Рішення № 45351574, 18.06.2015, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"18" червня 2015 р.Справа № 916/1979/15

За позовом Прокурор Приморського району м.Одеси; в інтересах держави в особі, якою є Одеська обласна рада;

до відповідача Одеська міська рада Фізична особа-підприємець ОСОБА_2

3-тя особа відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради;

про визнання незаконним рішення, недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння

Суддя Гуляк Г.І.

Представники:

Від позивача: Лянна О.А. - пред. прокуратури, Клібанська Л.І. - за дорученням;

Від відповідача: ОСОБА_5, ОСОБА_6 - за дорученням;

Від третьої особи: Тарановський Д.С. - за дорученням;

Суть спору: 14.05.2015 р. прокурора Приморського району м. Одеси звернувся до господарського суду Одеської області в інтересах Одеської обласної ради з позовом до відповідачів Одеської міської ради, ФОП ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення Одеської міської ради від 27.06.2006 р. № 42-V «Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2006 році та внесення змін до рішень» в частині включення приміщень АДРЕСА_1, визнання недійсним договору купівлі-продажу майна від 28.10.2010 року та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою суду від 15.05.2015 р. суддею господарського суду Одеської області Гуляк Г.І. порушено провадження за вказаним позовом з призначенням справи до розгляду у відкритому судовому засіданні.

28.05.2015 р. позивачем по справі Одеською обласною радою подано пояснення по суті позовної заяви, відповідно до змісту якої рада підтримала позовну заяву та просила задовольнити вимоги прокурора в повному обсязі.

28.05.2015 р. Одеською міською радою подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого заявлені позовні вимоги Одеська міська рада не визнає в повному обсязі.

Відповідач ФОП ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого заявлені позовні вимоги ФОП ОСОБА_2 не визнає в повному обсязі.

Ухвалою суду від 28.05.2015 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

Представник третьої особи у судовому засіданні 18.06.2015 року надав письмові пояснення стосовно позовних вимог, які долучено до матеріалів справи.

18.06.2015 року після повернення з нарадчої кімнаті, відповідно до ст. 85 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частину рішення по справі № 916/1979/15.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення представника прокуратури та представників сторін та третьої особи, суд встановив:

Рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області» затверджено переліки державного майна, що передавалося у власність Одеської обласної ради народних депутатів та міст обласного підпорядкування, зокрема, міста Одеса.

Позивач посилається, що рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 №449-ХХІ «Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури у комунальну власність області, Одеській обласної ради від 24.04.2003 №154-ХХІУ «Про майно спільної власності. територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» закріплено перелік пам'яток культурної спадщини, що належать до спільної власності територіальних громад області.

Рішенням Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-У затверджено нову редакцію переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада. Пункт 8 вказаного Переліку «об'єкти культурної спадщини» діє в редакції п. 11 рішення обласної ради від 24.04.2003 № 154 - XXIV «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада».

Відповідно до вказаного Переліку включено пам'ятку містобудування та архітектури - житловий будинок, споруджений у другій половині XIX століття, розташований по АДРЕСА_1, управління яким здійснює Одеська обласна рада.

На підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 25.09.2008р. № 1068 виконкомом Одеської міськради 20.10.2008 р. видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 на нежитлові приміщення підвалу АДРЕСА_1 територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради на вказаний об'єкт нерухомого майна.

Пунктом 1 рішення Одеської міської ради від 27.06.2006 № 42-V «Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2006 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» до цього переліку за № 43 включено приміщення підвалу АДРЕСА_1 для викупу ФОП ОСОБА_2».

28.10.2010 р. територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення підвалу АДРЕСА_1 відчужено за договором купівлі-продажу ФОП ОСОБА_2

Прокурор в позовній заяві зазначає, що оскільки цей об'єкт нерухомого майна відноситься до спільної власності територіальних громад області, розпоряджатися цим майном уповноважена Одеська обласна рада, а тому підстави для його відчуження у Одеської міської ради вказаному підприємству були відсутні. За таких обставин прокурор вважає, що укладення договору купівлі-продажу майна суперечить вимогам закону та він є недійсним відповідно до вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Відповідач Одеська міська рада проти позову заперечувала, посилаючись на те, що вбачається, що прокурором заявлено позов з підстав, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК України, а саме, невідповідність правочину вимогам ст.ст.16, 215, 388, 638, 655 ЦК України. Проте відповідач зазначає, що будь-якого посилання на конкретне порушення вимог даних нормативних приписів не зазначено. Вимоги статей 638 та 655 ЦК України виконані у повному обсязі.

