Постанова № 45352506, 10.06.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" червня 2015 р. Справа№ 910/5049/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Власова Ю.Л.

Хрипуна О.О.

За участю представників сторін:

Від позивача Овдіна Ю.Б.;

Від відповідача (апелянта) Шегера І.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г (суддя: О.В. Мандриченко)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз"

до Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

про стягнення 15 396, 13 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г позов задоволено частково, а саме: стягнуто з Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на користь Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" основний борг в сумі 9248 грн. 56 коп., 3% річних в розмірі 869 грн. 62 коп., інфляційні втрати в сумі 2 367 грн. 63 коп. та судовий збір в розмірі 1548 грн. 24 коп.

Рішення суду про часткове задоволення позовних вимог мотивовано порушенням відповідачем законодавчих та договірних положень щодо своєчасної оплати вартості поставленого протягом спірного періоду товару з порушенням погоджених сторонами строків, є підставами для стягнення з відповідача основного боргу, також застосування відповідальності за несвоєчасне виконання зобов'язань щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат. В задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені та штрафу відмовлено, у зв'язку з тим, що наведені штрафні санкції не передбачені умовами укладеного договору. Крім того, судом першої інстанції відмовлено у застосуванні строку позовної давності у зв'язку з тим, що відповідачем, в межах такого строку були вчинені дії, що свідчать про переривання перебігу строку позовної давності, а саме: визнання шляхом підписання з позивачем акт звірки взаєморозрахунків від 14.10.2013.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г - скасувати та прийняти нове, яким відмовити у позові повністю.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступного:

- судом першої інстанції необґрунтовано відхилено заяву відповідача про застосування до вимог позивача строку позовної давності згідно ст.ст. 256, 266 Цивільного кодексу України, адже акт звірки взаєморозрахунків, як звернений обліковий документ, не належить до документів первинної бухгалтерської звітності, і не може вважатися належним доказом проведення господарських операцій та наявності заборгованості у суб'єкта господарювання, а належним первинним документом щодо встановлення терміну позовної давності є договір;

- пунктами 3.4, 3.5 договору купівлі - продажу визначено, що оплата продукції здійснюється протягом 5 днів після отримання від позивача рахунка - фактури, який в порушення умов наведеного пункту договору відповідний рахунок - не надіслав.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г передано судді - доповідачу Київського апеляційного господарського суду Станіку С.Р., для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Хрипун О.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.04.2015 Дочірньому підприємству "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" відновлено строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 по справі № 910/5049/15-г, апеляційну скаргу прийнято до розгляду, розгляд справи призначено на 10.06.2015.

В судовому засіданні 10.06.2015 представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримав, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача в судовому засіданні 10.06.2015 проти доводів апеляційної скарги - заперечував, вказував на те, що рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування - відсутні.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу відповідач посилався на те, що відповідачем було прийнято товар за видатковою накладною № 24р/12-303-К від 09.12.2011, а отже, отриманий товар підлягав оплаті. В свою чергу, рахунок - фактура не є відкладальною обставиною стосовно відстрочення виконання боржником свого зобов'язання перед кредитором стосовно оплати отриманого товару. Також, відповідач наголошував на тому, що підписання зі сторони відповідача акту звірки взаєморозрахунків від 14.10.2013 в розумінні ст. 264 Цивільного кодексу України є дією, яка свідчить про визнання відповідачем свого боргу перед позивачем, внаслідок чого з моменту підписання наведеного акту трирічний строк позовної давності перервався, і станом на момент звернення позивача з позовом до суду (березень 2015 року) - не сплив.

Дослідивши наявні матеріали апеляційної скарги та справи, з метою дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, визначених ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у даному судовому засіданні.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявним матеріалами справи, між Дочірньою компанією "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", правонаступником якої є Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз" (продавець) та Дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (покупець) 30.11.2011 було укладено договір купівлі-продажу № 371/11-К/303-к (далі - договір).

Відповідно до п. 1.1. договору продавець зобов'язаний продати, а покупець прийняти та оплатити вироби з текстилю для домашнього господарства (далі - продукція), відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 1).

