 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням голови суду від 07.05.2015 р. для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Здоровко Л.М., суддя Шевель О.В.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 07.05.2015 р. апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 16.06.2015 р.

15.06.2015 р. позивач надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу (вх. №9358), в якому зазначає, що вважає рішення господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р. цілком законним та обґрунтованим, прийнятим із повним дотриманням усіх норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу відповідача необґрунтованою та такою, що не відповідає положенням діючого законодавства та фактичним обставинам справи.

Зокрема, стосовно твердження скаржника про неправильне одночасне нарахування на прострочене грошове зобов'язання процентів згідно з нормами ст. 536 та 625 Цивільного кодексу України, позивач вважає, що наведені аргументи не відповідають дійсній сутності зазначених правових норм.

Стосовно питання не направлення на адресу відповідача претензії в якості доказу досудового врегулювання спору позивач наголошує, що виходячи з аналізу умов норм законодавства та умов договору, застосування заходів досудового врегулювання спору є правом суб'єктів господарювання, а не їх обов'язком.

Також Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-ворибниче підприємство "Агропромкомплект" зауважує, що аргументи відповідача щодо його скрутного матеріального становища, викладені у апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для скасування рішення місцевого господарського суду та відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки фінансове становище позивача є не менш тяжким на даний час. Саме по собі зменшення прибутків відповідача не є обставиною, яку можна віднести до форс-мажорних або таких, що виправдовують невиконання ним своїх обов'язків, а світові та національна фінансова криза є явищем, яке не належить до обставин непереборної сили, що позбавляє відповідача від необхідності виконувати умови укладеного договору. Тобто, обставини, що зумовили незадовільне матеріальне становище відповідача, носять виключно суб'єктивний характер і виникли через особливості його господарської діяльності, і не викликані незалежними від нього обставинами.

На підставі викладеного позивач просить залишити рішення господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р. у справі №922/1214/15 без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

16.06.2015 р. відповідач надав додаткові пояснення до апеляційної скарги (вх. №9393), в яких зазначає про те, що 15.05.2015 р. між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-ворибниче підприємство "Агропромкомплект" було укладено додаткову угоду №2 до договору №8 від 17.12.2013 р., в якій узгодили та затвердили графік погашення заборгованості в сумі 274094,64 грн.

Згідно з розпорядженням секретаря другої судової палати суду від 15.06.2015 р. у зв'язку з відпусткою судді Шевель О.В. для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Здоровко Л.М., суддя Лакіза В.В.

В судове засідання 16.06.2015 р. з'явився представник позивача та надав пояснення у справі.

Відповідач свого представника не направив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, про що свідчить повідомлення про вручення 14.05.2015 р. його уповноваженому представнику рекомендованого поштового відправлення (копії ухвали суду про прийняття апеляційної скарги до провадження та при значення до розгляду на 16.06.2015 р.).

Враховуючи, що учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, а також, те, що господарським судом були створені належні умови для встановлення фактичних обставин справи та надання до суду необхідних доказів в обґрунтування заявлених вимог та викладених заперечень, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу у відсутності представника відповідача за наявними у справі доказами.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 17.12.2013 р. між сторонами у справі було укладено договір №8, відповідно до умов якого постачальник (позивач) прийняв на себе зобов'язання передати в обумовлені договором строки відповідачу продукцію та/або товар, а покупець (відповідач) зобов'язаний прийняти вказаний товар та оплатити за нього узгоджену суму.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що кількість, ціна та асортимент товару визначається специфікаціями, які є складовими і невід'ємними частинами договору.

Відповідно до п. 3.1 договору погодженою партією товару є кількість та асортимент товарів, вказаних в конкретній специфікації.

Згідно з положеннями договору конкретні умови та строки поставки по кожній партії товару вказуються сторонами у відповідних специфікаціях до договору.