Крім того, Одеська міська рада вважає, що рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 року № 449-ХХІ «Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури» та рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 року № 73-V «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» не є підтвердження перебування вказаного об'єкта нерухомості у спільній власності територіальних громад області з огляду на те, що зазначені документи не є правовстановлювальними документами, якими відповідно до положень законодавства України має підтверджуватися право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна.

Рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 року № 449-ХХІ «Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури», на яке позивач посилається як на підставу набуття права власності на спірне майно в односторонньому порядку без будь-яких правових підстав визначено передачу об'єктів нерухомого майна з державної у комунальну власність.

На підставі постанови Верховної Ради УРСР від 26.03.1991 р. «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» та Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» визначено принцип розподілу загальнодержавної власності.

Пунктом 1 зазначеної постанови затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність), та установлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

Таким чином, затвердивши перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), держава тим самим визначила свою волю щодо передачі належного їй майна у комунальну власність, чітко встановивши, що все інше державне майно зберігає статус загальнодержавної республіканської власності.

Пунктом 3 вищезгаданої постанови установлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Поряд з цим, виходячи з положень п. 5 вищезгаданого акта законодавства Раді Міністрів Кримської АРСР, облвиконкомам, Київському та Севастопольському міськвиконкомам запропоновано в разі необхідності вносити до Кабінету Міністрів України погоджені з Фондом державного майна України і Міністерством України у справах роздержавлення власності та демонополізації виробництва пропозиції про передачу до комунальної власності іншого майна, яке перебуває у загальнодержавній (республіканській) власності і не включено до затвердженого цією постановою переліку.

Державою визначено єдиний спосіб, із застосуванням якого можлива передача загальнодержавного республіканського майна у комунальну власність, а саме, надання відповідних пропозицій із наступним прийняттям Кабінетом Міністрів України аналогічних рішень про розмежування державного майна.

Постанови про передачу у комунальну власність обласної ради нерухомих пам'яток архітектури місцевого значення Кабінетом Міністрів України ніколи не приймалось.

Одеська міська рада вважає, що вона набула права власності на зазначений об'єкт на підставі постанови Верховної Ради УРСР від 26.03.1991 р. «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року №266-ХХІ «О разграничении государственного имущества между собственностью областного совета, городов, местного подчинения и районов области» затверджені Перелік державного майна, що передано у власність Одеської обласної ради (додаток 1) та Перелік державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування (додаток 2).

Згідно з п. 1 розділу «Житлово-комунальне господарство» додатку 2 до вказаного рішення у комунальну власність адміністративно-територіальної одиниці м. Одеси передано весь житловий та нежитловий фонд місцевих Рад народних депутатів, до категорії якого, віднесено, зокрема, й спірне майно (житловий будинок).

Свідоцтво про право власності від 20.10.2008 р. серії НОМЕР_1 на нежитлові приміщення підвалу АДРЕСА_1, видане на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 25.09.2008р. № 1068 було діючим право встановлювальним документом на час укладання договору, ніколи не перебувало предметом спору. Рішення виконкому Одеської міськради від 25.09.2008р. № 1068 є діючим ніким не оскаржено та не скасовано.

Посилання прокурора на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 року у справі № 2-а-412/10/1522 не є належним доказом у справі. Абзацом 5 резолютивної частини вказаної постанови визнано протиправним та скасовано свідоцтва про право власності Одеської міської ради на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, перелік яких наведений в абзаці четвертому резолютивної частини рішення.

Таким чином, вищезгаданою постановою суду скасовано свідоцтво про право власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на такий об'єкт нерухомості: «Житловий будинок, ІІ половина ХІХ ст. АДРЕСА_1, домоволодіння літ. «А», «Б» тобто, на будинок в цілому, а не окремі його приміщення.