Спір виник в зв'язку з тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором оплату отриманої продукції не здійснив, в зв'язку з чим виникла заборгованість, заявлена позивачем.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 631 Цивільного кодексу України визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов'язки відповідно до договору.

Згідно з п. 9.1. договору договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2011.

Відповідно до п. 2.1. договору назва, кількість та асортимент продукції зазначені в специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 1).

Відповідно до п. 3.2. договору загальна ціна цього договору становить 9 248,55 грн.

Згідно з п. 4.2. договору факт поставки продукції підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання продукції.

Відповідно до п. 4.4. договору датою поставки продукції визнається дата, вказана в накладній про прийняття продукції покупцем.

Наявні матеріали справи свідчать, що на виконання умов договору позивачем було поставлено відповідачу продукцію, визначену специфікацією, згідно видаткової накладної № 24р/12-303-К від 09.12.2011 на загальну суму 9 248,56 грн.

Відповідно до п. 3.4. договору продавець після поставки продукції та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього договору.

Згідно з п. 3.5. договору покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 договору.

Позивачем доказів надання відповідачу рахунку-фактури на оплату поставленої продукції не подано.

Проте, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції стосовного того, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою в розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 Цивільного кодексу України. (Даної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові № 37/405 від 29.09.2009).

Відповідно до п. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

З огляду на наведену норм у чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підписання відповідачем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" фіксує факт здійснення господарської операції та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України.

В силу наведених вище положень законодавства прийняття відповідачем продукції від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити вказану продукцію відповідно до змісту товаросупровідних документів на неї.

Як встановлено судом першої інстанції, та з чим погоджується суд апеляційної інстанції, товар за довго ром був переданий відповідачу 09.12.2011 згідно видаткової накладної № 24р/12-303-К від 09.12.2011 на суму 9 248,56 грн., а тому, з наступного дня одержання товару у відповідача виник обов'язок оплатити цей товар, а у позивача, відповідно, виникло право вимагати його оплати.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, відповідач всупереч ст. 526, 692 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України не виконав зобов'язання по сплаті отриманої продукції в повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість, розмір якої не оспорений відповідачем та становить 9 248,56 грн. Крім того, відповідачем не заперечується та обставина, що отримана ним продукція на суму 9 248,56 грн. не сплачена.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 9 248,56 грн. обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Матеріалами справи підтверджується те, що відповідач, в порушення умов договору, у визначений строк оплату за поставлену продукцію не провів, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

Також, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" до Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" про стягнення пені в розмірі 1 701,74 грн. та штрафу в сумі 647,40 грн. з огляду на наступне.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ст.546 Цивільного кодексу України).

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України).

Пеня, за визначенням ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

З ч.1 ст.547 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За змістом ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

З п.2.1 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" вбачається, що якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Тобто, пеня стягується тільки у тому разі, коли її розмір визначено в договорі.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, умовами договору № 371/11-К/303-К від 30.11.2011 не передбачено відповідальності покупця за порушення строків оплати товару у вигляді пені та штрафу.

Суд також зазначає, що інших доказів забезпечення виконання зобов'язань з оплати товару за вказаним договором пенею та штрафом у формі, що передбачена чинним цивільним законодавством, сторонами до матеріалів справи не представлено.

Крім того, щодо нарахування позивачем штрафу та пені з посиланням на ст.231 Господарського кодексу України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

За приписами ч.2 ст.231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У п.2.2 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 Господарського кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Тобто, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 04.02.2014 по справі №3-14гс14.

Проте, як вказувалось вище, позовні вимоги обґрунтовані саме порушенням відповідачем свого зобов'язання з оплати товару за договором № 371/11-К/303-К від 30.11.2011, тобто порушенням грошового зобов'язання.

Пунктом 1.1 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" передбачено, що грошовим зобов'язанням - є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Тобто, у даному випадку штрафні санкції заявником нараховано саме за порушення грошового зобов'язання, що виключає у даному випадку можливість визначення розміру штрафу та пені на підставі ст.231 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки наведено у постановах від 16.06.2014р. та від 01.07.2014р. Вищого господарського суду України по справах №904/10238/13 та №905/9180/13.