На виконання умов, передбачених договором та специфікаціями до нього, постачальник (позивач) здійснив покупцеві (відповідачеві) ряд поставок, що підтверджуються наступними документами:

1) накладною №090906А/сЗ/01 від 09.09.2014 р. (по специфікації №8 від 15.08.2014 р.) - на суму 11 181,60 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною № 294504 від 09.09.2014 р., довіреністю №1158 від 01.09.2014 р.;

2) накладною №090907А/сЗ/01 від 09.09.2014 р. (по специфікації №8 від 15.08.2014 р.) - на суму 18 000,00 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294504 від 09.09.2014 р, довіреністю №1158 від 01.09.2014 р.;

3) накладною №151004/сЗ/01 від 15.10.2014 р. (по специфікації №10 від 30.09.2014 р. - на суму 20 869,32 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294589 від 15.10.2014 р., довіреністю №1390 від 13.10.2014 р.;

4) накладною №151005А/сЗ/01 від 15.10.2014 р. (по специфікації №11 від 06.10.2014 р.) - на суму 10 458,72 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294589 від 15.10.2014 р., довіреністю №1390 від 13.10.2014 р.;

5) накладною №161003А/сЗ/01 від 16.10.2014 р. (по специфікації №12 від 13.10.2014 р.) - на суму 8 578,80 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294600 від 16.10.2014 р., довіреністю №1390 від 13.10.2014 р.;

6) накладною №241101А/сЗ/01 від 24.11.2014 р. (по специфікації №11 від 06.10.2014 р.) - на суму 155 649,12 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294694 від 24.11.2014 р., довіреністю №1539 від 19.11.2014 р.;

7) накладною №041203А/сЗ/01 від 04.12.2014 р. (по специфікації № 13 від 27.11.2014 р.) - на суму 40 788,48 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294722 від 04.12.2014 р., довіреністю №1594 від 03.12.2014 р.;

8) накладною №191201А/сЗ/01 від 19.12.2014 р. (по специфікації №11 від 06.10.2014 р.) - на суму 8 568,60 грн. (з ПДВ), товарно-транспортною накладною №294764 від 19.12.2014 р., довіреністю№1633 від 12.12.2014 р. Копії зазначених специфікацій, видаткових накладних, довіреностей на одержання цінностей, товарно-транспортних накладних містяться в матеріалах справи (т. 1 а. с. 20-43).

З вищезазначеного вбачається, що сторонами договору було підписано видаткові накладнії загальну суму 274094,64 грн. без зауважень та за відсутності з боку відповідача претензій і повідомлень про порушення постачальником умов договору, тобто, відповідач не заперечував щодо кількості, асортименту, якості, вартості товару за підписаними видатковими накладними.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Первинні документи - це, за своєю сутністю, письмові свідоцтва, що ідентифікують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

З наданих копій первинних документів вбачається, що зазначені вище видаткові накладні, відповідають вимогам вказаного Закону та є первинними документами, які констатують факти здійснення господарських операцій, проведених між зобов'язаними контрагентами (позивачем та відповідачем).

Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 №99, яка діяла на момент проведення господарських операцій між сторонами у справі, закріплено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

Довіреність на одержання цінностей видається тільки особам, що працюють на даному підприємстві.

Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства.

Відповідно до пункту 13 Інструкції №99 довіреність, незалежно від строку її дії, залишається у постачальника при першому відпуску цінностей.

Матеріали справи свідчать, що на підтвердження повноважень представника відповідача, який отримав від імені ПАТ Харківський машинобудівний завод "Світло Шахтаря" поставлений товар, позивачеві були надані відповідні довіреності, оформлені у повній відповідності вимогам Інструкції №99.

Згідно з пунктом 3.4. договору зобов'язання постачальника по поставці товару вважаються виконаними з моменту передачі товару і усіх належним чином оформлених товаросупроводжувальних документів, вказаних у пункті 3.3. договору, у розпорядження покупця, якщо інше не передбачено специфікацією на поставку товару.