В свою чергу, предметом розгляду є самостійний об'єкт нерухомого майна нежилі приміщення підвалу № 501, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а не на будинок у цілому, тоді як це є різними об'єктами нерухомого майна.

Одеська міська рада зазначає, що виходячи зі змісту постанови у справі № 2-а-412/10/1522, приймаючи вищезгадане рішення, суд не досліджував питання права власності у сторін, що й не відноситься до компетенції адміністративного суду, а керувався формальними ознаками порушення процедури оформлення свідоцтв про право власності, що не може виступати належним підтвердженням відсутності у міської ради права власності як такого під час дослідження цього питання судом у разі невизнання такого права іншою особою.

Одеська міська рада наголошує, що, відповідно до висновку управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини від 27.02.2009 року № 01-13/1430, питання відчуження спірного майна було у повному обсязі погоджено позивачем в особі її уповноваженого органу.

Одеською міською радою наголошується, що частиною 4 статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власність зобов'язує. Зазначена норма закону кореспондується, зокрема, із положеннями ст. 322 вказаного Кодексу, відповідно до якої власних зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законом України «Про перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008 р. № 574-VI визначено, кого саме держава в особі верховної ради України вважає власником пам'яток культурної спадщини та кому встановлює обмеження щодо цивільного обороту майнових прав на зазначене майно.

Так, зазначеним Законом заборону на приватизацію установленого переліку об'єктів, що є пам'ятками культурної спадщини, в межах Одеської області визначено саме Одеській міській раді, а не Одеській обласній раді.

В такий спосіб Верховна Рада України дозволила саме Одеській міській раді здійснювати повноваження щодо приватизації інших пам'яток культурної спадщини, які не віднесені до вищезгаданого переліку.

Крім того, відповідач посилався на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року, яким визначено, що визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності. Відповідач зазначає, що виходячи зі змісту рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року, майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

Таким чином Одеська міська рада вважає, що з викладених підстав позов прокуратури Одеської області не підлягає задоволенню повністю, оскільки відповідачем не здійснено жодних порушень при укладенні договору, та, відповідно, спірне майно не може бути повернуто позивачам.

Відповідач ФОП ОСОБА_2 проти позову заперечував з наступних підстав, що прокурор Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради подав позов лише 14.05.2015 року, а відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а згідно ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Представник відповідача, звернув увагу суду на те, що 27.06.2006р. при прийнятті рішення № 42-V «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягає приватизації та відчуженню у 2006 році» представник прокуратури був присутній на пленарному засіданні Одеської міської ради, крім того, на виконання Регламенту Одеської міської ради рішення було направлено прокурору.

Також представник відповідача зазначив, що відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рішення № 42-У від 27.06.2006 було офіційно оприлюднено в газеті Одеської міської ради «Одесский вестник», що не заперечувалося позивачем.

Відповідно до п. 2 наданого до позову рішення Одеської обласної ради від 24.04.2003 № 154-ХХІУ «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» обласній державній адміністрації делеговані повноваження по управлінню об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, визначеним в додатках І-ІІ рішення та аналогічне положення міститься в рішенні Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-V «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада», обласна державна адміністрація щорічно звітує обласній раді про здійснення делегованих їй повноважень по управлінню об'єктами спільної власності територіальних громад області.

Відповідно до ч. 4. ст. 267 ГК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно п. 1.2. договору купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № 501 від 28.10.2010 відчуження об'єкта купівлі-продажу погоджено структурним підрозділом Одеської обласної державної адміністрації - управлінням охорони об'єктів культурної спадщини, від 27.02.2009р. №01-13/430.

Також представник відповідача зазначив, доводи прокуратури щодо можливості звернення з позовною заявою лише після 17.05.2012 (після набрання чинності рішення суду у справі № 2-а-412/10/1522) є необґрунтованими та безпідставними, оскільки до подачі позову у справі № 2-а-412/10/1522 прокуратурі було відомо про існування оскаржуваного рішення Одеської міської ради та договору купівлі-продажу і не було перешкод для звернення до суду в межах трирічного строку позовної давності. Зазначене не є поважною причиною пропуску строку позовної давності.

Таким чином відповідач вважає, що дія правового інституту позовної давності та положення щодо наслідків її спливу, встановлені законом, мають розповсюджуватися на всіх учасників судового процесу, у тому числі на прокурора.

Норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. За таких обставин, коли буде встановлено, що прокуратурі або органу, уповноваженому здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, в інтересах якої заявлено позов, було відомо про порушене право до проведення прокурорської перевірки або визнання судом дій протиправними, то доводи прокурора, що моментом, з якого прокурор дізнався про порушення права позивача, є обставини проведення прокурорської перевірки або визнання судом дій протиправними, - не ґрунтуються на вимогах закону.

Окремо представник відповідача зазначив, що прийнята постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012р у справі № 2-а-412/10/1522 не стосується свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення підвалу № 501 від 20.10.2008р., що підтверджується тим, що на момент винесення постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 у справі № 2-а-412/10/1522 свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення підвалу № 501 від 20.10.2008 було попереднім (недіючим) правовстановлюючим документом, який діяв до 28.10.2010, оскільки об'єкт нерухомості був відчужений за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № 501, укладеного 28.10.2010 р., майже та два роки до рішення суду, між територіальною громадою міста Одеси, в особі Одеської міської ради, та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2.

Представник відповідача звертає увагу суду на те, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № 501, укладений 28.10.2010 між територіальною громадою міста Одеси, в особі Одеської міської ради, та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та відповідає вимогам чинного законодавства. Предметом договору є нежитлові приміщення підвалу № 501, загальною площею 83,8 кв.м, розташовані по АДРЕСА_1, які належали на момент укладання договору територіальній громаді міста Одеси, в особі Одеської міської ради, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 20.10.2008 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 29.10.2008. На момент укладання спірного договору Одеська обласна рада не була власником нежитлових приміщень підвалу № 501, оскільки не отримувала правовстановлюючий документ та не була проведена державна реєстрація права власності. Зазначене свідчить, що на момент укладання спірного договору Одеська міська рада як власник майна мала право на його відчуження.

На думку представника відповідача посилання на п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України не може бути застосований оскільки відповідно до п. 1.2. договору купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № 501 від 28.10.2010 р. відчуження об'єкта купівлі-продажу погоджено структурним підрозділом Одеської обласної державної адміністрації - управлінням охорони об'єктів культурної спадщини, рішенням Одеської обласної ради від 24.04.2003 № 154-ХХГУ «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» та рішенням Одеської обласної ради від 22.09.2006 № 73-У «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» обласній державній адміністрації делеговані повноваження по управлінню об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області. Таким чином відчуження за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № 501 від 28.10.2010 було здійснено з волі Одеської обласної ради.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представників позивача та відповідачів, третьої особи, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що рішенням Одеської обласної ради від 24.04.2003 року № 154-XXIV «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада» вирішено затвердити нову редакцію переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада, станом на 1 квітня 2003 згідно з додатком.

Відповідно до п. 11 додатку до вищезазначеного рішення від 24.04.2003 року до об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління, якими здійснює обласна рада, обласною радою віднесено Житловий будинок АДРЕСА_1.

07.02.1991 року був прийнятий Закон УРСР "Про власність", згідно ст. 31 якого до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

В статтях 34, 35 вказаного Закону визначено об'єкти права загальнодержавної (республіканської) та загальнодержавної (комунальної) власності. При цьому зі ст. 35 Закону випливає, що такі об'єкти мають бути передані до комунальної власності.

Згідно з п. 5. Постанови Верховної Ради УРСР "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" Раду Міністрів Української РСР зобов'язано до 1 травня 1991 року забезпечити з участю Уряду Кримської АРСР, а також виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів розмежування майна між власністю Української РСР і власністю відповідно Кримської АРСР, областей, міста Києва. При цьому виходити з того, що у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва, крім майна підприємств, установ та організацій республіканського (АРСР), обласного, (міського) підпорядкування, повинно входити також майно підприємств, установ та організацій загальносоюзного і республіканського (Української РСР) підпорядкування, які передаються у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва.

З вказаної норми вбачається, що майно до загальнодержавної (комунальної) власності передається Радою Міністрів Української РСР.

Виходячи із змісту Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" перелік майна, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) затверджується Кабінетом Міністрів України. Також, вказаною постановою встановлено правило, згідно якого все державне майно є загальнодержавною (республіканською) власністю, окрім того майна, яке належить до комунальної власності.