Таким чином, оскільки у договорі не було визначено відповідальність відповідача у формі пені та штрафу у разі несвоєчасного виконання грошового зобов'язання (порядок її сплати та розмір), суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача пені в розмірі 1701,74 грн. та штрафу в сумі 647,40 грн.

Крім того, позивачем було заявлено до стягнення з відповідача 2 367,63 грн. інфляційних втрат та 869,62 грн. - 3% річних з посиланням на ст. 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідача 2 367,63 грн. інфляційних втрат та 869,62 грн. - 3% річних за період з 09.12.2011 по 31.12.2014.

Також, Дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" через канцелярію суду першої інстанції було подано заяву про застосування до основної та додаткових вимог позивача трирічного строку позовної давності згідно ст.ст. 256, 266 Цивільного кодексу України.

Обгрунтовуючи свою заяву про застосування строку позовної давності відповідач посилається на те, що поставка продукції відбулась 09.12.2011, а отже трьохрічний строк позовної давності сплив і до основної вимоги і до додаткових. На думку відповідача, підписаний між сторонами акт звірки не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки є лише відображенням певних даних у бухгалтерському обліку що складаються за правилами бухгалтерського обліку.

Відповідач вважає, що строк позовної давності для звернення з даним позовом про сплату за поставлену продукцію почався з дати поставки 09.12.2011 з урахуванням перебігу строку на 5 днів та сплинув 15.12.2014.

Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язують його початок.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Посилання відповідача на пропуск строку позовної давності на приймається судом з огляду на наступне

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пунктом 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Матеріали справи свідчать, що сторонами 14.10.2013, тобто в межах строку давності, складено акт звірки взаєморозрахунків станом на 30.09.2013 на загальну суму 1 091 584,19 грн., який включає борг за договором № 371/11-К/303-К від 30.11.2011 в сумі 9 248,56 грн., про що зокрема свідчить і пояснювальна записка до вказаного акту.

Даний акт з боку покупця (відповідача) підписаний головним бухгалтером, повноваження якого на підписання такого документа підтверджені п. 6.2 наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України».

Враховуючи вищенаведене, доводи апелянта про те, що акт звірки взаєморозрахунків, як звернений обліковий документ, не належить до документів первинної бухгалтерської звітності, і не може вважатися належним доказом проведення господарських операцій та наявності заборгованості у суб'єкта господарювання, а належним первинним документом щодо встановлення терміну позовної давності є договір - судом апеляційної інстанції відхиляється як необґрунтоване з огляду на те, що підписання зі сторони відповідача акту звірки взаєморозрахунків від 14.10.2013 в розумінні ст. 264 Цивільного кодексу України є дією, яка свідчить про визнання відповідачем свого боргу перед позивачем, і підписання такого акту жодним чином не звільняє сторін від обов'язку довести здійснення певних господарських операцій первинними документами, що і було зроблено позивачем шляхом надання відповідного договору та видаткової накладної.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що внаслідок підписання сторонами акту звірки взаєморозрахунків від 14.10.2013, в розумінні ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України є дією, яка перервала трирічний перебіг позовної давності, який з вказаної дати розпочався заново згідно з ч. 3 статті 264 Цивільного кодексу, та станом на момент звернення позивача з позовом до суду (березень 2015 року) - не сплив, у зв'язку з чим відповідачу обґрунтовано відмовлено у застосуванні строку позовної давності.

Зважаючи на вищевказане, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково, а саме: з Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" підлягають стягненню на користь Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз": основний борг в сумі 9248 грн. 56 коп., 3% річних в розмірі 869 грн. 62 коп., інфляційні втрати в сумі 2 367 грн. 63 коп. та судовий збір в розмірі 1548 грн. 24 коп. В решті позовних вимог суд першої інстанції обгрунтовано відмовив.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2015 у справі № 910/5049/15-г - залишити без змін.

3.Матеріали справи № 910/5049/15- повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Ю.Л. Власов

О.О. Хрипун