Так, у специфікаціях №8 від 15.08.2014 р., №10 від 30.09.2014 р., №11 від 06.10.2014 №12 від 13.10.2014 р., №13 від 27.11.2014 р. визначено, що поставки здійснюються на умовах С (склад перевізника "САТ" у м. Харків) згідно з правилами "Інкотермс-2000 р. ".

На виконання умов поставки, визначених договором та специфікаціями до нього, позивач здійснив доставку товару до місця призначення - м. Харків, вул. Кацарська, 58-а, через перевізника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Транспортна компанія "САТ", з яким ТОВ "НВП "Агропромкомплект" має укладений договір перевезення вантажів №2201 від 10.01.2011 р. На склад цього перевізника зі склада постачальника в м. Дніпропетровськ перевезення вантажу здійснювало Товариство з обмеженою відповідальністю "Промснаб".

Копії накладних на вантаж, а також акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) перевізником містяться в матеріалах справи (т. 1 а. с. 44-57).

Таким чином, позивач виконав взяті на себе зобов'язання щодо поставки товару за спірним договором.

По факту поставки та отримання відповідачем товару, що підтверджується належними доказами - первинними документами бухгалтерського обліку, а саме видатковими накладними, товарно-транспортними накладними, довіреностями, та іншими доказами, зокрема, товаросупроводжувальними документами, у ПАТ "Харківський машинобудівний завод "Світло Шахтаря" виникло зобов'язання по оплаті позивачу отриманого товару в розмірі 274094,64 грн.

Пунктом 4.3. договору визначено порядок оплати, який застосовується для усіх поставок, здійснених за даним договором, - протягом 60 календарних днів з дати поставки кожної конкретної узгодженої в специфікації партії товару.

Дати поставок підтверджуються підписаними обома сторонами документами (видатковими накладними та товарно-транспортними накладними), а також інформацією стосовно точних дат отримання відповідачем вантажів.

Позивач вважав, що оскільки постачальник взяв на себе зобов'язання передати у розпорядження покупцеві зумовлений товар, то моментом повного виконання даного зобов'язання є саме дата отримання покупцем вантажу.

Відповідно до положень оглядового листа Вищого господарського суду України №01-06/767/2013 від 29.04.2013 р. факт отримання товару відповідачем і видаткові накладні, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, є самостійними підставами для виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар.

Таким чином, покупець (відповідач) повинен був сплатити вартість поставленого товару, що підтверджується вищезазначеними накладними, у строки, що починають свій перебіг від дати його фактичного отримання, на умовах, визначених договором та специфікаціями до нього:

1) за накладною №090906А/сЗ/01 від 09.09.2014 р. (товар отримано покупцем 11.09.2014 р.) - до 10.11.2014 р. включно;

2) за накладною №090907А/сЗ/01 від 09.09.2014 р. (товар отримано покупцем 11.09.2014 р.) - до 10.11.2014 р. включно;

3) за накладною №151004/сЗ/01 від 15.10.2014 р. (товар отримано покупцем 16.10.2014 р.) - до 15.12.2014 р. включно;

4) за накладною № 151005А/сЗ/01 від 15.10.2014 р. (товар отримано покупцем 16.10.2014 р.) - до 15.12.2014 р. включно;

5) за накладною №161003А/сЗ/01 від 16.10.2014 р. (товар отримано покупцем 17.10.2014 р.) - до 16.12.2014 р. включно;

6) за накладною № 241101 А/сЗ/01 від 24.11.2014 р. (товар отримано покупцем 24.11.2014 р.) - до 23.01.2015 р. включно;

7) за накладною №041203А/сЗ/01 від 04.12.2014 р. (товар отримано покупцем 05.12.2014 р.) - до 03.02.2015 р. включно;

8) за накладною №191201А/сЗ/01 від 19.12.2014 р. (товар отримано покупцем 23.12.2014 р.) - до 21.02.2015 р. включно.

Проте, відповідач оплату за поставлений товар в строки, встановлені п. 4.3 договору, не здійснив.