З викладеного випливає, що все майно належить державі на праві загальнодержавної (республіканської) власності, окрім того майна, яке передане до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Одеською обласною радою не надано суду доказів передачі Кабінетом Міністрів України спірного нерухомого майна до власності територіальних громад, відповідно до норм Закон УРСР "Про власність" та Постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 № 311"Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною власністю)".

Судом не приймається в якості доказу Рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 12.05.1993 року № 449-ХХІ «Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури», на яке позивач посилається як на підставу набуття права власності на спірне майно, оскільки воно не відповідає вимогам ст.128 ЦК (в редакції 1963 р., який діяв на момент виникнення правовідносин). Згідно положень цієї норми закону право власності (право оперативного управління) у набувача майна виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Згадана будівля, як зазначено раніше, Одеській обласній раді по акту приймання-передачі не передавалася

Суд також критично ставиться до рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 року № 73-V «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада», яким затверджено нову редакцію Переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада, визначивши, що п. 8 вказаного переліку «Об'єкти культурної спадщини» діє в редакції п. 11 рішення Одеської обласної ради від 24.04.2003 року № 154-ХХIV «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада», оскільки рішенням Одеської обласної ради від 04.05.2005 року №640-ІV скасовано рішення Одеської обласної ради від 24.04.2003 року № 154-ХХІУ «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада».

Таким чином, суд приходить до висновку, що на сьогоднішній день у обласної ради взагалі немає чинного акта, який би визначав перелік об'єктів культурної спадщини, що перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ та міст Одеської області, а посилання на вищезгаданий акт як на підтвердження відповідного права власності є необґрунтованим.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України договір є підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань).

Відповідно до ст. 41 Конституції України держава гарантує належне забезпечення захисту права власності на нерухоме майно, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно з ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Діяльність власника на підставі ч. 7 ст. 319 ЦК України може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 321 ЦК України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 25.09.2008р. № 1068 оформлено за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради Свідоцтво про право власності від 20.10.2008 р. серії НОМЕР_1 на нежитлові приміщення підвалу № 501, загальною площею 83,8 кв. м. у м. Одесі по АДРЕСА_1.

Свідоцтво про право власності від 20.10.2008 р. серії НОМЕР_1 було діючим правовстановлювальним документом на час укладання договору, в судовому порядку нечинним не визнано, рішення виконкому Одеської міськради від 25.09.2008р. № 1068 також є діючим ніким не оскаржено та не скасовано.

Частиною 4 статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власність зобов'язує. Зазначена норма закону кореспондується, зокрема, із положеннями ст. 322 вказаного Кодексу, відповідно до якої власних зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Під час розгляду справи встановлено, що утримання спірного об'єкту в якості нежитлової частини житлового фонду міста з 1991 року проводить Одеська міська рада.

Відчуження 28.10.2010 р. територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради за договором купівлі-продажу ФОП ОСОБА_2 нежитлових приміщень підвалу АДРЕСА_1 проведено згідно ч.2 Закону України «Про перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008 р. № 574-VI.

Доводи прокурора щодо скасування постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 у справі №2-а-412/10/1522, свідоцтв на 178 об'єктів культурної спадщини спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, у т.ч. щодо вищевказаного об'єкта по АДРЕСА_1, судом відхиляються з приводу того, що спірний об'єкт є окремим об'єктом цивільного обороту та свідоцтво про право власності Одеської міської ради що до нього не перебувало предметом зазначеної адміністративної справи.

Проте з матеріалів справи вбачається, що пам'ятки історії та культури як окремі об'єкти права власності до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області вказаним рішенням також не передавались.

Регламентованою Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» процедурою передбачено надання Одеською міською радою згоди на прийняття у власність майна та прийняття обласною радою рішення про його передачу.

Крім того, слід зазначити, що спірний об'єкт має статут пам'ятки архітектури місцевого значення, який надано будівлі у 1983 році на виконання Закону УРСР «Про охорону та використання пам'яток історії та культури».