Оскільки відповідач не погасив заборгованість, яка у нього утворилась перед позивачем за поставлений товар, останній нарахував на підставі положень ст. ст. 536, 626, 692 Цивільного кодексу України відповідачеві проценти за користування чужими грошовими коштами, які складають 4726,64 грн., а також 3044,33 грн. інфляційних втрат та 3% річних в розмірі 1013,36 грн.

Позивач, посилаючись на те, що відповідач не виконав свої договірні зобов'язання, в зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість перед позивачем, 02.03.2015 р. звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 282878,97 грн.

Встановивши на підставі наданих позивачем доказів факт поставки товару та його отримання відповідачем, враховуючи, що відповідач неналежним чином виконав свій обов'язок зі сплати вартості поставленого товару у строки, встановлені договором поставки, а також, зважаючи на те, що відповідач належних доказів погашення суми боргу не надав, аргументованих заперечень не представив, виходячи з положень ст.ст. 526, 625, 692 ЦК України та ст. 265 ГК України, господарський суд першої інстанції у оскаржувааному рішенні від 15.04.2015 р. визнав позовні вимоги щодо стягнення з відповідача суми основної заборгованості у розмірі 274094,64 грн., інфляційних втрат у розмірі 3044,33 грн., 3% річних у розмірі 1013,36 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 4726,64 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками господарського суду першої інстанції та вважає, що вони узгоджуються з приписами норм чинного законодавства, які в даному випадку регулюють спірні правовідносини, що призвело до прийняття правомірного рішення.

Повторно переглянувши справу, здійснивши оцінку обставинам справи та правомірності застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права до даних правовідносин, колегія суддів встановила наступне.

За своєю суттю між сторонами склалися відносини з поставки товару за договором № 8 від 17.12.2013 р.

Статтею 265 Господарського кодексу України передбачено, що одна сторона - постачальник зобов'язується передати у зумовлені строки другій стороні - покупцеві товар, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму, що кореспондується з положеннями ст. 712 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України.

Згідно зі ст.193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не при ступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Договір, згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Як зазначено Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 17.07.2012 р. за №01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді окремих норм матеріального права", підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 ЦК України.

Господарським судом апеляційної інстанції на підставі ретельної правової оцінки наявних у справі документів: договору, видаткових накладних, товарно-транспортних накладних та інш. достеменно встановлено та відповідачем будь-якими доказами не спростовано, що його заборгованість за поставлену позивачем продукцію становить 274094,64 грн., що є, у відповідності з умовами договору та ст. 692 Цивільного кодексу України, безперечною підставою для задоволення вказаних позовних вимог у зв'язку з їх обґрунтованістю та доведеністю.

Разом з цим, оскільки факт невиконання та прострочення грошового зобов'язання відповідачем з оплати отриманого товару є доведеним, позивач вправі вимагати стягнення з відповідача передбачених ст. 536, ч. 3 ст. 692 Цивільного кодексу України процентів за користування чужими грошовими коштами, а також інфляційних втрат та 3% річних на підставі положень ст. 625 Цивільного кодексу України, згідно з якими боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 536 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів, перевіривши розрахунок розміру процентів за користування чужими грошовими коштами, погоджується з висновком місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог в цій частині.

Стосовно заявлених до стягнення сум інфляційних втрат у розмірі 3044,33 грн. та 3% річних у розмірі 1013,36 грн., колегія суддів вважає правомірними висновки місцевого господарського суду про наявність правових підстав для їх стягнення з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

При цьому, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Здійснивши перерахування сум інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову і в цій частині і про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 1013,36 грн. та інфляційних втрат у сумі 3044,33 грн.

Відповідач у своїй апеляційній скарзі вважає невірним одночасне нарахування на прострочене грошове зобов'язання як процентів на підставі ст. 536 Цивільного кодексу України, так і процентів відповідно до ст. 625 зазначеного Кодексу, виходячи з їх однакової правової природи, та неможливим одночасне їх застосування.

Однак, колегія суддів наголошує на наступному.

Пунктом 6.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 встановлено, що проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 Цивільного кодексу України).

В пункті 6.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 зазначено, що підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 Цивільного кодексу України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 Цивільного кодексу України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 Цивільного кодексу України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Отже, з аналізу зазначених положень постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 вбачається, що 3% річних, нараховані боржнику у відповідності до ст. 625 Цивільного кодексу України, та проценти за користування чужими коштами, передбачені ст. 536 цього Кодексу, є зовсім різними за своєю сутністю правовими інститутами, а тому їх одночасне застосування ні в якій мірі не суперечить чинному законодавству України.

За таких обставин колегія суддів вважає, що скаржник трактує вказані норми на свою користь, а вищезазначене твердження позбавлене належного правового та фактичного обґрунтування.

Стосовно твердження скаржника про не направлення позивачем претензії на адресу ПАТ "Харківський машинобудівний завод "Світло Шахтаря" та не дотримання тим самим норм 5 та 6 статей Господарського процесуального кодексу України про досудове урегулювання спору, яке, крім того, ще передбачене договором, колегія суддів констатує наступне.

Згідно зі ст. 5 Господарського процесуального кодексу України сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського суду за домовленістю між собою.

Пунктом 7.1. договору №8 передбачено, що спори між сторонами, що виникають при виконанні, зміні або розірванні даного договору, вирішуються в досудовому порядку.

Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ТОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 р. №15-рп/2002, зокрема, ідеться про те, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Зазначена норма не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що не тільки передбачені в законі, але й договірні правила досудового врегулювання не є перешкодою для звернення до суду з позовом, а отже, і для вирішення справи по суті.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 28.11.2011 р. у справі №43/308-10.

Зокрема, у зазначеній постанові йдеться про те, що обмеження заявників у праві та судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення ... з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 09.07.2002 р. №15-рп/2002, згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує захисту.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, колегія суддів вважає,що доводи скаржника стосовно застосування заходів досудового врегулювання спору значною мірою суперечать чинному законодавству та судовій практиці, що склалася.

Заявник у апеляційній скарзі вказує на те, що стягнення з нього заявленої позивачем до стягнення суми боргу та штрафних санкцій може призвести до призупинення діяльності відповідача та зазначає, що згідно з п. 3 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарському суду надано право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Але ж, позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування грошовими коштами, які не є ні видом забезпечення виконання зобов'язання, ні штрафною санкцією, а є платою за користування коштами позивача з метою компенсації кредиторові відсутності в його обороті грошових коштів у визначений договором період.

Таким чином, у апеляційного господарського суду відсутні правові підстави для зменшення процентів за користування чужими грошовими коштами в зв'язку з тим, що вони не є штрафними санкціями.

Крім того, приписи п. 3 ст. 83 ГПК України надають господарському суду право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), в той час, як відповідачем не доведено винятковості обставин, та відповідач з такою заявою до місцевого господарського суду не звертався, а вимоги щодо стягнення штрафу чи пені взагалі не були предметом розгляду в господарському суді першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, однак, матеріали справи не містять належних доказів оплати Публічним акціонерним товариством "Харківський машинобудівний завод "Світло Шахтаря" отриманого відповідно до умов спірного договору товару.

Згідно зі ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З урахуванням викладених обставин, колегія суддів зазначає, що відповідач ні під час вирішення спору у господарському суді Харківської області, ні під час розгляду його апеляційної скарги не надав належних доказів обґрунтованості та правомірності викладених вимог, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а наведені доводи не приймаються до уваги колегією суддів в якості підстав для скасування рішення господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р. у справі №922/1214/15.

З огляду на зазначене та керуючись ст. ст. 32 - 34, 43, 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря", м. Харків, залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 15.04.2015 р.у справі №922/1214/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 22.06.2015 р.

Головуючий суддя Гетьман Р.А.

Суддя Здоровко Л.М.

Суддя Лакіза В.В.