Згідно з статтею 4 Закону УРСР «Про охорону та використання пам'яток історії та культури» пам'ятки історії та культури могли знаходитись у державній власності, у власності колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій. Крім того, спірна будівля не може вважатися комунальною власністю та не могла бути передана, оскільки згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 331 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» до власності адміністративно-територіальних одиниць повинні були бути передані підприємства, організації та установи за отраслями народного господарства.

Спірний об'єкт є житловим будинком, який було передано в якості житлового фонду у власність територіальної громади міста Одеси (місцевий житловий фонд).

Рішення Одеської обласної ради народних депутатів 1983 року № 409 «Про затвердження додаткового переліку пам'яток архітектури і деяких засобів щодо покращення їх збереження» передбачало лише утворення переліку будівель та споруд, що підлягають взяттю під охорону держави, як пам'ятники архітектури місцевого значення.

Таким чином суд доходить до висновку, що зазначене рішення Одеської міської ради про відчуження приміщень вказаного будинку в порядку Законів України «Про приватизацію державного майна», «;Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» прийняті законно, що є підставою для відмови прокурору у визнанні незаконним пункту 1 рішення Одеської міської ради від 27.06.2006 № 42-V «Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2006 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» до цього переліку за № 43 включено приміщення підвалу АДРЕСА_1 для викупу ФОП ОСОБА_2».

Щодо посилань прокурора на постанову господарського суду Одеської області від 25.12.2006 у справі №22/401-06-11665А, то зазначаємо, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.02.2008 залишено без змін ухвалу та постанову судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову Одеської міської ради про визнання нечинним рішення Одеської обласної ради (згідно з яким спірне майно передано до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює Одеська обласна рада); заборону відповідачеві вживати заходи щодо усунення від управління майном, що знаходиться у спільній комунальній власності сіл, селищ, міст Одеської області; заборону відповідачеві вирішувати питання про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об'єктів спільної комунальної власності без погодження із сільськими, селищними, міськими та районними у містах радами. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що Одеська обласна рада при прийнятті оскаржуваного рішення діяла в межах наданих їй повноважень.

Питання правомірності набуття прав на окремі об'єкти нерухомості предметом спору не виступали, а тому судом не оцінювалися.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (п.10) реституція, як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена лише стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужено на користь третьої особи. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після, недійсного правочину.

У цьому разі, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину шляхом подачі віндикаційного позову. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Пунктом 3 ч.1 ст. 388 ЦК України передбачено, що якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом, то власник має право витребувати це майно у добросовісного набувача.

Відчуження спірного об'єкту проведено відповідно до висновку управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації від 27.02.2009 року № 01-13/1430.

За таких умов, вимоги до особи, що на теперішній час є власником відчужених об'єктів нерухомості щодо повернення майна, є незаконними та необґрунтованими.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини 4 ст. 267 Господарського кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено у спорі, є підставою для відмови у позові.

Прокуратурою строки на звернення до суду на захист інтересів держави в особі Одеської обласної ради про визнання недійсними спірних рішень Одеської міської ради пропущено без поважних причин з огляду на публічність рішення, його офіційне оприлюднення, відкрите користування майном та участь прокурора в процесі прийняття спірного рішення міської ради.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими і речовими доказами, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. Відповідно ст. ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Рішення прийнято на підставі наданих сторонами доказів, оскільки згідно із ст.33, 38 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона: повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; самостійно визначити і надати суду ті докази на підтвердження своїх доводів, які вважає необхідними, належними і достатніми. Докази витребовуються судом у ході розгляду справи лише у разі подання відповідного клопотання - на суд не покладено обов'язку вказувати стороні, які докази вона повинна подати на підтвердження свої вимог чи заперечень, або проводити розшук тих чи інших доказів з власної ініціативи.

При цьому суд приймає до уваги строк розгляду справи, достатність часу у будь-якої із сторін для надання доказів на підтвердження власних доводів, для спростування обставин чи доводів протилежної сторони та для подання суду клопотання про витребування таких доказів у інших осіб.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Керуючись ст.ст. 33,34,43,44,49,75,82-85 Господарського процесуального кодексу України, -

ВИРІШИВ:

У задоволені позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.

Повне рішення складено 19 червня 2015 р.

Суддя Г.І. Гуляк